Ви тутГоловна>>Історія України>>Суспільно- політичний лад та розвиток конституційного законодавства УРСР в складі СРСР 1922-1930рр. - Курсова робота

Суспільно- політичний лад та розвиток конституційного законодавства УРСР в складі СРСР 1922-1930рр. - Курсова робота

Оцініть матеріал!
(2 голосів)

Суспільно- політичний лад та розвиток конституційного законодавства УРСР в складі СРСР 1922-1930рр. - Курсова робота

  • Зміни в Конституції УСРР 1919 року.
  • Суспільно-політичне життя на початку 20-х років.
  • Державний лад.
  • Право УРСР:
  • а) конституційне право;
  • б) цивільне право;
  • в) сімейне право;
  • г) трудове право;
  • д) земельне право;
  • е)  кримінильне право;
  • є) процесуальне право;
  • ж) виправно-трудове право;
  • з) адміністративне право.
  • 5. Причини та передумови прийняття Конституції УРСР 1929 року.
  • 6. Основні зміни в житті Української РСР в період з 1919 по 1929 р.
  • 7. Загальна характеристика Конституції Української РСР 1929 р.

 

Над пошуками розв’язання так званої української справи - проблеми відновлення і побудови української державності працювало чимало поколінь українців. ЇЇ започаткували ще кириломефодіївці й розвинули М. Драгоманов, М. Грушевський, В. Липинський, Ю. Бачинський, І. Франко, Д. Донцов та ін. Наприклад, М. Драгоманов бачив Україну як автономну державну одиницю у складі демократичної Росії. М.Грушевський аж до IV Універсалу Центральної Ради   (1918 р.) розглядав Україну як Федеративну частину знову ж таки демократичної російської держави. С. Рудницькиїй вже у перших своїх працях стояв на позиціях самостійництва. Не автономія, не федеративна частина іншої держави, а самостійна незалежна, суверенна держава Європи - такою уявляв собі учений Україну. “Для  всіх українців, - писав він, -державна самостійність України повинна бути єдиною кінцевою метою”.

Якщо ж підрахувати хоча б приблизно роки нашої волі й неволі, то майже 500 років українці у різних формах мали державність, і тільки 350 років були її позбавлені. Щонайменше чотири рази в просторі і часі народжувалася українська держава. ЇЇ перша  літописна історія творилася в IХ-ХІVст. на теренах від Карпат до Дону, від Балтійського до Чорного морів під назвою Київської та Галицько-Волинської Русі. У XVII ст. піднялася друга Українська держава - козацько-гетьманська. Але цю незавершену будову підступно і немилосердно руйнують Річ Посполита, Російська, Османська, а пізніше й Австро-Угорська імперії, щоб знищити навіть згадку про українську державність. Проте вбити національну ідею в народі, в історії якого незалежність стала реальністю, було неможливо.

Початок XX століття подарував Україні шанс у справі відроджен­ня української державності.

Національно-визвольний рух, який відновився у середині XIX ст., вибухнув у березні 1917 року українською революцією. Тра­гічними для України були перші роки революційного державотво­рення. Внаслідок цілого ряду помилок не вдалося втілити в життя ідею незалежності України. Але досвід Центральної Ради, Гетьмана­ту, Директорії, ЗУНР, УСРР послугував майбутньому України, по­повнив скарбницю її державотворчого досвіду.

Складною і суперечливою була історія держави радянсь­кої України. Юридичне закріплення позитивних наслідків революції і формальних ознак української державності поєднувалося з встанов­ленням керівної і пануючої ролі більшовицької партії, нетерпимості до політичного інакомислення, застосуванням жорстоких репресив­них методів політичної боротьби.

У роки другої світової війни Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття були возз’єднані з Українською РСР. Здійснидася споконвічна мрія українського народу — зібрання всіх земель у єдиній державі. Проте УРСР у складі СРСР, незважаючи на проголо­шену і закріплену в Конституції СРСР та Конституції УРСР суве­ренність, залишалася економічно, політично і ідеодогічно залежною від Москви.

Тільки після прийняття 24 серпня 1991 року Акта проголошення незалежності України перед українським народом відкрилися мож­ливості створення власної демократичної державності.

У своїй курсовій роботі я вирішив дослідити один з етапів розвитку української держави і висвітлив основні події, які відбувалися в Україні в 20-30-х роках ХХ століття. Дана тема є цікавою, тому що ті процеси, які відбувалися в державному будівництві, політичному та економічному житті УРСР поклали свій відбиток на подальший розвиток України.

Зміни в Конституції УСРР 1919 року

6 березня 1919 року у Харкові почав роботу ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад. На ранковому засіданні 10 березня було розглянуто і затверджено проект першої Конституції Радянської України. В обговоренні взяли участь представники трьох найбільших фракцій: більшовиків, боротьбистів та лівих есерів. Боротьбисти та ліві есери намагалися змінити характер Конституції в напрямку більшої демократичності: пропонували замінити статтю про диктатуру пролетаріату; статтю 21 п. а), де встановлювалося, що особи, які використовують найману працю з метою одержання прибутків, позбавляються виробничого права. Проте дані пропозиції були відхилені найбільшою на з’їзді більшовицькою фракцією.

     Викликала дискусію і стаття 4, де йшлося про можливість об’єднання в Міжнародну Соціалістичну Радянську республіку. В.М.Блакитний від імені лівого крила боротьбистів запропонував доповнення, яке, на його думку, повинно було гарантувати захист національної культури за умов політичних перетворень. Тому необхідно встановити «повну рівноправність усіх націй, що живуть на Україні, відкидаючи усілякі національні привілеї, усуваючи можливість національної ворожнечі й ставлячи завданням Радянської влади сприяння трудящим недорозвинутих націй шляхом піднесення національної культури, до найкращого їхнього розвитку...»

     Слід відзначити, що позиції боротьбистів та лівих есерів щодо державного будівництва в Україні принципово не відрізнялися. Акцентуючи увагу на захисті національної культури, В.Блакитний водночас пропонував доповнити ст. 4 прагненням УСРР знищити «всі державні кордони, які ділять пролетаріат різних країн і націй».

     Майже всі зауваження та пропозиції були відхилені більшовиками. Саме з ініціативи бюро комуністичної фракції ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад 10 березня 1919 року прийняв першу Конституцію Української Соціалістичної Радянської Республіки. Остаточна її редакція прийнята Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом на засіданні 14 березня 1919 року. Цей основний закон, як і Конституція РРФСР, грунтувався на марксистсько-ленінському вченні про соціалістичну революцію та диктатуру пролетаріату. Тому він був більшою мірою політичним, ніж правовим документом. Державною формою диктатури пролетаріату Конституція визначала Республіку Рад, де вся повнота державної влади належить трудящим у формі Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Це означало, що Республіка Рад проголошена класовою організіцією.

     Цікаво, що офіційний проект та остаточна редакція Конституції Української Соціалістичної Радянської Республіки написані російською мовою, оскільки «Собрание узаконений и распоряжений Рабоче-Крестьянского правительства Украины» виходило до 1920 року російською мовою. Переклади містили суттеві помилки. Так, у харківському виданні 1920 року у статті 4, де йдеться про намір УССР увійти до складу єдиної світової соціалістичної Радянської Республіки, пропущене слово «світова». Стаття 21 «Про позбавлення виборчого права і права бути обраним...» містить ряд неточностей порівняно з російським оригіналом, щодо переліку соціальних верств, які позбавляються активного виборчого права.

Суспільно-політичне життя на початку 20-х років

   Суспільно-політичне життя України на початку 20-х років характе­ризувалося багатопартійністю. Тут діяли понад 20 політичних партій та організацій. Найбільш впливовими серед них були такі:

1. Комуністична партія /більшовиків/ України, яка була утворена
в липні 1918 р, /перший з"їзд відбувся в Москві/. На початку 1921 р.
вона налічувала в своїх лавах понад 75 тис. комуністів. У своїй діяльності керувалася Програмою і Статутом ленінської більшовицької пар­тії, в основу яких були покладені ідея про комуністичне майбутнє, і  су­вора централізація.

2. Дрібнобуржуазна партія борбистів /від найменуврння органу пар­тії "Борьба"/. її лідери - В, М. Качинський, М. М. Алексєеп, Є. П. Терлецький. Ця партія хоч декларативно і визнавала радянську владу, але заперечувала диктатуру  пролетаріату, протиставляючи їй "диктатуру трудящих", "диктатуру трудових класів". Борбисти вважали, що робітничий клас може
відіграти свою авангардну роль лише на етапі соціалістичної революції

і не здатний керувати здійсненням економічної політики, протиставляли місто селу тощо.

На початку 1920 р. партія борбистів налічувала 7700 чоловік. Але саме в цей час посилюється внутріпартійна диференціація, відбувається масовий вихід із партії. В липні 1920 р, ІV з"їзд борбистів прийняв рішення про самоліквідацію партії. Частина борбистів вступила до КП/б/У.

3. Протягом 1910-1920 рр. існувала Українська Комуністична партія /УКП/, лідерами якої були Г. Ф. Гринько, Г. В. Михайличенко, В. М. Блакитний, Л. Л. Лгобченко. Сформувалася вона з "лівого" крила Української партії соціалістів-революціонерів /УІІСР/, одним із лідерів якої був М.Грушевський. Спочатку вона мала назву "Українська партія соціалістів-революціонерів-комуністів", а згодом /у серпні 1919р./була перейменована на, Українську Комуністичну партію /боротьбистів/ - УКП/б/, ."

 УКП/б/ діяла легально, тому що визнавала радянську владу, але разом з тим активно відстоювала доктрину української революції, виявля­ла занепокоєність зростанням централістських і гегемоністських тенден­цій у Комуністичній партії та її складовій частині - КП/б/У, картала більшовиків за їхнє прагнення до своєї ідеологічної монополії в Укра­їні ,за намагання підпорядкувати УСРР керівництву з боку московського центру. Всі ці домагання, безперечно, заслуговували на увагу, але вод­ночас лідери УКП/б/ часто уособлювали більшовиків з Росією взагалі, виступали проти будь-яких зв"язків з нею. Багато представників бороть­бистів входили до складу Рад, місцевих і центральних органів державної

влади.

    Зазнавши поразки при спробі вступити до Комінтерну і представля­ти там Україну, а також звинувачена у спробі розколоти ряди пролетарі|ату, під тиском КП/б/У УКП/б/ у березні 1920 р. змушена була заявити на своїй конференції про саморозпуски із 15 тис. боротьбистів 4 тис. вступили до КП/б/У. Серед них В. М. Блакитний, Г. Ф. Гринько, П. П. Любиенко, О. Я. ШумськиЙ, А. А. Хвиля та інші. Згодом вони посіли відповідальні пости в КП/б/У й Раднаркомі України. Наприклад, П. П. Любченко в 1934-1937 рр. був Головою РНК України, Г. Ф. Гринько займав посади комісара Наркомату освіти, голови Української Державної планової комісії при РНК УСРР, О. Я. Шумський був свого часу повноважним представником Украї­ни в Польщі, народним комісаром освіти і т.д. Але перебування всіх цих людей в рядах боротьбистів, їхня, хоч уже і в минулому, точка зору, що Радянська влада та КП/б/У в Україні мають "окупаційний характер", не було забуто Сталіним. Всі вони згодом були знищені.

4. Українська партія соціалістів-федералістів /УПСФ/ /червень 1917 р./ - історична наступниця Української радикально-демократичної партії /1905 р./. Соціалістична орієнтація УПСФ дістала своє відобра­ження не тільки у назві партії, а й у її програмі, де заявлялось, що партія - не тільки національна, українська, а й соціалістична.

   Щодо національного питання, то незмінно виставлялася вимога авто­номії України і перебудова Росії на засадах федералізму. Постійно на­голошуючи на своїй прихильності до еволюційного, шляху як методу сус­пільного перевлаштування країни, партія виробила нову політичну стра­тегію: через федералізм до соціалізму.

Лідери УПСФ брали якнайактивнішу участь в організації Центральної Ради, були членами її Генерального секретаріату. Після Жовтневого пе­ревороту УПСФ виступила за створення незалежної Української народної республіки, У період І917-І920 рр, входила до складу уряду УНР, а потім - до уряду гетьмана Скоропадського, брала участь у створенні Ди­ректорії.

Після розгрому УНР Центральний Комітет УПСФ емігрував спочатку до Львова, а згодом до Праги, У 1923 р. партія повернула собі колишню наз ву - УРДП, прийняла нову програму, де відмовилася від соціалістичних ідей. Колишні лідери УПСФ утворили в Україні «Братство української державності», яке виступило проти радянської влади, за встановлення буржуазних порядків. "Братство" самрліквідувалося у 1924 р.

5. Українська комуністична партія /УКП/. Ця партія діяла більш
тривалий час -до квітня І925 р. її керівниками та ідеологами були
М. Ткаченко, А. Драгомирецький, Ю. Мазуренко, А. Річицький УКП фактично
стала центром усіх опозиційних сил, які значно активізувалися з переходом до непу. Вона заявляла про невизнання політики радянської влади з аграрного питання, про необхідність створення своєї української економіки, відстоювала гасла самостійності України, власної армії, окремих профспілок і молодіжних організацій, окремого українського Раднаргоспу, виступала проти КД/б/У, проти її русифікаторської політики, проти входження України до складу СРСР.

Під тиском КП/б/У на початку 1925 р. УКП заявила про свій саморозпуск наголосивши при цьому, що ніякої окремої комуністичної партії, крім КП/б/У, в УСРР не існує і існувати не може.

6.  У 1921-1922 рр. заявили про саморозпуск також Єврейська кому­ністична спілка /Комфарбан/ та Єврейська комуністична партія "Паолей
Ціон"і які пропагували ідею еміграції євреїв.

7. На початку лютого 1924 р.  в Харкові відбувся Всеукраїнський з’їзд колишніх меншовиків /близько 700 чол./, який визнав "історйчний провал меншовизму" і прийняв рішення про розпуск всіх меншовицьких ор­ганізацій на території України та про припинення їхньої діяльності.

В умовах падіння впливу на маси та самоліквідації політичних партій, що існували в Україні на початку 20-х років, зміцнюються позиції і  зростав вплив КП/б/У, 3 квітня 1925 р; вона залишилася єдиною політичною партією, що діяла на території України. Будучи складовою частиною ВКП/б/У, у всій своїй діяльності керувалася її програмою, статутом, рішеннями зїздів, конференцій та адміністративних органів.

Державний лад

Зміни в державному ладі УСРР були пов’язані, перш за все, з тенденцією до об'єднання економічних, політичних, воєнних зусиль радянських республік. Слід підкреслити, що ініціатива такого об'єднання виходила з центру, від апарату більшовицької партії в Москві.

Утворення Союзу РСР. Ще в середині 1919 року партія провела під вивіскою братнього союзу об'єднання життєво важливих сфер діяльності республік — оборони, економі­ки, праці, фінансів, транспорту, пошти і телеграфу, управлін­ня якими здійснювалося з Москви. 28 грудня 1920 року було підписано договір між РСФРР і УСРР про воєнний і господарський союз. У преамбулі договору підкреслювалася незалежність і суверенність обох держав. Але за допомо­гою об'єднаних наркоматів партійна влада активно втру­чалася у внутрішні і зовнішні справи України. Фактично, на початок 1921 року оформилася унітарна держава — Росія, під владним впливом якої знаходилися Україна, Біло­русія і Закавказька Федерація. Більшовицька партія бра­ла на себе основну частку державних повноважень. Отже, існувала держава з досить централізованим управлінням, яка не мала тільки одного — загальної назви. Московські партійні лідери вважали за необхідне "автономізувати" радянські республіки, тобто зрівняти їх за правовим стату­сом з автономними одиницями, що входили до складу Ро­сійської Федерації. Навпаки, лідери радянських республік (перш за все України і Грузії) прагнули до більшої само­стійності.

Процес "автономізації" очолив нарком у справах націо­нальностей РСФРР Й. Сталін. Призначений у квітні 1922 року на нову в партії посаду генерального секретаря він мав можливість тиснути у цьому напрямі одночасно по партійній і державній лініях. У серпні 1922 року було

Прочитано 2170 разів