Ви тутГоловна>>Історія Всесвітня>>Лицарство - Реферат

Лицарство - Реферат

Оцініть матеріал!
(4 голосів)

Лицарство - Реферат

 

  1. Перші лицарі.
  2. Лицарські бої.
  3. Лицарські ордени.

ПЕРШІЛИЦАРІ

Лицарі завжди викликали до себе невичерпний інтерес. Відомості про них дуже суперечливі. Одні вважають їх безко­рисливими захисниками пригноблених, галантними слугами прекрасних дам, вірними васалами. В інших про них склалася абсолютно протилежна думка. Лицарі, на їхній погляд, були жорстокими грабіжниками, безрозсудними неуками й Ґвалтів­никами. Ці суперечливі погляди були наслідком того, що ли­царі за часів середньовіччя були єдиною силою, здатною дія­ти. Усі королі вимагали допомоги своїх відданих васалів, їм потрібно було втихомирювати своїх сусідів і непокірних під­леглих, тримати в покорі селян і церкву. Сама церква прагну­ла протистояти іновірцям, королям, селянам і "городянам. Сю­зерени хотіли захиститися від сусідів, короля й селян. А селя­ни мріяли жити в мирі з лицарями сусідніх князівств. Тільки городянам не було потреби використовувати лицарську від­вагу, хоча вони й намагалися використовувати їхній військо­вий досвід.

Відомо, що професійний воїн — це і є лицар. Інакше лица­рів ще називають рейтерами, шевальє. Але на всіх мовах ці слова означають «вершник», який має при собі шолом, панцир, спис, щит і меч.

Спорядження лицарів коштувало дуже дорого. Наприкін­ці X століття розраховувалися не грішми, а худобою. І тоді, щоб придбати комплект зброї, необхідно було «заплатити» 45 корів або 15 коней. Таку кількість худоби могли мати тіль­ки багатії. У селян на ціле село ледве набиралася така кіль­кість корів і коней.

Одержати зброю — не найголовніше. Основним було вмін­ня нею користуватися, для цього потрібно було постійно тре­нуватися, починаючи з дитинства. Тому хлопчиків із родин лицарів з юного віку .намагалися прилучити до лицарства: їм купували обладунки, спеціально пристосовані для їхнього віку. Отже, лицарями могли стати тільки люди багаті, які мали вдо­сталь вільного часу. Навіть великі сюзерени мали можливість тримати при дворі лише декількох лицарів. Виникала пробле­ма: як забезпечити захист володінь? Було зрозуміло, що будьякий селянин, навіть маючи 45 корів, ніколи не проміняє їх на лицарські обладунки. Король знайшов вихід із такого поло­ження. Він зобов'язав дрібних сюзеренів забезпечувати всім необхідним великих, а ті, у свою чергу, повинні були певну кількість днів на рік служити королеві, ніби відпрацьовуючи повинності.

Подібні відносини існували в Європі за часів феодалізму. До XI—XII ст. важкоозброєні вершники почали називатися лицарями. Стати лицарем ставало чимраз важче. Ним міг бути тільки потомствений лицар, родовитість якого була підтвер­джена гербами й грамотами. Нікому не хотілося ділитися сво­їми привілеями, адже вони давали можливість безбідно існу­вати, насолоджуючись повною свободою. Заприсягнувшись на вірність своєму сеньйорові, лицар ставав власником селян, мав право судити їх, збирати для своїх потреб податки, міг полювати у володіннях сеньйора, мав «право першої ночі»... У лицаря обов'язок був лише один: один місяць на рік відслу­жити своєму сеньйорові, покладаючись тільки на свою прові­зію й обмундирування. І то лише під час воєнних дій.

ЛИЦАРСЬКІБОЇ

Кожен лицар приводив із собою селян, які приносили списи й сокири. А великі землевласники до того ж наймали арбалетників і лучників. І всетаки аж до XIV ст. тільки ли­царі могли вирішити результат бою. їхні слуги, хоча й були підмогою своїм панам, але нічим не могли допомогти, коли справа стосувалася вирішальної сутички. Самі лицарі розу­міли, що користі від ненавчених селян дуже мало, адже в бій вступали професійні бійці, до того ж у важких об ладунках. Часом вони нехтували своїми піхотинцями й не звертали уваги, що коні топчуть їхніх власних воїнів. Байдуже стави­лися вони до вершників, не закованих у важку броню. Якось лицарям зустрілися вороже настроєні вершники з легкими списами. Лицарі не вважали їх гідними супротивниками й просто перекололи їхніх коней своїми довгими списами, а потім рушили на ворога, якого вважали гідним. І лише тут вони продемонстрували, як вони можуть битися. Вершники мчали назустріч один одному й намагалися вибити ворога із сідла. Якщо врахувати, що обидва були заковані в броню, виставляли вперед важкі мечі й довгі списи, то можна собі уявити, якою була сила удару. Найчастіше хтось із них не витримував і вилітав із сідла. Траплялося так, що броня була міцною й супротивники залишалися в сідлі. Якщо в них були зламані списи, то пускали в хід мечі. Не можна порівнювати, навіть приблизно, рубання на мечах і фехтування на шпагах. Удари мечів були сильні й точні, хоча й не такі часті," як у фехтуванні. Дійти висновку про їхню силу можна за остан­ками загиблих воїнів. Зустрічаються тут і розтрощені чере­пи, і розрубані навпіл гомілкові кістки. Лицарі мріяли.саме про такі двобої, коли можна було випробувати свої силу й спритність, витривалість й уміння володіти зброєю.

Як тільки виникала ймовірність перемоги над ворогом> лицарі стрімголов мчалися грабувати стан ворога. Це обу­рювало деяких королів, й іноді їм, щоб заспокоїти знахабні­лих васалів, доводилося будувати шибениці. Адже невідомо, чим зрештою закінчиться бій, що складався зазвичай з безлі­чі двобоїв.

У лицарів існували свої поняття лицарської честі. На­приклад, тамплієрам за статутом дозволялося накидатися на ворога з будьякого боку, у тому числі й ззаду. Є ще невели­ка особливість. Якщо ворогам вдавалося примусити хоча б декількох лицарів відступити назад, то їхні сподвижники від­разу починали тікати. І жодному полководцеві було не під силу зупинити переляканих лицарів. Не перелічити королів, які втратили перемогу через панічну втечу своїх васалів Із поля бою.

Що ж до військової дисципліни, то в лицарів її взагалі не було. Усі знали, що лицар — боєцьодинак, який не визнає над собою командування. Протягом усього свого життя лицар тренується, а отже, є справжнім професіоналом своєї справи. У такому випадку він рівний кожному зі свого стану, навіть самому королеві. Бій для лицаря — це демонстрація його умін­ня воювати й триматися в сідлі. Лицар намагався продемонст­рувати свої професійні якості, щоб одержати ще більше приві­леїв від свого сеньйора. Тому він ніяк не реагував на будьякі накази, що зачіпають його гордість, а робив так, як вважав за потрібне. Про хворобливе самолюбство лицарів було відомо всім: від полководців до церковних діячів. Щоб якось випра­вити ситуацію, державна й церковна адміністрації вживали за­ходів. Вони бачили, що через свої амбіції лицарі часто зазна­ють поразки. А їх ставало чимраз менше. На всю Англію, на­приклад, у 70х роках XIII століття було всього лише 2750 ли­царів. У бій вступали, як правило, кілька десятків лицарів. Коли бій був масштабним, відповідно збільшувалася й кіль­кість воюючих лицарів. Однак це траплялося не так уже й часто. Від кінця XI ст., коли почалися хрестові походи, почи­нають зароджуватися духовнолицарські ордени. Усі вони мали суворі статути. Захопивши величезні території на Сході, ор­дени розгорнули на «святій землі» широку діяльність. Лицарі закріпачували селян, як місцевих, так і тих, які прийшли з ними з Європи. Грабуючи міста й села, займаючись лихварст­вом, експлуатуючи місцеве населення, ордени накопичували величезні багатства. На награбоване золото купувалися вели­кі маєтки в Європі. Поступово ордени перетворювалися на найбагатші корпорації.

ЛИЦАРСЬКІОРДЕНИ

У Європі з 1100 року по 1300 рік виникло 12 лицарських духовних орденів. Найбільш життєстійкими, здатними проти­стояти будьчому були орден тамплієрів, орден госпітальєрів і Тевтонський орден.

Тамплієри

«Татріе» у перекладі з французької означає «храм». Тому офіційною назвою ордену була така: «Таємне лицарство Хри­стове і Храму Соломона». У Європі він мав іншу назву — Орден лицарів Христа. Відкіля ж узялася така назва? Справа в тому, що резиденція цього ордену була розташована в Єру­салимі, на тому місці, де, відповідно до переказів, колись зна­ходився храм царя Соломона. Лицарів називали не інакше, як тамплієрами.

1118—1119 рр. вважаються датою заснування цього ор­дену. Він був створений дев'ятьма французькими лицарями, яких об'єднав Хуго де Пейнсон із Шампані. Протягом дев'яти років ніхто не чув про існування ордену. У 1127 році ці де­в'ять лицарів повертаються до Франції, щоб заявити про жит­тєздатність свого ордену. І вже в 1128 році орден офіційно визнається церковним Собором у Труа (Шампань).

Орден мав свій символ: білий плащ з червоним восьмикут­ним хрестом. А печаткою ордену стало зображення двох лица­рів, які сидять на одному коні. Це, очевидно, вказувало на бідність і братерське єднання.

Члени ордену зобов'язані були «по можливості піклува­тися про дороги й шляхи, а особливо про охорону прочан». Вони не мали права вести світське життя, співати й навіть смі­ятися. Дисципліна була дуже суворою. Лицарям належало дати три обітниці, яких вони повинні були неухильно дотримувати­ся. Це обітниці цнотливості, бідності й послуху. Після цього неможливо було вслухатися наказу вищого за рангом. Посту­пово орден переростав у бойову одиницю, що підкорялася лише Великому магістрові й Папі Римському. Великим магіс­тром відразу ж був обраний де Пейнсон.

У результаті суворої дисципліни й беззаперечної слухня­ності тамплієрам удалося домогтися організованості. У ре­зультаті вони заволоділи величезними багатствами. Тампліє­ри стали власниками корабелень і портів, не кажучи про чис­ленні землі. До того ж у них був свій могутній флот. Доходи­ло до того, що вони могли позичати величезні суми грошей монархам, що втратили своє становище, у результаті чого мали можливість впливати на державні справи. З історичних дже­рел відомо, які саме тамплієрами були введені бухгалтерські документи й банківські чеки.

Лицарі Храму не цуралися науки, усіляко заохочували її розвиток. До того ж намагалися всі новітехнічні винаходи тримати в себе. Відомо, що, наприклад, компас, уперше вико­ристали саме тамплієри.

Лицарітамплієри були вправними хірургами. Часто їм доводилося лікувати поранених, що, зрештою, входило до обов'язків членів ордену.

Тамплієри славилися своєю хоробрістю й досвідченістю у військовій справі. Тому в XI ст. їм була подарована фортеця Газа у Святій землі. Хоча однією з обітниць лицарів була обіт­ниця послуху, що припускало й простоту в стосунках, однак тамплієри славилися своєю зарозумілістю. Саме вона й стала однією з причин поразки християн у Палестині. 1191 рік став роком загибелі або розпаду ордену Тамплієрів, які не змогли втримати фортецю СенЖанд'Акр.

Госпітальєри

1070 рік став роком заснування в м. Палестині купцем Мауро з Амальфи госпіталю для пронан до святих місць. З кожним роком госпіталь розростався, перетворившись через якийсь час у братство з догляду за хворими й пораненими. Воно почало набувати значення в найвищих колах, його пози­ції стали міцними й непохитними. У 1113 році братство офі­ційно визнається Папою Римським, перетворюючись на духов­нолицарський орден. Братство почало називатися — «Орден вершників госпіталю святого Іоанна Ієрусалимського».

Як і в тамплієрів, у госпітальєрів були три обітниці: по­слуху, бідності й цнотливості. За свій символ лицарі взяли білий восьмикутний хрест, розташований на лівому плечі чор­ної мантії. Щоб засвідчити обітницю послуху, у мантії були зроблені дуже вузькі рукави, що показували, наскільки мало свободи в ченця. Через певний проміжок часу лицарі змінили колір свого одягу. Відтепер вони почали носити червоне вбран­ня з хрестом, який був розташований на грудях.

Орден розпадався на три категорії. Тут були просто лица­рі, капелани, службова братія. Главою ордену був проголоше­ний Раймонд де Пюї, призначений Великим магістром. Щоб прийняти важливі рішення, лицарі збирали генеральний капі­тул. З метою продемонструвати, що госпітальєри не прагнуть багатства й згодні його позбутися, члени капітулу повинні були віддавати Великому магістрові гаманець із вісьма динарами.

Протягом тривалого часу догляд за пораненими й хвори­ми це й був одним з основних завдань ордену. Головний госпі­таль, розташований у Палестині, уміщав близько 2 тисяч лі­жок. Іоанніти безкоштовно допомагали біднякам, намагалися нагодувати їх, чим могли. Підкидьки й немовлята також не були обійдені увагою госпітальєрів. Що цікаво, умови для всіх, хто знаходився в госпіталях або притулках, були одна­кові, незалежно від наявності або відсутності грошей.

Але незабаром пріоритети змінюються. Із середини XII сто­ліття лицарі зобов'язані захищати прочан і воювати з невірни­ми. Орден уже не бідний: йому належать землі в Південній Франції й Палестині. З кожним роком вплив іоаннітів зростає й стає практично рівним впливу тамплієрів.

Кінець XII століття не був щасливим для лицарів. Християні були вибиті з Палестини, й іоаннітам довелося пересели­тися на Кіпр.

Незабаром вони втрачають практично всі землі в Європі. •Тоді вони вирішують знову спробувати своє щастя й приста­ють до європейських берегів. Карл V, імператор Священної Римської імперії, дарує лицарям Мальтійський архіпелаг. З того часу іоанніти почали назватися мальтійськими лицарями.

Для вступу до ордену госпітальєрів з 1262 року треба було довести, що ти належиш до дворянського стану. Але з часом вимоги прийому до ордену змінилися. З'явилося дві категорії бажаючих вступити до ордену. Одна з них припус­кала вступ за покликанням, а інша — за правом народження. Люди, що вступають до ордену за покликанням, повинні були тільки довести, що їхні предки не були ремісниками або ра­бами. До ордену мали право вступити й монархи, які зуміли переконати всіх у своїй прихильності до християнства. Як не дивно, але Мальтійський орден відкривав свої двері також для жінок.

 

У лицарів Мальтійського ордену були свої обов'язки, яки­ми не можна було нехтувати. Вони повинні були знаходитися постійно в казармах і покидати їх тільки з дозволу Великого магістра. У казармі лицарів, або конвенті, вони зобов'язані були провести не менше п'яти років. Конвенти знаходилися на острові Мальта — їхній основній резиденції. Також до обов'яз­ків мальтійців уходило плавання на кораблях ордену протя­гом 2,5 років, що мало назву «караван».

Минали віки, змінювалися відносини лицарів Мальтійсь­кого ордену із зовнішнім світом. Середина XIX століття при­несла свої нововведення. Мальтійський орден із військового став духовноблагодійним закладом. Він існує й донині, про­довжуючи виконувати цю функцію, його резиденція розташо­вана в Римі.

Тевтонськийорден

Орден був утворений у 1199 році. Але лише через багато років тевтонцям удалося домогтися таких привілеїв, які мали їхні «брати»лицарі, наприклад тамплієри або іоанніти. Трапи­лося це тільки в 1221 році. Як і всі представники духовнолицарських орденів, тевтонці давали обітницю цнотливості, бідності й послуху. У 1237 р. орден об'єднався з орденом ме­чоносців. Об'єднаний орден мечоносців жорстоко винищував і грабував місцеві племена — литовські, латиські, естонські. Намагався він захопити й руські землі в XIII ст., однак князь Олександр Невський зумів 5 квітня 1242 р. розгромити ли­царське військо на льоду Чудського озера.

Відмінністю тевтонських лицарів від членів інших орде­нів було те, що до них належали тільки німці, а не представни­ки різних національностей.

У.Німеччині дотепер існує Тевтонський орден.

 

Прочитано 2739 разів