Ви тутГоловна>>Філософія>>Сутність філософських проблем. Основне питання філософії - Реферат

Сутність філософських проблем. Основне питання філософії - Реферат

Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)

 

Сутність філософських проблем. Основне питання філософії - Реферат

 1.      Поняття світобачення. Суспільно-історичний характер, форма і функції світобачення. Світобачення – це більш ніж менш цілісне уявлення про світ, про самих себе та своє місце у тому світі. Світобачення залежить від епохи, історичних подій, різних народів, соціальних груп, організацій. Компоненти світобачення: 1)Узагальнені знання людини про світ. Знання ставлять за мету істину, а вона має бути об'єктивною; 2)Прагнення до ідеалу – моральні цінності людини. Цінності полярні до знань; 3)На цих засадах формується програма поведінки людини. Отже, світобачення – це сукупність поглядів, оцінок, принципів, що визначають загальне бачення, розуміння світу, місця в ньому людини та життєвої позиції, дії, програми поведінки людей. Знання пізнавальне, ціннісне, поведінковий бік у їхньому взаємозв'язку.
2.      Історичні типи світобачення: міфологія, релігія, філософія. Історично першою формою суспільної свідомості є міфологія. Міфологія характерна для всіх народів періоду первіснообщинного ладу. Міфи розглядають світобудову, виникнення світу. Космос – це лад+краса, виникає з хаосу природи. Есхатологічні міфи розглядають загибель світу. Міфологія – синкретичне, єдине, неподільне світобачення первісних людей. Міфи піддані літературній обробці. Одна філософська проблема – самогубство. Камю поставив питання: чи варте життя того, щоби його прожити? Міфологія із розвитком суспільства та перетворення його у класове втрачає своє значення як цілісне, єдине неподільне світобачення, і заміняється релігією. Релігія – це віра у надприродні сили будь-якого виду. Вона подвоює світ: земний – перехідний, невічний, і потойбічний – вищий, надзвичайний. Особливість релігійного подвоєння світу полягає в тому, шо світ вищий, надзвичайний творить земний. Створюються особливі канони кожного вірування. Кожна з трьох світових релігій вважає, що вона спрямована на об'єднання народів, створення єдності людського роду. Але релігія ще й роз'єднує. Релігія як світобачення має багато спільних рис з філософією, бо філософія теж виступає як світобачення. Релігія тягне людину до Бога, а філософія заснована на розумі (інтелекті), у ній володарює вільнодумство. Філософія – “любов до мудрості” – виникла у 8-6 столітті до нашої ери, к Греції. Перші давньогрецькі філософи були і фізиками, природознавцями. У філософії створюються трактати, теорії, а не міфи. Мета філософії – пошук єдиного в усьому (філософська проблема).
3.      Сутність філософських проблем. Основне питання філософії. Центром філософських пошуків є людина зі своїми прагненнями – “людина і світ”. Людина співвідносна зі світом через свідомість, мислення. Головним, основним питанням філософії є питання про відношення свідомості до буття, духу до природи матерії. Напрями філософії: 1)Монізм – виходить з визнання єдиного початкового світу (дух – свіідосість є його початком). Напрям ідеалізму. Природа – творіння духу: ідеї Платона, Канта, Геґеля. Неопозитивісти: Л. Рассел. 2)Матеріалізм – природа породжує свідомість. Філософи Мілетської школи: Фалес Мілетський, Епікур, Ф. Бекон, Т. Гоббс, Д. Дідро, Гельвецій, Гольбах. Матеріалісти – атеїсти, гостро критикували релігію. Людвіг Феєрбах почав критику християнства у 19 столітті своєю книгою “Сутність Християнства”. 3)Дуалізм. Два рівноцінних початки світу. Природа і дух. Ідея, свідомість та матерія. Сповідував Рене Декарт.  4)Плюралізм – багато початків світу. Сповідував Лейбніц, його “Вчення про монади”.
4.      Взаємини філософії і науки. Співвідношення філософії та науки має свою історію. У Давній Греції виникнення філософії відбувалося разом із природознавством. Філософія була знаряддям світопізнання. Аристотель як систематик давньогрецької філософії вважав, що філософія – це особлива галузь знань, і філософія – цариця наук, а решта – її рабині. Ця лінія підтримувался до Геґеля (1831 рік). Геґель казав, що філософія – королева наук. Філософія намагається знайти останні причини існування та світу, тим часом як інші науки розглядають лише частини проблеми. У 19 столітті був розвинений позитивізм, коли вважалося, що справжнє знання про світ дають конкретні науки. Наука сама собою є філософією, а сама філософія непотрібна. Неопозитивізм 70-х років 19 століття продовжував заперечувати філософію. Постпозитивізм робить висновки, що прагнення до узагальнень, пошук останніз причин необхідні, і без них не обійдешся. Л. Вітгенштейн вважав, що мова, її побудова і роль і є вирішенням філософських проблем. У сучасному тлумаченні цієї проблеми філософія виступає як визначене знання і невідривно пов'язана з наукою, але їх не можна утотожнювати. Знання філософії і науки мають свої особливості, що витікають з особливостей філософського і наукового мислення. Філософське знання – знання єдиного в усьому, у відриві від конкретних речей, якими займається наука. Філософія прагне вивчити способи, яими людина засвоює світ, головним є дослідження свідомості та відношення її до буття. Філософія і наука мають спільне в тому, що обидва види знань складаються з певних елементів: понять, висновків, суджень, принципів,гіпотез, що організовані у сувору логічно побудовану кракозябру, і являють собою теоретично сконструйовану картину світу. У цьому аспекті та сенсі філософія може виступати як наука. Але вони відрізняються за предметом вивчення та функціями. Предметом вивчення науки є об'єкт, що виступає як природно-історичний феномен. Предмет вивчення філософії – теоретична модель, що показує відношення людини до світу. За своїми функціями філософія і наука характеризуються прагненням до раціонального пояснення світу, достовірності. В науці це виражається у прагнення до істини, а вона повинна бути об'єктивною.У філософії достовірність доповнюється переконаннями, цінностями, світоглядними принципами. Тому філософія як світогляд ширше, ніж наука, більше за обсягом. Крім того, вона виконує евристичну функцію, вказує напрям наукових пошуків – є теоретичною розвідкою.
5.      Критерії буття в історії філософії. Вчення про буття – онтологія. Людська життєдіяльність спирається на прості та зрозумілі передумови, які ми приймаємо без сумнівів та роздумів. Найперша і найуніверсальніша з них – власне переконання людини в тому, що світ є – тут і тепер. Люди таким самим природнім чином розраховують і не те, що за всіх змін у природі, суспільстві і світі цей світ збережеться, як відносно стабільне ціле. Перший аспект філософської проблеми буття – ланцюжок думок про буття, відповіді на певні питання, кожне з яких побуджує постання наступного: чи існує світ? Де існує? (тут і скрізь) скільки існує? (тепер і завжди). Світ є, був і буде, він неперехідний. Конкретні ж речі, стани людини – перехідні. Але матерія нікуди не зникає, переходить в іншу форму. Другий аспект в філософській проблемі буття – природа, людина, думки, ідеї, суспільство існують у рівності. Вони різні за формами існування, утворюючи цілісну єдність нескінченного неперехідного світу. Існування всього, що є, було і буде у світі – передумова його єдності. Щоб світ був єдиним, він має існувати. Третій аспект пов'язаний з тим, що світ в цілому і все, що в ньому існує є дійсність, що має свою внутрішню логіку існування та розвитку. Переносячи свої підходи до речей на буття, язик сам “ламається”, чинить опір. У філософських роздумах про буття ми абстрагуємося від окремих предметів, їх ознак, станів, характеристик. Ми повинні вийти на найвищий з можливих рівнів абстракції. Результат цих пошуків та абстрагувань філософія описує за допомогою категорії буття.
6.      Основні форми буття. Форм буття є багато, оскільки філософія займається узагальненням. 4 основні форми буття: 1)Буття речей, тіл, процесів. Воно поділяється на 2 підформи: 1. Буття речей, процесів, станів природи, буття природи як цілого; 2. Буття речей та процесів, вироблених людиною.  2)Буття людини, розділяється на дві частини: 1. Буття людини як тіла серед тіл природи, як речі серед речей природи; 2. Специфічне людське буття. 3)Буття духовного, ідеального: 1. Індивідуалізоване духовне; 2. Об'єктивізоване (позаіндивідуальне).  4)Буття соціального: 1. Індивідуальне буття (окремої людини в суспільстві та процесі історії); 2. Буття суспільства.
7.      Буття речей і процесів природи, буття вироблених людиною речей (другої природи). Буття речей, процесів, станів природи – буття першої історичної передумови людської діяльності. Вони виникли і існували до людини, існують поза людиною, незалежно від її свідомих дій. У зв'язку із розвитком людини та виробництва виник та існує особливий вид речей та процесів, що вироблені людьми – “друга природа”. Емануїл Кант вважав парадоксом те положення у філософії, що виникло у зв'язку з тим, що філософії не просто довести, що перша природа існує незалежно від людини. Людина сприймає світ через свої відчуття, не може від них відмовитися. Тлумачення “світ = мої відчуття+сприйняття” є суб'єктивним. Світ існує, бо суб'єкт його сприймає. Існування світу ставиться в залежність від суб'єкта, що приймає: це суб'єктивний ідеалізм. Представник -  Фіхте, що стверджував, що у світі існує “Я”, а також “не-Я”, існування якого залежить від існування “Я”. Про буття першої природи можна стверджувати, що її цілісність, речі, стани існують до, поза та абсолютно незалежно від свідомості людини – в цьому відмінність природи її речей, процесів як форми буття. Відмінність другої природи від першої полягає в тому, що, з одного боку, втілений в неї матеріал належить до першої природи.Знання, труд людини – в них втілене те, що нерідко звуть соціальною душею, бо предмети, створені людьми, є результатом діяльності соціуму. Друга природа дана кожному окремому людському єству, поколінню людей, об'єктивно, реально вона існує незалежно від їхньої свідомості.
8.      Буття людини. Буття окремої людини та людства в цілому є специфічне, унікальне. В людському бутті є первинна передумова – існування тіла. Потреба у житті: специфіка полягає в тому, що тіло єдине з духом. Особливість людської сутності в специфічній, унікальній для живої природи нежорсткій, неуніверсальній детермінації буття людини з боку її тіла.
9.      Буття індивідуалізованого духовного. Специфіка індивідуалізованих форм буття духу полягає в тому, що конкретні процеси свідомості виникають і зникають разом з людиною.
10.  Безсвідомісне та його рівні. До індивідуального духовного належить безсвідомісне. Відомо, що філософи до Фройда не визнавали існування безсвідомісного. Було доведено сутність буття безсвідомісного. Прояви: перший рівень безсвідомісного – несвідомий психологічний контроль людиною над життям свого тіла, координацією функцій, задоволенням певних найпростіших потреб тіла. Механізм безсвідосісного працює вірно. Частину переживань організм опускає до безсвідомісного. До другого рівня відносять, наприклад, клептоманію (потяг + злодійство). Жехто клептоманією прикривається. Третій рівень знаходить себе у деяких процесах філософської, наукової, художньої та іншої інтуїції. Інтуїція – це усвідомлення істини без розгорнутих доведень. Існують різні тлумачення: одні знаходять містичну причину інтуїції, інші – божественну. Інтуїція не любить відвідувати ледачих. Вона являє собою завершення важкого процесу пізнання.
11.  Буття об'єктивного духовного. Результати свідомісної та духовної діяльності окремої людини можуть відокремлюватися від неї самої, тоді виникає духовне другого типу – об'єктивоване, позаіндивідуальне. Матеріалізація духовного відбувається в звуковій мові. Проявляється у штучних знаково-символічних системах. Неіндивідуальне духовне існує в свідомості людини. Індивідуалізм має свої гносеологічні корені.
12.  Категорія субстанції в філософії. Субстанція – внутрішня єдність багатоманітності конкретних речей, подій, явищ і процесів, посередництвом яких і через які вона існує. Філософи вважали, що першоосновою всього є дух, ідея: це напрям ідеалізму, моністичний підхід до проблеми субстанції. Розвивали це Платон, Геґель. Має два напрямки: суб'єктивні ідеалісти вважали першоосновою світу сприйняття суб'єкта. Інші філософи визнають єдину основу всього, що існує – матерію. Це матеріалізм – мілетська школа, англійський матеріалізм 17 століття, Гоббс, Локк, Дідро. Дуалізм в особі Рене Декарта визнає два першопочатки, дух і матерію. Плюралізм в особі Лейбніца – вчення про монади. Сучасний матеріалізм вважає, що категорія субстанції – одна з універсально-логічних категорій матерії.
13.  Формування науково-філософського поняття матерії. Фалес Мілетський та Анаксимен вважали, що початком світу є повітря. Узагальненого розуміння матерії не було протягом століть. Гольбах вперше спробував дати її визначення в книзі “Система природи”: “Матерія взагалі є все, що якимось чином впливає на наші відчуття”. Сучасне вищначення матерії як філософської категорії дав дєдушка Ленін:”Матерія є філософська категорія для позначення об'єктивної реальності, що дана людині в її відчуттях, існуючи незалежно від них. “ Визначення має три аспекти: 1)Матерія – філософська категорія. Категорія – думка найзагальніша, отже, матерію ніхто не бачить і не побачить.  2)Матерія – об'єктивна реальність, що існує незалежно від нас.  3)Стверджує можливість пізнання світу. Ототожнення матерії з конкретними уявленнями про форми буття може призвести до омани. Матерія складається з атомів, непроникна і має постійну масу.
14.  Сучасна наука про побудову матерії. В основі сучасних наукових уявлень про будову матерії лежить ідея про складну систему організації. Будь-який об'єкт матеріального світу може бути розглянутий у якості системи, себто особливої цілісності, що характеризується наявністю елементів та зв'язків між ними (макротіло). Можна розглядати матерію як певну організацію молекул. Атоми складаються з певних елементів: ядра, електронів та зв'язків між ними. Ядро атома – теж певна система. Вакуум складається з “віртуальних частинок”. Віртуальний електрон відрізняється від реального. Вакуум є такою організацією матерії, за якої з вакууму народжується віртуальний електрон. Існує матеріальне поле – відсутність елементарних частинок. Система сучасних уявлень про булову матерії: 1)Елементарні частинки, фізичний вакуум; 2)Атоми; 3)Молекули; 4)Макротіла; 5)Планети; 6)Зорі та планетарні системи; 7)Галактики; 8)Системи галактик; 9)Метагалактика. Людське суспільство включається до всезагальної організації живого (біосфера).
15.  Поняття руху. Основні форми руху матерії. Всі об'єкти знаходяться в постійній зміні, русі та розвитку. Рух є формою існування матерії, інколи його визнають як зміну взагалі, починаючи від простого перенесення у просторі та закінчуючи мисленням. Рух і матерія нерозривні. Рух абсолютний, а спокій – відносний. Спокій – повторюваність змін, що утворює певну якість. Виділяють два типи руху: 1)Рух, що позначає перехід від старого до нового, виникнення цього нового; 2)Рух як зміна, що не виходить за рамки певної якості. Щодо руху матерії, то перші методологічні принципи виділення основних його форм були створені Ф. Енгельсом. До основи класифікації основних форм руху матерії покладене наступне: 1. Форми руху співвідносні з певним матеріальним рівнем організації матерії, себто кожному рівню має відповідати своя форма руху.  2. Між формами руху існує генетичний зв'язок, себто форми руху виникають на базі нижчих форм.  3. Вищі форми руху якісно специфічні і не можуть бути зведені до нижчих. Є п'ять основних форм руху: 1)Просте пересування тіла у просторі (механічний рух); 2)Фізичний рух (електрони); 3)Хімічний рух (асоціація та дисоціація атомів); 4)Біологічний рух (існування живої матерії); 5)Соціальний рух (процеси існування та розвитку суспільства, суспільного життя).  У розгляді взаємозв'язку основних форм руху матерії є два однаково неприйнятні підходи: 1)Редукціонізм (механіцизм) – зведення вищого до нижчого; 2)Заперечення генетичного зв'язку вищих форм руху матерії з нижчими. Константа електромагнітної взаємодії (стала тонкої структури) – безмірна величина, числове значення якої 1/137. Якби вона була іншою, складні утворення не могли б виникнути. Антропний принцип: у Космосі закладені можливості виникнення життя.
16.  Простір і час, їхня філософська концепція. Простір – форма буття матерії, що виражає продовженість або певне взаємне розміщення рухомих матеріальних об'єктів, їх структурність. Час – форма буття матерії, що виражає тривалість матеріальних процесів, об'єктивну перехідність їх та послідовність. Основні філософські концепції простору і часу: 1)Субстанціальна: представник – Ньютон, вважав, що простір і час – особливі субстанції, що існують незалежно від рухомих матеріальних об'єктів, тому вони мають абсолютний характер. Час не залежить від тривалості матеріальних процесів; 2)Реляційна. Емануїл Кант висунув положення про те, що коли земля була молода, вона крутилася швидше, і доба була 20 годин. Реляційна концепція (представник – Лейбніц) вважає, що час і простір висловлюють зв'язок між об'єктами та процесами. Виступив з критикою концепції Ньютона, але без успіху. Ці концепції можуть мати і матеріалістичний зміст. У Лейбніца – ідеалістична.

Взаємозв'язок простору, часу і матерії, що рухається. Вираженням взаємодії простору і часу та руху матерії є теорія відносності А. Ейнштайна. За невеликих швидкостей руху розміри тіла не змінюються. За збільшення швидкості зміни відбувабться. Рух системи відліку, просторові інтервали скорочуються, а часові розтягуються. Космічний простір – замкнений. Парадоксом теорфї відносності є те, що простір має 3 виміри, а час – лише один. Час тече лише вперед і є незворотнім. Реальний простір нескінченний, не має кінця – а час вічний. Просторову організацію живих молекул характеризує асиметрія лівого і правого. Вернадський вважав, що для трьовимірного евклідового простору мікросвіту характерна асиметрія, а для макросвіту праве і ліве тотожнє. Пристосувальна активність

 

Прочитано 7043 разів