Ви тутГоловна>>Історія України>>Християнство на Русі - Реферат

Християнство на Русі - Реферат

Оцініть матеріал!
(2 голосів)

Християнство на Русі - Реферат

 

  1. Правління князя Володимира.
  2. Хрещення Русі й утворення поміеної Руської православної церкви.
  3. Правління Ярослава Мудрого.

ПРАВЛІННЯКНЯЗЯВОЛОДИМИРА

Язичницькі вірування наших предків досить мало відомі. Як і всі арійці, руські слов'яни поклонялися силам видимої природи й шанували предків. Для Русі торговельні відносини з Грецією полегшували знайомство з Христовою вірою. Варя­зькі купці й дружинники, які частіше, ніж слов'яни, бувають у Царгороді, задовго до слов'ян почали там навертатися до хри­стиянства й приносили на Русь нове вчення, передаючи його слов'янам. За часів князювання Ігоря в Києві була вже хрис­тиянська церква св. Іллі. Та. й у війську самого князя Ігоря було багато християн. Дружина князя княгиня Ольга також була християнкою. Словом, християнська віра була добре зна­йома киянам ще при перших варязьких князях. Правда, Свя­тослав ставився досить прохолодно до грецької віри; а при сині його Володимирі в Києві ще стояли язичницькі кумири (ідоли), яким приносили людські «треби», або жертви.

Прийняття християнства стало найважливішою подією в історії Київської Русі. Відбулося воно за часів правління київського князя Володимира (978—1015) і стало визнача­льним фактором для всієї Русі. Церква дуже часта в ті часи порівнювала київського князя з апостолом Павлом. І справа не стільки в тому, що йому вдалося чудовим чином позбути­ся сліпоти, скільки в тому, що князь Володимир із язичника став щирим християнином. І це після того, як язичники на­магалися всіма можливими способами очорнити ім'я Христа. Князь Володимир став пізніше ревним прихильником хрис­тиянства й так само ревно намагався всіх язичників перетво­рити на християн.

Князь Володимир одержав язичницьке виховання. Це від­булося в Новгороді, куди Святослав направив його княжити у восьмирічному віці. «І став Володимир княжити в Києві один, — мовиться в літописі, — і поставив кумири на пагорбі за теремним двором: дерев'яного Перуна зі срібною головою й золотими вусами, потім Хорса, Даждьбога, Стрибога, Симарг-ла та Мокоша. І приносили їм жертви, називаючи їх богами... І опоганилася кров'ю земля Руська й пагорб той». У 983 році князем Володимиром була здобута перемога над ятвягами. За неї необхідно було, за язичницьким звичаєм, принести жертву богам — людську жертву. Жертвою був обраний юнак із хри­стиянської родини. Батько юнака не міг змиритися з дурістю язичників, обвинуватив їх і їхнього божка в кровожерливості. Юрба розлютованих язичників убила й батька, і сина. Але, ймовірно, їхня смерть стала початком хрещення Русі. Смерть забрала двох християн — Феодора й Іоанна, а трохи пізніше до християн примкнули тисячі язичників на чолі з князем Воло­димиром. Митрополит Київський Іларіон так писав про князя Володимира в «Слові про Закон і Благодать»: «Прийшло на нього одкровення Вишнього, поглянуло на нього Всемилос-тиве око Благого Бога, і засіяв у серце його розум. Він зрозу­мів суєту ідольської омани й осягнув Єдиного Бога, який створив усе видиме й невидиме. А особливо завжди він чув про православну, христолюбиву й сильну вірою землю грецьку... Чуючи все це, запалав він духом і зажадав серцем він бути християнином і навернути всю Землю в християнство». Так само думали ненець Іаков, і літописець Нестор. Усі вони вва­жали, що тільки завдяки втручанню Божої благодаті князь Володимир прийшов до розуму та прийняв те, що повинне було бути прийняте. Літописці бхилялися до думки, що у Во­лодимира був гострий розум і «добрий смисл», що й допомо­гли йому прийняти правильне рішення. До того ж у Києві вже протягом довгого часу існували християнські храми, з якими Володимир міг познайомитися й прийняти їхнє вчення.

Існує кілька версій про те, де й коли був хрещений сам Володимир. Є офіційна версія, відповідно до якої князь був хрещений у Корсуні в 988 році — грецький Херсонес у Криму. Друга версія говорить, що хрещення князь Володимир при­йняв у 987 році в Києві. Відповідно до третьої версії, місцем хрещення було обране місто Василів у 987 році. Це місто нині знаходиться неподалік від Києва й називається Васильків. Най­більш достовірною є друга версія. Для цього є кілька причин. І чернець Іаків, і преподобний Нестір незалежно один від од­ного засвідчують, що князь Володимир прийняв хрещення в 987 році. Іаків повідомляє, що Володимир після хрещення прожив ще 28 років. Якщо скласти 987 рік і 28 років, то вихо­дить саме 1015 рік — дата смерті князя. Також чернець стверд­жує, що Володимир здійснив похід на Корсунь на третій рік після Хрещення (саме 989 рік офіційно занесений у літопис як рік узяття Корсуні). Літописець Нестір стверджує, що князь Володимир був хрещений улітку 6495 року від створення сві­ту, а це відповідає 987 року від Різдва Христового. Але є інші відомості. От як пише про прийняття Володимиром рішення про хрещення один із літописців: «Прийшли, — розповідає літописець, — до Володимира (986 р.) спочатку волзькі бол­гари, похваляючи своє магометанство, потім німці від римсь­кого папи, потім хазарські євреї з проповіддю свого закону й, нарешті, грецький філософ із православним ученням. Усі вони хотіли навернути Володимира у свою віру. Він же вислухав їх і всіх відсилав геть, крім грека. З греком він розмовляв довго, відпустив його з дарунками й почестями, але поки не хрестив­ся. Наступного року (987) скликав Володимир своїх радни­ків і розповів їм про прихід до нього проповідників, додавши, що найбільше його вразили розповіді грецького філософа про православну віру. Радники підказали князеві послати в різні країни своїх послів подивитися: «Хто яко служить Богові?» Побувавши й на сході, і на заході, посли потрапили в Царго-род і були вражені там несказанною благоліпністю грецького богослужіння. Вони так і сказали Володимиру, додавши, що самі не хочуть залишатися більше в язичництві, пізнавши пра^ вослав'я. Це випробування вір через послів вирішило справу. Володимир прямо запитав своїх радників: «Де хрещення при­ймемо?» А вони згідно відповіли: «Де тобі любо». І от насту пного 988 року Володимир пішов із військами на Корсунь і осадив його. Місто завзято оборонялося. Володимир дав обіт­ницю хреститися, якщо візьме Корсунь, і справді взяв його. Не хрестячись ще, він послав у Царгород до царів-братів Ва­силя й Костянтина, погрожуючи йти на них і вимагаючи за себе заміж їхню сестру Анну. Царі сказали йому, що не можуть видати царівну заміж за «поганого», тобто за язичника. Воло­димир відповів, що готовий хреститися. Тоді царі відправили в Корсунь сестру свою й із нею духівництво, яке хрестило руського князя та вінчало його із царівною. Перед хрещенням Володимир занедужав і осліп, але чудово зцілився під час самого таїнства хрещення. Помирившись із греками й віддав­ши їм Корсунь, він повернувся з православним духівництвом до Києва й хрестив усю Русь у православну грецьку віру». Після хрещення князь Володимир почав носити ім'я Василій і вирішив назавжди позбутися язичників, перехрестивши їх у християн. Не тільки релігійні мотиви рухали князем. Він, без­умовно, прагнув прилучитися до всіх культурних народів, які вже давно живуть за законами християнства. Це означало під­няти на вищий рівень культурне й державне життя Русі. Тим більше, що Київська Русь давно вже була зв'язана з Візантією, яка проповідувала православ'я. Щоб забезпечити собі під­тримку цієї великої християнської держави, князь Володимир одружується з Анною, сестрою візантійських імператорів Ва-силія II і Константина, які живуть у Херсонесі. Після одру­ження Володимир повертається до Києва. Він привозить із собою не тільки жінку-грекиню, але й усіляке церковне начин­ня, у тому числі хрести, ікони, мощі, і ревно береться до хре­щення Руді.

ХРЕЩЕННЯ РУСІ Й УТВОРЕННЯ ПОМІСНОЇ РУСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

Деякі міста відкрито виступили проти щирого прагнення Володимира допомогти людям прийняти християнство. По­чали цю боротьбу волхви — офіційні проводирі язичництва. Новгород, Муром і Ростов не хотіли скоритися насильниць­кому хрещенню.

Володимир спочатку вирішив перехрестити своїх синів, яких було 12, і багатьох своїх наближених слуг: їм було нака­зано знищити всіх язичницьких ідолів. Головного ж ідола — Перуна — він негайно наказав скинути в ріку. Духівництво зобов'язане було припинити проповідувати язичництво та за­йнятися проповідництвом християнських постулатів.

У призначений день відбулася найбільша подія — масове хрещення величезної кількості киян. «Наступного ж дня, — мовиться в літописі, — вийшов Володимир із попами царици­ними й корсунськими на Дніпро, і зійшлося там людей без числа. Увійшли у воду й стояли там одні по шию, інші по груди, молоді ж біля берега по груди, деякі тримали дітей, а вже дорослі бродили, попи ж робили молитви, стоячи на місці. І було видно радість на небі й на землі з приводу стількох душ, які рятуються... Люди ж, хрестившися, розходилися по домів­ках. Володимир же був радий, що пізнав Бога й людей його, подивився на небо та сказав: «Христе Боже, що створив небо й землю! Глянь на нових людей цих і дай їм, Господи, пізнати Тебе, істинного Бога, як пізнали Тебе християнські країни. Утверди в них праву й непохитну віру й мені допоможи, Гос­поди, проти диявола, хай здолаю підступ його, сподіваючись на Тебе та на Твою силу». Різні джерела пропонують різні версії щодо дати здійснення цього обряду. Одні дослідники вважають, що це відбулося в 988 році; інші схиляються до версії, що трохи пізніше — у 989—990 роках. Услід за Києвом приймають хрещення такі міста, як Полоцьк, Туров, Тмутара-кань, Чернігів, Новгород, Ростов, Володимир-Волинський. Князеві Володимиру вдалося навернути до християнства прак­тично всю Київську Русь. Завдяки цьому утворилася єдина Руська православна церква. Допомогла Володимиру й Візан­тія. Відтіля прибули єпископи на чолі з митрополитом. Болга­рія відрядила своїх священиків, які привезли із собою бого­службові книги слов'янською мовою. По всій Русі почалося будівництво храмів, почали відкриватися училища для підго­товки духівництва з руського середовища. У літописі тих ча­сів повідомляється, що Володимир «наказав рубати церкви й ставити їх по тих місцях, де раніше стояли кумири. І поставив церкву в ім'я святого Василя на пагорбі, де стояв ідол Перуна й інші, і де творили їм треби князь і люди. І по інших містах почали ставити церкви й призначати в них попів, і приводити людей на Хрещення по всіх містах і селах». Грецькі майстри допомогли спорудити в Києві величний кам'яний храм на честь Різдва Пресвятої Богородиці (Десятинну церкву), куди були перенесені святі мощі рівноапостольної княгині Ольги. Хрис­тиянство прижилося на Русі.

Церква намагалася посилити значення князівської вла­ди. Князів вона вчила, як треба керувати: «забороняти злим і страчувати розбійників». «Ти поставлений від Бога на по­кару злим, а добрим на помилування», — говорило духівни­цтво князеві Володимиру, доводячи, що князь не може зали­шитися байдужим до насильства та зла у сво'їй землі, що він повинен наводити в ній лад. Такий погляд духівництво об­ґрунтовувало переконанням, що князівська влада, як і всяка земна влада, походить від Бога й повинна виконувати Божу волю. Церква жадала від підданих князя, щоб вони «мали приязнь» до князя, не мислили на нього зла та дивилися на нього, як на обранця Божого. Дуже суворим був погляд язичницької Русі на князів, як на дружинних конунгів, які беруть данину за свої військові послуги, яких можна прога­няти, якщо вони не бажані, і навіть убивати (як древляни Ігоря). Церква всіляко боролася з таким світоглядом і під­тримувала авторитет князів, дивлячись на них як на вродже­них і богоданних правителів. Коли князі самі принижували свою гідність у грубих сварках і міжусобицях, духівництво намагалося мирити їх. Так духівництво втілювало в життя ідеї справедливого державного порядку, маючи перед собою приклад Візантії, де царська влада стояла дуже високо.

На Русі церква знайшла ряд союзів, родових і племін­них, дружинних і міських, потім утворила особливий союз — церковну громаду; до її складу ввійшло духівництво, потім люди, яких церква опікувала й утримувала, і, нарешті, люди, які служили церкві й були від неї залежні. Церква опікувала тих, хто не міг сам себе прогодувати: жебракаів, хворих, убо­гих. Вона давала притулок і заступництво всім ізгоям, що втратили захист мирських громад і союзів. Церква отриму­вала у своє володіння села, населені рабами. Ізгої та раби ставали під захист церкви й робилися її працівниками. Усіх своїх людей церква однаково судила за своїм законом і за церковними звичаями; усі ці люди виходили з підпорядку­вання князя й ставали підданими церкви. Церква сприймала людину по-християнському — як вільну людину. Для церков­ної свідомості всі були брати в Христі, не було перед Госпо­дом ні раба, ні пана. У церкві не існувало рабства: раби, подаровані церкві, перетворювалися на людей вільних особисто; вони були тільки прикріплені до церковної землі, жили на ній і працювали на користь церкви. Таким чином, церква давала світському суспільству приклад нового, більш доско­налого й гуманного ладу, у якому могли знайти собі захист і допомогу всі немічні й беззахисні.

Піклувався князь Володимир і про освіту своїх підданих. Літопис свідчить, що князь наказав навчати дітей книжковим наукам.

ПРАВЛІННЯ ЯРОСЛАВА МУДРОГО

Продовжувачем діянь Володимира став його син Яро­слав (1019—1054), згодом прозваний Мудрим за своє прав­ління. Він хотів розвивати те, що зробив головною своєю тур­ботою його батько. За роки його правління християнство на Русі продовжувало «плодитися й поширюватися, і чорноризці почали множитися, і монастирі з'являтися... і множилися пре­світери й люди християнські. І радувався Ярослав, бачачи ба­гато церков і людей християнських...» Під час правління Яро­слава Мудрого були побудовані такі відомі пам'ятники русь­кого церковного зодчества, як Софійський собор у Києві (за­кладений в 1037 році) і Софійський собор у Новгороді (1045— 1055 роки), заснований знаменитий Києво-Печерський мона­стир (1051 рік), який багато в чому визначив подальший роз­виток релігійного та культурного життя Київської Русі. У 1030 році Ярослав у Новгороді відкриває школу для підготовки духівництва. У ній навчається близько 300 дітей. Літописи згадують, що такі школи існували при багатьох архієрейських кафедрах у багатьох містах. Особливо Ярослав піклувався про переклади нової літератури та про збільшення числа книг за допомогою переписування їх із наявних рукописів. У літо­писі 1037 року є такий запис про Ярослава Мудрого: «книги любив, читаючи їх часто й уночі й удень. І зібрав переписува­чів багатьох, і перекладали вони з грецької слов'янською мо­вою. І написали вони книг безліч, за ними ж повчаються віру­ючі люди, насолоджуються вченням божественним... Ярослав же, як ми вже сказали, любив книги й, багато їх написавши, поклав у церкві святої Софії, що створив сам». Це означає, що саме Ярославом була створена перша на Русі бібліотека. Зав­дяки турботливому князеві віруючі мали можливість глибше вивчити основи християнства. Про Ярослава Мудрого тепло відгукуються літописці того часу.

Наприкінці XI ст. — початку XII ст. християнство остаточно утвердилося в Ростово-Суздальській землі завдяки місіонер­ській діяльності єпископів Ростовських: святого Леонтія та святого Ісані. У Муромо-Рязанській землі хрестителем був князь Костянтин (Ярослав) Святославович (1096—1129). По­ширилося християнство й серед слов'янських племен в'ятичів і радимичів, що ввійшли до складу Давньоруської держави наприкінці XI ст. і були навернуті до Бога преподобним Кук-шею, ченцем Києво-Печерського монастиря.

Хрещення Русі стало переломним моментом у житті наро­ду. Виникла нова значуща галузь Єдиної Святої Соборної й Апостольської Церкви — помісна Руська православна церква.

Християнство сприяло процвітанню культури, державно­сті, викорінюванню грубих звичаїв (кровна помста, полігамія, «умикання», тобто викрадення дівиць). Завдяки поширенню християнства зміцнилася родина, налагодився мир.

Історики, які досліджували період виникнення християн­ства на Русі, засвідчують, що «християнська церква підняла зна­чення князівської влади в Києві на велику висоту й усталила зв'язок між частинами держави». На Русі всюди виникали шко ли, люди навчалися грамоті, налагоджувалася освіта, з'являла­ся безліч зразків літератури, перекладеної з грецької мови. Від­повідно, із ростом освіти виникала й своя власна, руська літе­ратура. Розвивається зодчество й іконопис. Школи й бібліотеки піднімають освіту на чимраз вищий рівень. Безумовно, найба-гатша бібліотека була в Києво-Печерському монастирі, що ви­ростив цілу плеяду руських церковних письменників. У цьому монастирі був прийнятий Студійський устав, що зобов'язував кожного ченця читати книги з монастирської бібліотеки. Жи­тіє преподобного Феодосія Печерського, котре було написане преподобним Нестором Літописцем, свідчить, що в келії препо­добного Феодосія йшла напружена робота щодо складання й виготовлення книг. Чернець Іларіон намагався вдень і вночі писати книги, великому Никонові випало переплітати їх, а сам Феодосій узявся за прядіння ниток, необхідних для плетіння. Багато книг передав монастиреві пострига.Києво-Печерсько­го монастиря князь-чернець Микола Святенник. Велика біблі­отека була й у князя Чернігівського Святослава Ярославови­ча. Князь Ростовський Костянтин Всеволодович постачав кни­ги в різні церкви. Єпископ Ростовський Кирил І (XIII ст.) та­кож був власником безлічі книг. Зрозуміло, що переписані від руки книги були дуже дорогими, тому прості люди не могли собі дозволити їх купити. Заможні люди (князі, єпископи) мали можливість купувати книги. Книги мали переважно духовну спрямованість. Це пояснювалося впливом перекладної літера­тури, постійним інтересом руського суспільства, яке щойно по­знайомилося з основами християнства, до питань християнської віри. Митрополит Іларіон написав «Слово про Закон і Благо­дать», що одержало високу оцінку його сучасників і нащадків. Преподобним Нестором, ченцем Києво-Печерського монасти­ря, написані житія святих князів Бориса та Гліба (убитих Свя-тополком у 1015 році) і преподобного Феодосія Печерського. Це започаткувало руську житійну літературу. Той самий Не-стор склав новий літописний звід — «Повість врем'яних літ», що, за визначенням академіка Д. С. Лихачова, став «цільною літературно викладеною історією Русі». «Повість» була пере­кладена багатьма іноземними мовами.

У XI—XII століттях на Русі з'являються канонічні праці. Це «Канонічні відповіді Київського митрополита Іоанна II» (1080-1089), «Кирикове й Іліїве вопрошання» (1130-1156 роки), «Визначення Ілії, архієпископа Новгородського» (1164-1168).

З хрещенням Київської Русі ще більше розширилися та поглибилися її державні й культурні 'зв'язки не тільки з Візан­тією, але й з Балканськими країнами та іншими державами Єв­ропи. Перед тим князь Володимир одружився з грецькою ца­рівною Анною. Одночасно він став родичем німецького імпе­ратора Оттона II, який одружився із сестрою Анни Феофанією. У літописі 996 року зазначено, що Володимир «жив у мирі з околишніми князями — і з Болеславом Польським, і зі Стефа-ном Угорським, і з Андріхом Чеським. І були між ними мир і любов». Міждержавні зв'язки ще більше пожвавилися під час правління Ярослава Мудрого. Допомагали йому в цьому дина­стичні шлюби. Його дочка Анна 'була одружена з французьким королем Генріхом І; Настасія — з угорським королем Андрієм І. Єлизавета вийшла заміж за Геральда Норвезького, а потім за Свена Датського. Сестра Ярослава Добронега правила разом зі своїм чоловіком королем Казимиром у Польщі. Завдяки цим династичним шлюбам руська церква, яка благословила ці сою­зи, мала величезний вплив в усьому світі. Прийняття христи­янства з Візантії відірвало Русь від магометанської та язични­цької Азії, зблизивши її з християнською Європою.

 

Прочитано 1438 разів