Ви тутГоловна>>Історія України>>Національно-визвольний рух на Житомирщині в роки німецько-радянської війни - Реферат

Національно-визвольний рух на Житомирщині в роки німецько-радянської війни - Реферат

Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)

Національно-визвольний рух на Житомирщині в роки німецько-радянської війни - Реферат

 Головними чинниками української національно-визвольної самостійницької боротьби на території Житомирської області, як і загалом на всіх українських етнічних землях, під час німецько-радянської війни 1941–1945 рр. були обидві частини утвореної в 1929 р. Організації українських націоналістів (ОУН): ОУН під проводом А.Мельника (ОУН/М/) й ОУН, очолювана С.Бандерою (ОУН/Б/), що відокремилася від первісної організації та уконституювалась як самостійна структура в 1941 р.

Початок війни складався успішно для вермахту. Він завдавав Червоній армії потужних ударів і стрімко захоплював радянську територію. За два тижні боїв німецька група армій “Південь” перейшла колишній східний кордон ІІ Речіпосполитої по річці Збруч і на лівому фланзі розпочала операції в Житомирщині. Гітлерівці розраховували також на передбачене протирадянське повстання українців під керівництвом націоналістів за лінією фронту в напрямку Бердичева й до Житомира – Києва [3, 117, 511]. Радянські війська чинили запеклий опір, однак 7 липня змушені були залишити Бердичів, 9 липня – Житомир, а до кінця серпня 1941 р. німці загарбали всю область [2, 25, 36]. Згідно з новим окупаційним адміністративно-територіальним поділом, одним із шести генеральних округів (Generalbezirk) Райхскомісаріату України став генеральний округ Житомир, до складу якого увійшли Житомирська область, північні райони Вінничини, а також південні райони Білорусії [10, т. 1, 343]. Запанував режим нещадної економічної експлуатації, повного соціально-політичного безправ’я та гноблення місцевого населення.

Із вибухом німецько-радянської війни націоналістичні організації А.Мельника і С.Бандери перейшли з підготовчої в діяльну фазу опанування своїми впливами захоплених гітлерівцями та їхніми союзниками колишніх земель Радянської України, створювали умови для відродження української самостійної соборної держави (оунівська абревіатура – УССД). Слідом за наступаючим вермахтом в Україну відразу рушили так звані похідні групи обох напрямків. Північна група ОУН(М) мала просуватися через Житомир на Київ і далі на схід. У серпні 1941 р. Житомир став основним плацдармом мельниківців у марші на Київ. Тут зосередилося багато функціонерів організації, зокрема керівного активу, в тому числі члени головного Проводу українських націоналістів (ПУН) О.Кандиба (псевдонім “Ольжич”, народився в Житомирі), М.Сціборський, О.Сеник (“Грибівський”). Завдяки такій кількісній і якісній концентрації, хоч і на короткий час, швидко вдалося створити на Житомирщині розгалужену підпільну мережу. Лави ОУН(М) поповнили місцеві люди, а провідником обласної екзекутиви став Яценюк [8, 75-78]. Того ж місяця німецька влада відзначила в центрі українських земель, зокрема в районах Житомира, Бердичева, Вінниці, інтенсивне розширення пропаганди ОУН(Б) в дедалі зростаючому антинімецькому тоні за відновлення УССД та за створення української революційної армії [3, 137]. Важливим засобом піднесення національної свідомості, поширення самостійницьких ідей у краї стало відновлене оунівцями громадське культурне товариство “Просвіта” [10, т. 1, 375].

Практичні цілі обох ОУН були подібні. Тільки бандерівська група діяла радикальніше: негайно із власної ініціативи, не питаючи дозволу гітлерівської влади, 30 червня 1941 р. у Львові проголосила постання Української держави, а коли німці заборонили її – відразу без вагань перейшла до наступного етапу боротьби – з новоявленим окупантом [4, 28-30]. Молоді й запальні члени ОУН(Б) цінували конкретний чин понад витончену політику, закликáли покладатися лише на власні сили організації та народу, в боротьбі не зважати на величину втрат. Бандерівцям забракло політичної мудрості мінімізувати згубний вплив розколу ОУН на визвольні змагання. У квітні 1941 р., перед самим початком війни, Другий (краківський) великий збір ОУН(Б) постановив “поборювати” вірних ПУН оунівців, бо “акція полк. А.Мельника й його товаришів є диверсією проти ОУН, та змагає розбити одноцілий визвольний фронт Українського Народу” [7, 45], і до того ж мельниківці “[…] узалежнюють українську справу виключно від зовнішніх т. зв. сприятливих умовин” [7, 37].

Бандерівський Революційний провід, виходячи з досвіду історії, вбачав у роз’єднанні керманичів, мабуть, головне зло для справи визволення України, тому ліквідовував мельниківську “диверсію” з усією рішучістю, не зупиняючись навіть перед знищенням опонентів. У Житомирі сталося найбільш резонансне вбивство – двох членів ПУН. 30 серпня 1941 р. на вулиці міста бандерівець Кузій пострілом у спину застрелив О.Сеника і смертельно поранив М.Сціборського, до речі також родом із Житомира. Ця подія викликала розгубленість у населення, велике обурення свідомої української громадськості й у підсумку ще більше загострила ворожнечу в націоналістичному середовищі [8, 79-82].

Незабаром після заборони проголошеної з ініціативи ОУН(Б) Української держави німці побачили, що бандерівці швидко втратили до них союзницькі почуття й перетворилися в їхніх відвертих противників. 25 листопада 1941 р. айнзацкоманда С/5 з центром у Києві видала наказ підлеглим їй зовнішнім постам поліції безпеки і служби безпеки (СД), у тому числі з осередком у Житомирі, негайно арештовувати й після ґрунтовного допиту таємно знищувати як грабіжників усіх активістів ОУН(Б), бо “незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у Райхскомісаріаті (Україна [. – Ред.?]), мета якого – створення незалежної України” [3, 193, 544-545].

На початку грудня пост СД у Житомирі захопив чотирьох бандерівців, уродженців Львівщини. Отримані від них на допиті свідчення повністю підтвердили й уточнили наявні в гітлерівців дані про діяльність і наміри ОУН(Б). Цей рух продовжував створювати українську міліцію і призначав її керівництво, пропонував кандидатури старост, з особливим завзяттям намагався поставити на всі важливі адміністративні пости своїх довірених прихильників, шукав прибічників серед населення. На конкретних прикладах німецькі есбісти переконалися, “[…] що група Бандери не схильна респектувати (поважати. – Р.К.) розпорядження, звідки б вони не йшли, якщо вони не відповідають планам ОУН” [3, 547]. Один з арештованих, С.Марчук (псевдонім “Роман Марчак” – голова ОУН(Б) Житомирської області), розказав, що організація поставила своїм членам завдання відшукувати в лісах і переховувати радянську зброю та боєприпаси. Під кінець німецько-радянської війни обидва вороги України будуть знесилені, навіть якщо Німеччина здужає перемогти Радянський Союз. Тоді настане сприятливий момент для націоналістів: вони створять партизанські загони на основі української міліції, що зараз вишколюється, озброять їх і розпочнуть повстання проти ослабленого вермахту. Повстанці розіб’ють його і без перешкоди з боку переможеної Росії створять українську державу [3, 193-194, 546-547].

Окупаційна влада почала переслідувати самостійників. Перші масові репресії на Житомирщині впали на свідомих українців за маніфестацію під містечком Базар, присвячену вшануванню пам’яті 20-ї роковини страти тут російськими більшовиками 359 вояків армії Української народної республіки (УНР). На організований в основному ОУН(М) захід прибуло до 40 тис. людей з різних кінців Райхскомісаріату. Виявлену маніфестантами згуртованість народу, високу громадянську свідомість, національні поривання німці небезпідставно витлумачили як політичну демонстрацію. Покаранням стали в кінці листопада й на початку грудня масові арешти кількохсот активних учасників і наступні страти. В Житомирі було розстріляно 120 людей, серед них 24 оунівців, у тому числі провідника мельниківської екзекутиви міста Орищенка з дружиною, Сурмача. Страти відбулися також у самому Базарі, Радомишлі, Коростені [3, 199; 8, 100-101].

У кінці лютого 1942 р. СД викрила в Житомирі бандерівське підпілля. Протягом 10-13 березня було арештовано 12 його учасників. До рук німців потрапили керівники ОУН(Б) цієї області. Провідника місцевого осередку, “Романа Марчака”, при спробі втечі (під час повторного арешту?) застрілили. Есбісти вилучили 2 тисячі брошур і листівок. Знайдені накази націоналістичного керівництва засвідчили, що під час зимових місяців підпілля проводило в основному пропагандистську і роз’яснювальну роботу, як сказано в німецькому документі, “[…] серед найширших верств населення, аж до найменших сіл” [3, 557]. Також слідство відзначило й оцінило “добре” поставлену розгалужену розвідувальну службу, здобута якою інформація (навіть про найменшу подію) негайно, використовуючи всі транспортні засоби, найчастіше в зашифрованому вигляді доставлялася керівникам округ. Німці змушені були констатувати, що внаслідок активної діяльності пропагандистів, майже всі з яких прибули із Західної України, цей рух охопив багато селян. Організація проникла в усі сфери управління в Житомирі [3, 556, 557].

У 1942 р. розвинулася ще одна форма національно-визвольної боротьби, що згодом стала головною – партизанський самостійницький рух. Він зароджувався стихійно, з ініціативи низових ланок ОУН і самого населення як відповідь на жорстокий окупаційний режим. Так, націоналістичні активісти Житомирщини, які проходили політично-пропагандистський курс навчання, у квітні 1942 р. поставили керівництву ОУН(Б) вимогу створити воєнізовану охорону цивільних жителів, інакше виникне і зробить це інша революційна організація, або самочинно спалахнуть селянські повстання [6, 21]. В селах почали з’являтися перші збройні формування самооборони від нещадної державної експлуатації і поліційного терору [5, т. 24, 243-245].

Процес розбудови націоналістичними організаціями своїх збройних сил прискорив паралельний розвиток радянського партизанського і підпільного руху – ворога а також конкурента у змаганні за прихильність місцевого населення. Передусім, потужна партизанська діяльність, а також віддаленість Житомирщини від Галичини з її міцними націоналістичними коренями в українському суспільстві й виробленими організаційними структурами, нарешті, доцільність і логіка реалізації воєнних планів зумовили слабкий розвиток у краї місцевих збройних сил оунівських груп. ОУН А.Мельника розбудовувала свої військові частини в основному в інспектораті ІІ. Там одна з трьох її основних партизанських баз – рівненська – творилася спільно з Українською повстанською армією (УПА) отамана Тараса Бульби-Боровця, підпорядкованого урядові УНР в еміграції. Ця висунена на схід база отримала завдання поширювати вплив далі, уздовж лінії Коростень – Житомир – Київ – Чернігів [8, 124]. Відділи бандерівської УПА, як розглянемо далі, також проникали в Житомирську область з Рівненщини.

Головною, зумовленою обставинами, формою партизанської боротьби націоналістичних загонів у краї став рейд. Рейдуючі частини виконували низку завдань: по-перше, розширювали територію оперування повстанських сил за рахунок обмеження впливу, передусім на сільську місцевість, німецької адміністрації, стримували просування в підконтрольні їм райони радянських партизанів, у свою чергу, намагалися відтиснути їх далі на північ і схід; по-друге, захищали цивільне населення від гітлерівських реквізиційних і каральних акцій; по-третє, словом і чином провадили політичну пропагандистсько-освідомлювальну роботу серед українців, пробуджували свідомість недавніх радянських громадян гаслами свободи й державної самостійності, своєю присутністю вселяли віру в можливість успішної боротьби проти німецьких і російських загарбників, несподіваними вдалими акціями деморалізували окупаційну владу і поліцію, небезуспішно змагалися з радянською пропагандою (особливо надактивні бандерівці); нарешті, по-четверте, підготовляли населення до партизансько-повстанської війни. Мельниківці у своїй діяльності зосередили увагу більше на пропаганді та підпільній розбудові сил, які мали проявитись у сприятливий момент. А ОУН Бандери всю енергію спрямувала на збройну боротьбу, підготовляла національну революцію (гітлерівці, як ми зазначали вище, зовсім певно бачили її приготування), – і цé стало лейтмотивом її закликів до народу в пропаганді, з цією метою організація без упину збільшувала свою УПА, і тому остання (на відміну від формувань ОУН(М) і Т.Бульби-Боровця) тяжіла до повстанської тактики ведення бойо­вих дій: оперувала великими частинами, послідовно прочищала територію і створювала так звані “упівські республіки” подібно до червоних партизанських країв [4, 54; 6, 225-226, 228, 296-298; 8, 124-126].

Активну партизанську війну бандерівська УПА розпочала навесні 1943 р. на території Волинської і Рівненської областей. Армію відчутно поповнили й різко підвищили її боєздатність, стали її кістяком уламки української допоміжної поліції, що у березні – квітні покинули службу в німців та зі зброєю в руках організовано перейшли до лісу [9, 29]. Хвилі цієї боротьби незабаром докотилися до Житомирщини. Так, на початку квітня 1943 р. під Берездовом (теперішньої Хмельницької області, поряд із Житомирською) відділ УПА мав сутичку з поліцією. Противник втратив 7 убитими, решта розбіглася, а повстанці втрат не мали – так сказано в упівському джерелі [9, 16]. Згодом у край прийшли послані з Рівненщини зміцнені рейдуючі відділи УПА. Один з них за час тритижневого маршу Житомирщиною і західною Київщиною провів 15 “успішних” боїв з поліцією та радянськими партизанами. У червні він знищив німецьку поліційну школу поблизу обласного центру, що нараховувала 260 (чи 200) осіб. А 26 липня 1943 р. розгромив гітлерівські частини під с. Устинівка Потиївського району, вбивши і поранивши понад 100 ворожих солдатів. Того ж місяця в с. Кам’янка Ярунського району упівці завдали поразки червоним партизанам, які мали 66 убитих і багато поранених [4, 54, 56; 6, 37]. Водночас обидві ОУН, незважаючи на масові репресії щодо них німців, продовжували творити по всій Україні підпільні осередки, зокрема прибічники С.Бандери значно посилили цю роботу [9, 12-13].

Навесні і влітку 1943 р. на Волині й Рівненщині розгорівся українсько-польський міжнаціональ­ний збройний конфлікт. У бойовому звіті про рейд з’єднання радянських партизанських загонів Я.Мельника за червень – серпень того ж року сказано, що українські націоналісти у зазначений час з метою очищення охоплюваної ними території від поляків проводили над тими “звірячу розправу”: людей убивали, їхнє майно конфісковували а будівлі палили. Тому “значна кількість польських сімей втекла до Житомирської області, де націоналісти впливу не мають” [1, спр. 100, арк. 77-78]. Коли ж підлеглі ОУН(Б) рейдуючі загони почали проникати на Осередньо-Східні Українські землі, в тому числі на Житомирщину, то, як зауважено в підпільній бандерівській газеті “Самостійник” за 23 грудня 1943 р., “серед фольксдойчів та поляків поява відділів УПА викликала загальний стан пригноблення й жаху” [6,297].

УПА дедалі збільшувалася, й у серпні – вересні 1943 р. тодішній командир військових форму­вань ОУН(Б) Д.Клячківський (“Клим Савур”) провів доконечну структуризацію її за територіальним принципом, тобто закріпив за різними структурними одиницями армії відповідні терени оперування. Житомирська область опинилася в зоні діяльності групи УПА – Північ, її “воєнної округи” (ВО) “Тютюнник”, яка поділялася на Овруцький, Новоград-Волинський, Житомирський, Бердичівський, Андрушівський і Фастівський (цей уже на Київщині) надрайони. Командиром цієї ВО став Ф.Воробій (“Верещака”). ВО “Тютюнник” зі з’ясованих вище причин була слабо розвинена, не мала великих місцевих відділів УПА, тому приймала рейдуючі частини з сусідніх воєнних округ – “Заграва” (південні райони Білорусії та Північна Рівненщина) й “Богун” (або ж “Волинь – Південь”; Південна Рівненщина і Крем’янеччина). Планувалося, що пізніше, в процесі розвитку армії, північ області відійде до УПА – Схід, а південь – до УПА – Південь. Однак це не встигло реалізуватися [6, 195, 203-204; 11, 27-28].

Щоб зміцнити в краї присутність УПА, припинити окупаційний терор, відігнати червоних партизанів та підготувати місцеве населення до приходу радянської влади, яка, очевидно, незабаром мала повернутися, в другій половині жовтня 1943 р. Житомирщиною пройшли рейдом 6 сотень загону командира “Енея” (П.Олійник) з воєнної округи “Заграва”. 15 жовтня цей відділ звів “великий” бій з німцями біля с. Могилівка, що на шляху Новоград-Волинський – Коростень, 17 числа – в с. Бараші (сучасного Ємільчинського району), а 20 жовтня упівці “[...] нищать в цілості велике фольксдойчерське (німецьких поселенців? – Р.К.)село В’язовець, Пулинського району” (перше і третє село, як і райцентр останнього відшукати на картах не вдалося) [4, 94; 6, 105].

По мірі звільнення радянськими військами території України від гітлерівської армії для самостійників ставала все актуальнішою боротьба з російським імперіалізмом – цим першим ворогом. Починався її новий етап. Червона армія продовжувала наступати і під кінець 1943 р. увійшла до Житомирської області. 28 грудня радянські частини зайняли Коростень. У ході Житомирсько-Бердичівської операції 31 грудня був узятий обласний центр, а після п’ятиденних боїв, 5 січня 1944 р., – Бердичів. Німецькі документи засвідчують: на щойно відвойованій території, вздовж дороги Коростень – Житомир, червоні вели запеклі бої з міцним угрупованням УПА (близько 3 тис. осіб), озброєним артилерією; на відтинку між Коростенем та Бердичевом зосередилися значні сили повстанців [3, 414-415; 10, т.3, 11]. За період з 5 лютого по 5 квітня 1944 р., як повідомляють бандерівські джерела, УПА звела успішні бої з радянськими внутрішніми військами в Костопільському, Дубнівському, Крем’янецькому, Бердичівському районах і лісах Житомирщини. Енкаведисти зазнали “дошкульних ударів”, загинуло 850 чекістів, а українські партизани здобули значну кількість зброї [5, т.8, 170].

У новій підрадянській дійсності керівництва націоналістичних організацій змушені були переводити боротьбу зі збройної площини в політично-пропагандистську. Підлегла ОУН(Б) УПА відійшла від повстанської тактики, в рейдах посилила наголос на пропагандистсько-освідомлювальній роботі й деморалізуючих владу несподіваних та швидких бойових акціях. Наприклад, у вересні – грудні 1944 р. частина під командуванням В. (пресові публікації з конспіративних міркувань дуже часто не розкривали імен) влаштувала пропагандистський марш, у ході якого пройшла в Південно-Західній Житомирщині сс. Баранівка, Мархлевськ, Чуднів і Янушпіль, мала з більшовиками кілька боїв, втішалася допомогою і підтримкою населення та виконала своє просвітницьке завдання [5, т.24, 419]. Всього літом і восени того року бойові одиниці УПА – Північ здійснили 12 рейдів на східноукраїнські землі, в Житомирщину, Вінниччину й сусідні райони [6, 105].

1945 р. був, мабуть, останнім роком повстанської боротьби в краї. Ще у червні на залізничній лінії Бердичів – Козятин упівці протягом одного тижня тричі зупиняли поїзди з депортованими із Західної України, знищували охорону а людей випускали [6, 103]. Та ще 10 грудня рейдуючий відділ роззброїв у с.Сибичин (?) на заході області так званий робочий батальйон, ліквідував сільраду і роздав населенню товари з розбитого ним кооперативу [5, т.24, 511].

Специфіка національно-визвольного самостійницького руху, підпільного й партизанського, в Житомирській області під час війни полягала в тому, що він прийшов і почав розвиватися на недавній підрадянській території. Завдяки своїй активності тут він досягнув певних здобутків, завоював прихильність місцевого населення. Але внаслідок низки об’єктивних обставин таки не став усезагальним домінуючим чинником українського життя, як у Західній Україні.

Джерела і література

  1. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України, ф. 4620, оп. 3.
  2. Военные грозы над Полесьем: Житомирщина в годы Великой отечественной войны. – К.: Политиздат Украины, 1985. – 229 с.
  3. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Париж – Нью-Йорк – Львів, 1993. – 660 с.
  4. Лебедь М. УПА: Українська Повстанська Армія: Її генеза, ріст і дії у визвольній боротьбі українського народу за Українську Самостійну Соборну Державу. – Ч. 1. Німецька окупація України. – Репринтне вид. – Дрогобич: Відродження, 1993. – 207 с.
  5. Літопис Української Повстанської Армії. – Т. 1. Волинь і Полісся: Німецька окупація. – Кн. 1. – Торонто: Літопис УПА, 1978. – 255 с.; Т. 8. Українська Головна Визвольна Рада: Документи, офіційні публікації, матеріали. – Кн. 1. 1944-1945. – 1980. – 320 с.; Т. 24. Ідея і чин: Орган Проводу ОУН, 1942-1946: Передрук підпільного журналу. – Львів, Спільне укр.-канад. підпр. “Літопис УПА”, 1996. – 592 с.
  6. Мірчук П. Українська Повстанська Армія 1942-1952: Документи і матеріали. – Львів, 1991. – 448 с.
  7. ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929–1955 рр.: Збірка документів. – Вид. Закордон. Частин ОУН, 1955. – 371 с.
  8. Полікарпенко Г. Організація Українських Націоналістів під час другої світової війни. – 4-те вид., доп. / Під ред. Б.Михайлюка. – На чужині, 1951. – 147 с.
  9. Сергійчук В. Наша кров – на своїй землі. – К., 1996. – 43 с.
  10. Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза 1941–1945 гг. – В 3 т. – К.: Политиздат Украины, 1975.
  11. Filar W. Wołyń w latach 1939–1944 // Przed akcją „Wisła” był Wołyń. – 2-е wyd. / Pod red. W.Filara. – Warszawa, 2000. – S. 5-57.
Прочитано 1919 разів