Архітектура Київської Русі - Реферат
1. Опис дерев’яної архітектури Київської Русі.
2. Поява кам’яної архітектури на Київській Русі, перші кам’яні споруди.
3. Процес розвитку кам’яної архітектури.
4. Основні риси києво-чернігівської архітектури.
5. Деякі пам’ятки давньої архітектури Києва:
5.1. Десятинна церква;
5.2. Софійський собор;
5.3. Кирилівська церква;
5.4. Михайлівський собор Видубицького монастиря.
6. Висновки.
На відміну від здавна відомих середньовічних пам.яток Західної Європи світ староруського мистецтва уповні вияскравівся лише за нашої доби. Археологи відновили забудову давньоруських міст, історики архітектури відтворили первісні форми величних архітектурних споруд.
Стилістичні зміни в розвитку окремих видів мистецтва проходять не завжди однаково. Так, наприклад, у декоративно-вжитковому, а певною мірою і в образотворчому мистецтві, деякі традиції живуть довше, ніж в архітектурі, оскільки остання найтісніше пов'язана з потребами сучасності. Завдяки цьому еволюція стилістичних рис у архітектурі простежується чіткіше.
Архітектуру стародавніх слов'ян ми можемо собі лише уявляти. Традиції дерев'яного будівництва сформувалися ще за багато століть до Київської Русі. І на той час, як у Києві з'явилися перші муровані споруди, давньоруські міста являли собою розвинені архітектурні організми, а русичі були досвідченими будівничими.
За перші сто років існування Київська Русь набула сили. Зросли й розбудувалися руські міста — Київ, Новгород, Чернигів, Переяслав, Смоленськ, Полоцьк та інші, що постали на великих водних шляхах, іноді на місцях колишніх племенних центрів, а нерідко зведені як фортеці на важливих для оборони рубежах. Необхідність у будівництві монументальних мурованих споруд була зумовлена потребами молодої держави. Київ повинен був мати храми, які б не поступалися константинопольским, а київський князь — палаци, не гірші ніж у візантійських імператорів.
Другий етап розвитку мистецтва Київської Русі розпочався після смерті Ярослава Мудрого, коли феодальні відносини швидко поширилися у всіх князівствах. Архітектурно-художній стиль другої половини ХІ — початку ХІІ ст. ладом пропорцій, певним геометризмом мас, підкресленою замкнутістю об'ємів значно відрізнявся від живописного, з прагненням до об'ємно просторових композицій стилю Х – першої половини ХІ ст.
У 30 – 80 роки ХІІ ст. архітектура, яскраво відбиваючи часи феодальної роздрібненості, прибирає рис фортечних споруд, важких, могутніх, з вікнами-амбразурами та декором з характерноюдля романського стилю аркртурою, що походить від оборонних пристосувань замковах стін. Спостерігається спрощення планових і композиційних рішень. Традиційні зв'язки з Візантією підупадають, натомість пожвавлюються зв'язки з країнами Заходу, в першу чергу з сусідами — слов'янськими народами.
Архітектура кінця ХІІ – першої половини ХІІІ відрізняється тенденціями до раціоналізації будівельного виробництва, пошуками нових методів і конструктивних рішень. На противагу графічності попереднього стилю новий стиль за характером — живописний, як то було в ХІ ст. Він підкреслюється яскравими колірними поєднаннями червоного цегляного муруваня, білого тла декоративних ніш та елементами фрескового фасадного розпису. Особливо зацікавлює декорування фасадів вставками кольорового каміння та різнобарвної майоліки.
Татаро-монгольська навала обірвала гармонійний історичний розвиток руського зодчества. Проте воно не кануло в Лєту, а знайшло своє продовження в українській, білоруській та російській архітектурі подальших століть.
Дерев’яна архітектура та поява кам’яних будівель на Київській Русі
Архітектурний вигляд міст і сіл Київської Русі визначався насамперед дерев’яними будівлями. Археологічні розкопки Києва, Новгорода, Старої Ладоги, Пскова, Звенигорода, інших давньоруських міст виявили численні залишки зрубних будівель, а також різні конструктивні деталі - карнизи, лиштву, гребені, колонки, одвірки тощо. Вони вказують на багатий архітектурний декор будинків давніх русичів Х-ХІІІ ст. Окремі з них становили справжні шедеври народної архітектури. Такими, очевидно, були будинки представників заможних верств населення, відомі в писемних джерелах під назвою “хороми”. Останні складалися з кількох зрубів, які утворювали цілий комплекс приміщень - “сіни”, “істба”, “кліть”. У великих містах князівсько-боярські й купецькі хороми мали два і більше поверхи. У "Повести временных лет" згадується: “Он же (дружинник-варяг) стояще на сенях с сыном своим… и посекоша сени под нима”. У верхніх поверхах були “сіни”, які, згідно з описом із літописної статті 983 р., становили галерею на стовпах, а також “тереми”.
В архітектурному вигляді “міста Володимира” було дуже помітне класове розшарування: навколо монументальних церков, княжих палаців, багатих дворів князівської знаті - бояр і дружинників - знаходилися багаточисленні напівземлянки ремісників, ювелірів, художників, майстрів, зайнятих на будівництві княжих палаців та церков. Житлами бідноти були однокамерні будинки площею до 20 кв. м. Їх підлога була вимазана глиною і заглиблена в землю десь на 50-70 см. В приміщення вели кілька східців, вирізаних в грунті. На півдні Русі будинки зводилися здебільшого за допомогою каркасно-стовпової конструкції, яка обмазувалася глиною й білилася, нагадуючи пізнішу українську хату.
Із дерева зводились укріплення давньоруських міст - “кліті”, заборола, башти, а також церкви. Укріплення робилися так: над схилами прпиродних яруг чи долин або на насипних на рівній місцевості валах ставилися в один-два-три ряди рублені кліті розміром приблизно 3х3 метри. Найбільші з відомих нам фортець — міські стіни Києва, зведені 1037 року за Ярослава Мудрого, мали шість рядів городнів. Кліті городнів виводилися на висоту близько дванадцяти або навіть п'ятнадцяти (Київ) метрів і засипалися землею. Нижні частини городнів зміцнювали укосами з сирцевою кладкою за часів Володимира і дерев'яними зрубами за часів Ярослава.
Літописи не часто відзначають будівництво дерев’яних храмів, але думається, що в архітектурному силуеті міст і сіл вони посідали чільне місце. Свідчення літопису про 600 київських храмів, які згоріли під час пожежі 1124 р., підтверджують сказане. Дерев’яними були, зокрема, перші Софійські собори в Києві та Новгороді, церкви часів Володимира Святославича, які зводилися на місцях зруйнованих язичницьких капищ. Практично всі сільські храми також будувались з дерева.
Традиційна дерев’яна архітектура на певному етапі розвитку Київської Русі перестала відповідати уявленням про престижність. Вихід держави на міжнародну арену, знайомство з візантійською культурою, а потім і впровадження християнства обумовили появу монументальної кам’яної архітектури. Саме з нею київські князі асоціювали державну могутність країни, а також власну велич.
У питанні про походження в Києві та на Русі монументальної архітектури існує своєрідний стереотип, за яким його історію починають лише з часу запровадження християнства і будівництва першого кам’яного храму - Десятинної церкви (989-996 рр.). Аналіз літописних свідчень про палаци княгині Ольги, а також відкриття монументальної ротондоподібної будівлі в центрі найдавнішого київського дитинця, яка старша за Десятинну церкву принаймні на 50 років, вносить у цю усталену думку суттєві корективи.
Перші кам’яні будівлі на Русі зводилися під керівництвом візантійських архітекторів. Масштабні роботи зі створення ансамблю монументальних споруд князівського центру в Києві розгорнулися в кінці Х - на початку ХІ ст. За короткий час були побудовані два палаци розмірами 45х11 м з поздовжніми фасадними галереями. Судячи з матеріалів розкопок, а також мініатюр Радзивіллівського літопису, київські князівські палаци були двоповерховими, з аркадами і службовими приміщеннями на нижньому поверсі та житловими на верхньому. Центральна і, можливо, бокові частини будівель завершувалися високими баштами з чотирискатними дахами, покритими черепицею. Разом із теремами часів княгині Ольги нові палаци стали гідною окрасою міського центру Києва.
Розвиток кам’яної архітектури Київської Русі
Новий етап розвитку монументальної архітектури на Русі репрезентують насамперед будівлі ансамблю “міста Ярослава” в Києві. Якщо побудовані за Володимира Святославича кам’яні споруди витримані в строго візантійських традиціях, то вже за Ярослава Мудрого давньоруська архітектура набуває і достатньо виявлених національних рис. Це засвідчує такий шедевр архітектури першої половини ХІ ст., як Софійський собор (1037 р.). Взагалі, як зазначив М. Грушевський: “Ярослав любив будувати. Скоро лише опанував Київ, забрав ся до будови нової церкви св. Софії, на місце тієї, що згоріла попереднього року.”
Крім Києва, монументальне будівництво першої половини ХІ ст. велося в інших містах Київської Русі. У Полоцьку й Новгороді, за прикладом Софії київської, зводяться однойменні собори (1045-1050 рр.).
У Чернігові за князювання брата Ярослава Мудрого Мстислава розгорнулося будівництво єпископського Спаського собору, який був близький до Десятинної церкви. Це була велична тринефна восьмистовпна споруда, увінчана п’ятьма банями. До північно-західного кута прилягала башта, яка нагадувала Софійські, з протилежного боку стояла хрещальня. Центральний неф храму відділений від бокових двоярусними аркадами на мармурових колонах із капітелями іонійського ордеру. Не маючи галерей, споруда набувала видовжених пропорцій по лінії схід-захід. Хрещата форма внутрішніх стовпів, не характерна для візантійської архітектури, в майбутньому стає типовим елементом давньоруської. Інтер’єр Спаського собору розписаний фресками, фасади оздоблені орнаментами, викладеними з плінфи.
Для другої половини ХІ ст. характерним є поширення культового будівництва в багатьох давньоруських центрах. У цей час масово засновуються монастирі, нові кам’яні храми. У Києві це собори Дмитрівського (пізніше Михайлівського Золотоверхого), Михайлівського Видубицького, Печерського, Кловського монастирів. Був вироблений новий тип монастирського храму, який поширився згодом по всій Русі й став особливо характерним для ХІІ ст. Першим його зразком був Успенський храм Печерського монастиря (1078 р.) Він становив собою хрещату шестистовпну будівлю, увінчану однією банею. Зі сходу нефи завершувалися гранчастими апсидами, із заходу стояв нартекс — притвор, над яким розташовувалися хори. Усередині храм був оздоблений фресками і мозаїками, різьбленими шиферними плитами, по фасаду - декором із плінфи. Згідно зі свідченням “Печерського Патерика”, Успенський собор будували грецькі майстри. Його надзвичайна популярність на Русі призвела до того, що за цим типом почали зводити храмові будівлі і в інших містах. Володимир Мономах побудував аналогічний храм у Ростові. У Києві за типом Успенського збудовано Михайлівський Золотоверхий храм (1108 р.). Фасади його були розчленовані пілястрами, прикрашені меандровими фризами. Декор інтер’єру складався з мозаїк і фресок, різьблених плит шиферу. Із новацій слід відзначити оригінальний метод зведення башти зі сходами на другий поверх. Вона майже повністю вписана в західний притвор храму.
Масштабне монументальне будівництво розгорнулося в Переяславській землі в останні десятиліття ХІ ст. За свідченням літопису, в стольному місті близько 1089 р. було побудовано комплекс споруд єпископського двору. Архітектурною його домінантою став Михайлівський храм, оздоблений мозаїками і фресками, майоліковими плитками, шиферними плитами. Поруч стояв єпископський палац, інтер’єр якого не поступався своїм багатством храмовому. Крім мозаїк і фресок, у його опорядженні широко використовувався мармур, інкрустовані шиферні плити. Двір оточувала кам’яна стіна, в якій були в’їзні ворота з надбрамною церквою св. Федора.
У Південній Русі в ХІІ ст. набули значного розвитку Київська, Чернігівська й Переяславська архітектурні школи, які об’єднувалися єдиним стильовим напрямом. Характерними пам’ятками цього періоду є храм Федорівського монастиря (1131 р.), церква Богородиці Пирогощі (1132 р.), Кирилівська (1146 р.) і Василівська (1183 р.) церкви в Києві, Юр’ївська (1144) в Каневі, Борисоглібський (1128) і Успенський (40-і роки ХІІ ст.) храми в Чернігові. Їх об’єднує спільна конструктивна схема, характер архітектури фасадів. Будівлі розчленовані пілястрами з напівколонами, декоровані аркатурними поясами, хрестами і нішами. Інтер’єри розписані фресками.
У кінці ХІІ - на початку ХІІІ ст. монументальна архітектура Русі розвивалася шляхом ускладнення зовнішніх форм. Будівлі цього часу мають висотні композиції, нагадують башти. Особливу увагу архітектори приділяли профільованим пілястрам, вертикальні лінії яких надають храмам незвичайної стрункості, а також порталам, складний і розвинутий профіль яких добре поєднується з пілястрами. В цих елементах, можливо, проявився вплив давньоруської дерев’яної архітектури. У цей час були зведені храми Трьохсвятительський (1189 р.) у Києві, Св. Василія (1190 р.) в Овручі, Апостолів (1197 р.) у Білгороді. Не виключено, що будівничим, принаймні окремих з них, був знаменитий київський архітектор Петро Мілоніг, який працював при дворі великого київського князя Рюрика Ростиславича. Він особливо прославився зведенням складної гідротехнічної споруди, яка мала запобігти руйнуванню дніпровськими водами церкви Св. Михайла Видубицького монастиря.
Новий архітектурний стиль найвиразніше проявився в П’ятницькій церкві (початок ХІІІ ст.) Чернігова. Це — чотиристовпна баштоподібна споруда з трилопасним стрілчастим завершенням. Усі фасади розчленовані складнопрофільними пілястрами, аркатурними поясами, поребриком, нішами. Перспективні портали церкви заглиблені в товщу стін. Всередині вона була розписана фресками, мала майолікові підлоги. Придніпровський архітектурний стиль кінця ХІІ - початку ХІІІ ст. справив помітний вплив на архітектуру Смоленська, Полоцька, інших центрів Русі. Як вважає Ю. Асєєв, новий стильовий напрямок еквівалентний західноєвропейській готиці.
Характеристика києво-чернігівської архітектури
Пам’ятки києво-чернігівського будівництва, за всієї різноманітності деталей, мають однорідний стильовий характер, який виділяє їх в окрему групу. Основним типом церковного будівництва тут є синтез центробанної, круглої чи багатокутної будівлі з базилікою. Поземний план такого типу творить форму “грецького” хреста в середині й наближеного до квадрата прямокутника - згори.
Центральна баня з круглим або гранчастим, одразу розмірно низьким, а відтак чимраз вищим предбанником, спиралась на чотири внутрішні стовпи-пілони, об’єднані між собою повнолукими арками. Проміжки між луками були зроблені у вигляді сферичних трикутників (паруса), що є важливим конструктивним досягненням і характеристикою техніки візантійського будівництва. Стисле підпорядкування зовнішніх форм внутрішній конструкції — це питоменність будівель того часу. Поздовжнім навам відповідали напівкруглі або гранчасті апсиди від сходу й розчленування західної стіни пілястрами. Пілястри, що були рівною мірою декоративним і конструктивним елементом будівлі, позначували поперечні нави на бічних стінах. Покрівлі клалися безпосередньо на склепіннях, через що й набирали пливких, хвилястих ліній. Обрамування вузьких, повнолуких вікон творила система вкладуваних одна в одну ніш-заглиблень. Зовнішня декорація стін була скромна й
