Ви тутГоловна>>Історія України>>Післямонгольська Волинь - Рефеат

Післямонгольська Волинь - Рефеат

Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)
Скачати безкоштовно:

Післямонгольська Волинь  - Рефеат

Середина ХІІІ ст. була рубежем для всієї Давньоруської держави. Основними причинами цього були як зміни у її внутрішньому становищі, так і зовнішні фактори, насамперед монголо-татарська навала. В той же час на Волині “рубіжність” цього часу визначалася не тільки загальноруськими причинами, а й місцевими, що були обумовлені геополітичним положенням самої землі. Зміна державно-політичної ситуації у Східній Європі другої половини ХІІІ ст. позначилась і на історичному розвитку Волині. Перерозподіл політичних сил між новими державними утвореннями спричинив зміну їх територіальних інтересів, а отже, – і черговий етап соціально-економічного розвитку та формування територіальної структури цього регіону.

Зупинимося на наслідках монголо-татарських вторгнень на Волинь. Перше з них, як засвідчують писемні та археологічні джерела, найбільш руйнівне, відбулося на початку 1241 р. Тоді монгольське військо рухалося по маршруту Київ – Колодяжин – Ізяслав – Кременець – Данилів – Володимир. Цей шлях позначений масовими руйнуваннями давньоруських міст, наприклад Ізяслава, хоча деякі з них і не були взяті приступом (Кременець, Данилів). Писемні джерела зберегли відомості про знищення населення у Володимирі та Бресті. Хоча, потрібно відзначити, що уявлення про повне знищення всіх захисників здобутих міст монголами не зовсім правильне. Наприклад, описуючи взяття Судомира (С.П. – нині місто Сандомир у РП), літописець спеціально відзначає, що перед його падінням з міста вибігли всі ратники [12, 888]. Звичайно, в літописі відзначені тільки поодинокі такі випадки, але вони  дають змогу скласти більш об’єктивно картину татарського погрому.

Наслідком завоювання було визнання володимирським та галицьким князями зверхності хана. В результаті цього обмежувалися князівський суверенітет і надходження до власної казни. Так, про татарську подать у своєму заповіті говорив Володимир Василькович.

Показово, що державні атрибути Волині (територія, адміністрація, право) повністю збереглися. Більше того, контроль за діями князів Південно-Західної Русі з боку ханського центру був мінімаль­ним. Тут не було баскаків, і очевид-но, не проводився перепис населення татарами (“число”), що було прямим втручанням у справи князівської адміністрації. Жоден із місцевих князів, окрім Данила, не їздив у Орду за ханським ярликом. Характерно, що у Південно-Західній Русі жодного князя не позбавили життя внаслідок інтриг своїх же родичів. Останнє, між іншим, дає підстави говорити про більшу традиційність міжкнязівських відносин у південно-західному регіоні Давньоруської держави, на відміну від північно-східного, де місце кожного князя визначалось переважно ханською ласкою.

Усі ці обставини, причину яких автор вбачає у економічній та соціально-політичній могутності Волині й Галичини, сприяли їх швидкому відродженню.

Вже через два десятиліття після розгрому Володимир стає процвітаючим містом, укріплення якого вимагали знищити татари.

Після розгрому 1241 р. маємо відомості іще про кілька вторгнень татар на Волинь. Але тільки одне з них, Куремсина війна 1257 р., мало характер війни проти, власне, Волині. Тоді татарське військо було успішно відбите від Володимира і Луцька. В подальшому монголо-татарські війська тільки проходили територію Волині на шляху до Польщі і Литви. При цьому вони брали із собою дружини руських князів, маючи на меті посварити останніх з їхніми західними та північними сусідами.

У 1259 р. на вимогу Бурундая руські князі самі знищили укріплення у Володимирі, Луцьку, Стожку, Данилові. Звісток про взяття і розгром жодного міста в цей час ми не маємо. В 1287 р. війська хана Телебуги проходили через Волинь на війну у Польщу і поверталися назад через Галичину. Міст знову ж таки не брали, але “оучиниша землю поустоу” [12, 894]. Літопис зберіг число людських втрат у володіннях Лева Даниловича в цей час – 12,5 тис. чоловік. Тоді цей князь володів трьома князівствами – Галицьким, Белзьким та Перемишльським, отже, на одне в середньому припадає трохи більше 3 тис. жертв. Очевидно, цю величину демографічних втрат можна застосувати і до інших волинських князів у той час.

Певні проблеми виникають у встановленні ступеня залежності волинських князів від ханів на початку ХІV ст. З одного боку, у листі Володислава Локетка до папи за 1323 р. згадано, що хан вимагав від князів Андрія та Лева щорічної данини. З іншого, – розповідає, що ці князі були непереборним щитом проти татар [2, 152]. Можна припустити, що з початку ХІV ст. Волинь залишалася тільки у номінальній залежності від татар.

Отже, монголо-татарський чинник в історії Волинської землі, якщо і був визначальним, то впродовж відносно короткого проміжку часу, – у другій половині ХІІІ ст. У подальшому доля Волині пов’язана з Литовською державою.

В історії регіону литовський вплив почав проявлятись уже на початку ХІІІ ст., коли ятвязькі, а згодом і власне литовські племена розпочинають вторгнення на підвладні волинським князям землі. Особлива активність ятвязьких вторгнень припадає на першу половину ХІІІ ст. У 1208 р. вони опустошили територію довкола Турійська, Кошева, Червена; 1227 р. – Охожі, Бусовна. Саме географічне положення Ятвязької землі обумовлювало їх особливу активність на Західній Волині. У другій половині ХІІІ ст. зростає дієвість власне литовців. Їх основні удари були спрямовані на Східну Волинь. Так, у 1243 р. вторгнення литовців під Пересопницю, 1245 і 1262 р.р. – Мельницю, 1256 р. – Луцьк, 1276 р. – Камінь. Їх вторгнення охопило більшу половину території Волині по лінії Червен-Луцьк-Пересопниця. І, хоча, вони обходили укріплені пункти, все ж розоряли сільську місцевість. Запустіння землі по Лосні (північніше Берестя) після Романа Мстиславовича [12, 875], мабуть, було наслідком литовських вторгнень. Постійна загроза для поліських регіонів з півночі утруднювала їх соціально-економічний розвиток, а в подальшому – і феодалізацію. Із зміцненням Литовської держави в середині ХІІІ ст. волинсько-литовські взаємовідносини переростають у міждержавні. Близькі стосунки і переміщення князів сприяли формуванню нових політичних та територіальних спільностей. Кінцевим результатом цих процесів було включення більшої частини Волині до складу Великого князівства Литовського у ХІV ст.

Починаючи з ХІІІ ст., в історії Волинської землі різко зменшується роль загальнопольського фактора. На передній план виступають відносини з Мазовією. Це відбувалося паралельно зі зміною територіальної структури регіону. Включення забузьких князівств (Белзького, Червенського, Холмського), що належали Даниловичам, у сферу галицьких впливів позбавило Волинь спільного кордону з Малопольщею. Відтоді найближчою польською сусідкою Волині на північному заході стала Мазовія, з володарями якої волинські князі підтримували традиційно тісні стосунки. Вісь Волинь-Мазовія при тісних контактах першої з Литовською державою і відносній самостійності другої у складі Польщі давала волинським князям можливість впливати на польські справи в своїх інтересах. І, що найважливіше, в момент посилення Польщі в першій половині ХІV ст., мабуть, саме ця обставина обумовила марність спроб Казимира Великого захопити Волинь. Натомість, ослаблена Галичина, що була орієнтована на Малопольщу, в момент вирішальних подій середини ХІV ст. опинилась один на один з набагато сильнішим супротивником.

Говорячи про зовнішні чинники в історії Волинської землі післямонгольського періоду, не можна обійти увагою німецькі ордени та єпископства у Прибалтиці. В умовах швидкого зростання могутності Литви і Польщі волинські князі змушені були шукати собі нових стратегічних союзників. Об’єктивно ними були хрестоносці, яких можна було використати також у боротьбі за звільнення від татарської залежності. Слід відзначити, що зближення князів південно-західної Русі з хрестоносцями розпочалося саме у другій третині ХІІІ ст., до цього їх відносини мали яскраво виражений ворожий характер. Але після повернення Данилом Дорогочина у 1238 р. посилюються їх дружні зв’язки. Так, у 1249 р. Данило і Василько посилають у Ригу послів [12, 815-816]. У статті за 1286 р. літописець з радістю повідомляє про перемогу торунських німців над жемоїттю [12, 896-897]. У 1268 р. саме у німця Маркольта у Володимирі відбувся обід князів Василька, Лева і Войшелка [12, 868]. В 1288 р. у Володимирі проживало багато німців [12, 920]. Стаття за 1289 р. спеціально підкреслює, що Мстислав держав мир з ляхами, німцями, Литвою [12, 933]. Показово що німці тут поставлені на другому місці, хоча спільного кордону з ними Волинь не мала.

На початку ХІV ст. у зв’язку з пожвавленням торговельного шляху з Волині до Балтійського моря настає якісно новий етап у взаємовідносинах з прибалтійськими німцями, особливо Пруською Ганзою. З цього часу збереглося мало документів, в основному це торгові привілеї. Показово, що з 8 відомих грамот руських князів початку ХІV ст. 5 підтверджують союз Русі з німцями. У грамоті від 1334 р. Юрій-Болеслав ІІ згадує про приязнь з Прусією, що існувала з часів Романа Мстиславича. Взаємовідносини земель Південно-Західної Русі з прибалтійськими німцями потребують ґрунтовно­го дослідження. Але цілком очевидно, що незважаючи на певні протиріччя та історіографічну традицію слов’янськолитовської спільності у боротьбі з німецькою агресією в Прибалтиці, їх зближувало саме геополітичне положення у тогочасній ситуації.

Хоча для Волині другої половини ХІІІ – першої половини ХІV ст. загальноруські політичні чинники були зведені до мінімуму, це не означає повного припинення давньоруської політичної традиції. Тут можна говорити про її поступову трансформацію в нових умовах, як внутрішніх, так і зовнішніх.

Наявні джерела дають підстави другу половину ХІІІ – першу половину ХІV ст. кульмінаційним моментом у процесі формування території Волинської землі давньоруського часу. Тоді стабілізувались її зовнішні рубежі і внутрішня територіальна структура. Вже на період 80-их років ХІІІ ст. намічається тенденція до консолідації Волині – після смерті Володимира Васильковича його двоюрідний брат Мстислав Данилович зосередив у своїх руках волинські землі на схід від Західного Бугу, а їх племінник, Юрій Львович, – на захід від цієї ріки. Практична реалізація ідеї волинської єдності відноситься до кінця ХІІІ ст., коли під владою Юрія Львовича опинилась не тільки Волинь, але й уся Південно-Західна Русь.

У першій половині ХІІІ ст. на основну частину Волинської землі поширювалася влада володимирського князя Василька. В той же час іще за життя Романовичів намітилася тенденція поширення на власне волинські землі влади і синів Данила. Цей процес на третю чверть ХІІІ ст. спричинив фактичне роз’єднання землі на три частини. Володимирським та Берестейським уділами володів прямий нащадок Василька – Володимир, Луцьким – Мстислав Данилович, забузькими землями – його брат Лев. Однак єдність Волинської землі в свідомості літописця цілком збереглася. Про це маємо відомості з опису “Телебужиної війни” 1287р. Тоді татарський хан Телебуга, йдучи в похід на Польщу, послав послів до задніпровських і волинських князів. Серед останніх перераховано Льва, Мстислава і Володимира [12, 892]. Це повідомлення є репером для визначення розмірів і структури Волинської землі у 80-их роках ХІІІ ст. Цілком очевидно, що названі князі були саме волинськими, а не задніпровськими, оскільки в іншому місці літопису [12, 873] до останніх, окрім інших, віднесені Роман брянський та Гліб смоленський. Визначення володінь цих князів на той момент у сумі і дасть територію Волинської землі, в усякому разі її основної частини.

Літописні повідомлення дають змогу найповніше реконструювати Володимирське князівство Володимира Васильковича. Показово, що основну увагу літопис приділяє північній, поліській частині князівства. Натомість у південній його частині, окрім стольного Володимира, згадується тільки Всеволож. Як такі, що належали володимирському князю, згадуються Любомль і Рай, а при описі військових дій – Камінь, Мельниця, Турійськ.

Окрім власне Володимирського князівства, влада Володимира Васильковича поширювалась і на Берестейщину. Тут, окрім Берестія, володимирський князь володів Кам’янцем, Більськом, Кобрином.

Менше маємо відомостей про належність окремих міст до Луцького князівства Мстислава Даниловича. У Літописі розповідається, що біля Луцька містилася княжа резиденція Гай, в цей час Мстиславу Даниловичу належав Дубен. До складу Луцького князівства також входив Чорторийськ, де Мстислав спорудив вежу-стовп.

Дещо проблематична ситуація складається при співставленні поняття “волинський князь” і особи Лева Даниловича. Як відомо, в полеміці з ним  Володимир Василькович нагадував, що той держить три князівства – Галицьке, Перемишльське, Белзьке. Далі розповідається, що Лев, який раніше дав своєму синові Юрію Белз, Червен і Холм, хотів перевести його із зазначених міст до Дорогичина і Мельниці. Отже, названі міста дають уяву про володіння Лева Даниловича. Як бачимо, значну їх частину становлять традиційно волинські землі, і саме володіння ними робило Лева в очах літописця волинським князем. Останнє міркування не включає сприйняття його особи у Перемишлі і Галичі як свого власного “не волинського” князя.

Опис “Телебужиної війни” 1287 р. дає змогу встановити окремі рубежі волинських князівств. В ході просування татарського війська по території Волині кожен руський князь зустрічав його на межі своїх володінь. Так, Мстислав луцький зустрів татар на Горині і провів їх мимо Крем’янця і Перемишля до Липи, де татарське військо зустрів Володимир Василькович. Лев Данилович, землями якого татари не проходили, на шляху до Володимира, наздогнав хана у Бужковичах [12, 892] (очевидно, йшов з Галичини). Отже, можна констатувати, що Горинь була південно-східним рубежем Луцького князівства, а його західний рубіж (із Володимирським князівством) проходив у районі Липи.

У другій половині ХІІІ ст. влада волинських князів поширилася далеко за межі власне Волині. Маємо на увазі їх тимчасові держання північніше Берестейщини (Волковийськ, Слонім) та сюзеренітет над дрібними володарями  (пороський князь Юрій). Однак стверджувати про якусь помітну участь цих територій у процесі формування Волині як історико-географічного регіону не доводиться. Їх коротке перебування під зверхністю волинських князів було викликане не процесом адміністративно-територіальної консолідації, що в кінцевому рахунку випливала з умов економіко-соціального розвитку регіону, а політичними обставинами.

Таким чином, писемні джерела дають змогу встановити орієнтовні розміри волинських князівств у другій половині ХІІІ ст. Звичайно, маючи на увазі значну традиційність рубежів, можна встановити їх і точніше, але в цьому випадку ми відмовимося від цього, оскільки для середини ХІV ст. є джерела, що дають можливість зробити це точніше. Маємо на увазі договори про розмежування польсько-литовських володінь на Волині за 1352 і 1366 роки, що відображають територіальну структуру землі ранішого періоду. Цій проблемі автор присвятив окреме дослідження [8].

До складу Володимирського князівства, окрім стольного міста, входили Ратев, Ветли, Льбяж, Камінь, Любомль, Кошер, Чернечгородок, Влучим, Турійськ, Мельниця, Городел. Таким чином, те­риторія землі становила близько 15 тис. кв.км., а на одне місто-волость припадало близько 1,25 тис. кв. км.

До складу Луцького князівства, окрім власне Луцька, входили Перемиль, Острог, Данилів, Стожок, Кременець, Шумськ, Полоний, Закамінь, Межибоже. Територія князівства обіймала більше 20 тис. кв. км., а на одне місто-волость припадало близько 2 тис. кв.км.

Берестейське князівство, окрім Берестя, включало Дорогичин, Більськ, Мельник, Каменець, Кобрин і займало територію близько 13 тис. кв. км.

Слід мати на увазі, що найточніші характеристики має Володимирське князівство. Ця територіально-адміністративна одиниця відзначилася рівномірністю розміщення міст-волостей по всій території. Середня величина волостей окремих міст (трохи більше 1 тис

Прочитано 1049 разів