Ви тутГоловна>>Релігія>>Релігійні вірування найдавніших мешканців Крилоської гори та її історичних околиць - Реферат

Релігійні вірування найдавніших мешканців Крилоської гори та її історичних околиць - Реферат

Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)

Релігійні вірування найдавніших мешканців Крилоської гори та її історичних околиць - Реферат

 Знаменитий дослідних старожитностей Галича, археолог Ярослав Пастернак, дошукуючись першоджерел релігійних вірувань древньо­го населення Українських Карпат, звернув увагу на поховальні звичаї та обряди носіїв різноманітних археологічних культур. У них він ба­чив ключ до розгадки зародження та еволюції релігійних вірувань ста­родавніх мешканців України. На думку вченого, історія поховального обряду це водночас — історія розвитку релігійних вірувань людства. „Згідно з повсякчасною вірою цілого людства та, з навчанням Христової церкви факт позагробового життя є незаперечний. Одні уявляють І собі його більш фізично, другі вірять, правильно, тільки в безсмертність душі, але всі разом вірять, що життя людини не кінчиться з її фізичною смертю на цім світі, бо матерія є незнищима, а дух безсмер­тний", — до такого висновку приходить дослідник.

За найновішими археологічними даними, заселення праісторичних околиць Галича розпочалося в час пізнього палеоліту (38-11 тисяч ро­ків тому). Якраз на цей час у стародавніх мешканців Європи сформу­валися виразні релігійні уявлення.

Розкопуючи найдавніші поховання, археологи виявляють прямокутні гроби, вкопані в землю або видовбані у кам'яних породах. Дбайливе ставлення до покійників на світанку праісторичної доби свідчить про появу віри в давньої людини у позагробове життя. Небіжчиків склада­ли як до сну, згинаючи відповідно руки і ноги, часом сильно скорчив­ши їх, або ж зв'язавши докупи. Частина вчених пояснює такий обряд бажанням мешканців старого континенту віддати покійників в лоно землі, подібно до позиції, у котрій людина приходить на світ з лона матері. Я. Пастернак вважав причиною скорчування і зв'язування по­мерлих страх живих перед тим, аби мерці не ходили по світу і не тур­бували земне життя .

Розкопки двох могил у Крилосі: „На Углерисках" (1939) і в лісі „Діброва" /1936/, проведені археологом, переконали його, що сучас­ники молодшої кам'яної доби вірили у воскресіння покійника в потой­бічному світі, де він провадив матеріальне життя, подібне по земного. Для облегшення його долі „на тому світі", у гроби небіжчикам клали харчі в глиняних посудинах і крем'яні знаряддя птаці. Крім того, тіло покійників було вкрито червоною фарбою природного походження — вохрою. Зародження і розвій такого звичаю вчений пояснював тим, що вохра мала служити покійникам для татуювання в містичному житті на другому світі, вона символізувала очисний вогонь для легшого пе­реходу духа покійника на „той світ".

Сучасний дослідник О. Братко-Кутинський тлумачить велику кількість червоної вохри, якою в неоліті посипали небіжчиків, уяв­леннями наших предків про її вті­лення як земного вогню, тепла і до­машнього вогнища померлого. Об­ряд пережив тисячоліття і зберіг­ся в козацькому звичаю вкривати померлого червоною тканиною.

У молодшій кам'яній добі — неоліті спостерігається велике ба­гатство похоронних обрядів, обу­мовлених кращими природніми об­ставинами, вищим ступенем куль­турного розвитку і більшою мате­ріальною спроможністю людсько­го суспільства. Тоді виникає звичай споруджувати МОГИЛЬНІ будівельні  водити своє позагробове життя.

Найпростішою формою могильної споруди була звичайна гробова яма, в якій скорченого покійника з харчами та поховальними дарами господарсько-побутового призначення присипали землею. Польський археолог Т. Сулімірський, розкопуючи у 1934-1936 роках могильник комарівської культури (ХУ-ХІ ст. до Н. X.), за 10 кілометрів на північ від сучасного Галича, в одній групі могил разом із „шнуровою" керамі­кою, крем'яним і камінним знаряддям, віднайшов бронзові прикраси і п'ять золотих ковтків. У кургані №6 знайдено бронзовий кинджал в дерев'яній оправі, бронзову шпильку і золотий перстень. В кургані №28 до поховального інвентаря входила золота підвіска, а в кургані залишки дубової шкатулки, у якій знаходилась бронзова шпилька, брас­лет та намисто із золотими підвісками.

Страх перед „живим мерцем" заставляв одноплемінців насипати ве­ликі могили із землі та каміння, щоби унеможливити повернення по­кійників з другого світу. Поховання подекуди оточувалися загорожею з товстих дощок чи брусків. Кургани комарівської культури досягали від 0,5 до 2,0 метрів висоти, а їх діаметр становить 10-20 м.

Цей звичай протривав впродовж кам'яної, бронзової та залізної до­би аж до християнських часів і в його основі лежала віра в позагробове життя небіжчика, а також страх перед його поверненням.

Палеолітичний звичай укладати тіло покійного до вічного сну у скор­ченому вигляді, що проіснував до бронзової епохи, знайшов продов­ження в обряді трупоспалення. Джерела нового поховального обряду, який зародився на Україні у племен трипільської культури (ІУ-ІІІ тис. до Н.Х.), слід шукати в подальшому розвитку тогочасних поглядів на позагробне життя. Вогонь, у якому спалювали небіжчика, мав очис­тити його дух, звільнити швидше від всього матеріального, земного та зробити гідним вищого, потойбічного життя.

Релігійні уявлення трипільського населення, поселення яких віднай­шли археологи в селах Комарів, Вікторів, Сокіл і Мединя Галицького району, мали досить складний характер. В них переплелися елементи анімізму, тотемізму, фетишизму і первісної магії. Центральною ідеєю первісної релігії землеробсько-скотарських племен був культ родю­чості і плодючості. Антропоморфні зображення Богині родючості, які дослідники віднайшли на поселенні трипільців, що знаходиться на лі­вому березі Гнилої Липи, між Галичем і Більшівцями, виражали в зро­зумілий спосіб для його мешканців релігію найдавніших українських хліборобів.

„Всі ці жіночі фігурки, — інтерпретував їх обрядово-релігійний си­мволізм Я. Пастернак, — мали глибоко культове значення і зображу­вали, здогадно, праматір-родоначальницю у матріархальній родині, були виявом культу родючості у трипільських племен".

З образом Богині Матері простежується зв'язок божественного сон-це-бика. Глиняні статуетки тварин, найчастіше биків, рідше коней, овець, свиней, собак та птахів мали культове призначення. Всі вони виражали загальну ідею плодючості в скотарстві, а сонячний бик був символом робочої сили в господарстві.

В орнаментиці кераміки трипільської культури є численні елемен­ти, які, попри художнє, несуть ще й певне символічно-релігійне наван­таження. Безпепечно, що фігуральні мотиви у вигляді свійських тва­рин (і дуже рідко — жінок) на мальованому посуді мали якесь магічне значення. Спіральний орнамент, що обвивав довкола посудину, симво­лізував у трипільській релігії образ вічного руху, а, можливо, і самого життя.

Кераміка, виявлена в час розкопок поселе­ння II тис. до Н. X. в селі Комарів, також засвідчила символіч­ний характер її орна­ментики. Смислові об­рази круга і хреста, поширені в стародав­ньому мистецтві всьо­го світу, відображали релігію давніх україн­ських „сонцепоклон­ників" та ототожню­вали сонце і вогонь. Прикладом посудин із яскраво вираженими солярними знаками можуть служити кубки з Комарівського могильника, корпус яких багато орнаментований скісни­ми рисочками, а на дні розміщені прямі хрести. Близькими до ідеї солярності є символи рослинності, проростання, засіяного поля, що ви­ражають ранньоземлеробські культи релігії комарівців. Спіральні узори дістали в комарівській культурі дальшого розвитку, де на орнаментах посудин вони означають безперервність руху води і сонця.

Важливим виявом віри в позагробове життя, окрім способу захоронення і форми могил, є поховальні пари, які давали мешканці україн­ських земель своїм померлим від кам'яної доби і до прийняття христи­янства.

З цього погляду симптоматичним виглядає наукове відкриття, зроб­лене Я. Пастернаком у 1936 році при розкопках могили у лісі „Дібро­ва". За народною легендарною традицією, в ній мала бути похована боярська донька Настуся Чагр, улюблена жінка галицького князя Ярос­лава Осмомисла. Насправді, в „Настасиній могилі" археологи зафіксу­вали людське поховання з доби культури шнурової кераміки (Ш-ІІ тис. до Н. X.). Дорогу скорченого кістяка на „той світ" супроводжував скромний пожиток: глиняна посудина, прикрашена відтисками шнур­ка, кам'яна і кремінна сокирки, мідний нашийник і два олов'яні ковтки спіральної форми. Як бачимо, кількість і вартість дарів залежала від майнового стану покійника. Тому родина старалася дати в могилу якомога більше добра, щоби забезпечити прихильність мертвого.

Зовсім по-іншому була виряджена могила скіфського часу, яку Я. Пастернак розкопав у 1935 році в урочищі „Кречківці" поблизу с. Ко­марів. Значне багатство небіжчика - 12 глиняних посудин мали слугу­вати йому в потойбічному житті.

Унікальну картину поховального обряду ранньослов'янських пле­мен, що жили в перших століттях після Народження Христа, відтво­рили масштабні розкопки, проведені Я. Пастернаком в 1934 році в се­лах Бринь, Крилос і Підгороддя Галицького району. Поховальні пам'я­тки, відкритої археологом так званої культури карпатських курганів мають вигляд круглих куполоподібних могил із земляними насипами, розміри яких досягають 1 метр висоти і 10-12 метрів — в діаметрі. Дуже характерною рисою поховального ритуалу було спалювання тіла померлого на місці поховання. Як показало дослідження могили в лісі „Діброва" (1936) біля с. Підгороддя, перепалені кістки зсипали у неве­личку ямку. Знахідки розкиданих по дні могили перепалених кісток, вугілля і фрагментів ліпного посуду свідчать, що над померлим від­правляли обрядову тризну-бенкет. Завданням символічної гри-тризни, яку виконували зі зброєю в руках, під супровід танців та співів, було втішити родину покійника і не допустити до нього злих духів. В ок­ремих випадках, чисто перебрані спалені людські кістки зсипали в по-судину-урну, яку ставили у ґрунтову яму. Біля поховань, групами або поодинці, ставили глиняні посудини з їжею чи напоями. Могильний виряд небіжчиків складався з глиняного посуду, залізних, бронзових і срібних прикрас, кістяних гребенів та скляного посуду.

Місце поховання довкруги багатьох курганів обводилось вузьким рівчаком, кам'яною стіночкою, присипаною землею або ж колом ве­ликих каменів. В рідкісних випадках саме поховання прикривалось купою каміння 13-Магіч­ні загорожі не давали можливості духу по­кійника переступити уявну межу потойбіч­ного життя.

Арабський мандрів­ник Хет. Ібн-Даст мав нагоду спостерігати історичну традицію і його опис підтверд­жує, що поховальний обряд носіїв культури карпатських курганів зберігся на Україні майже до утвердження християнства. Письменник зі Сходу говорить: „Як котрий умре, вони палять його труп. Жінки їх, як хто вмре, деруть собі ножем руки й лице. На другий день після па­лення небіжчика йдуть до того місця, де це сталося, збирають попіл, складають в начиння і ставлять на горбі" .

Цілу систему релігійних вірувань витворили ранні слов'яни. Наші предки-язичники обожнювали сонце і місяць, дерева і священні гаї, камені і печери, джерела, води і природні явища. Зарубіжні автори за­хідного походження Саксон Граматик і хроніст Тітмар описують ста­ціонарні культові приміщення — храми-святилища слов'ян, де знахо­дились зображення божеств, жертовники-вівтарі та інші ритуальні об'єкти. Рештки поганського святилища, як вважав Я. Пастернак, він віднайшов, розкопуючи фундаменти Успенського собору в Галичі. Залишки давнього слов'янського храму дослідник побачив у величез­ній квадратній ямі: розмірами 7,5 х 7,5 м, глибиною 0,8 м і невеликим квадратним (Іхім) підвищенням на східному боці споруди, з обпале­ними стінами і дном. Будівництво катедрального собору на місці язич­ницького капища археолог узгоджує з „відзначенням в столичному го­роді перемоги нової віри над старою".

Із давньослов'янських святилищ до нашого часу збереглося чимало божеств, переважно вирізьблених з каменю і віднайдених в ході архе­ологічних пошуків. До найславетніших скульптур язичницької релігії належить Збручанський ідол, знайдений у 1848 році на Поділлі в річці Збруч. Досліджуючи зображення на божестві, Я. Пастернак прийшов до висновку, що чотиригранна постать вирізьбленого з каменю ідола, яка завершується чотириликою людською головою — це слов'янський Бог Світовид. Збручанський ідол — завершена космогонія давніх язич-ників-слов'ян, виражена в символічних образах, розмішених трьома ярусами. Верхній шар фігур — образ неба з небесними богами, серед­ній — земля, на якій люди ведуть ритуальний танець напроти свого божества, а нижній ярус - підземне царство з пеклом. У найближчих з Галичем-Крилосом око­лицях археологічній науці відомо три пан­теони язичницьких бо­жеств. Біля села Липиця Рогатинського району, на вершині розлогого пагорба з давніх часів стояла ка­м'яна фігура, що зва­лася „Бабою". Подіб­ною до Збручанського ідола була поганська фігура із двома лика­ми божеств у рогатинському селі Лопушна. Про неї розповідають історичні   джерела XVIII століття. Воя­кам — січовим стрільцям у червні 1917 року випала честь відкрити ще один давньослов'янський ідол, який мешканці сусіднього із Рога-тином села Підгороддя назвали „Заклятим Каменем".

Шанованим у ранньослов'янському світі було святилище, що зна­ходилося на південному сході від Крилоської гори в урочищі „Буйно­му", поблизу с. Єзупіль. На плитах з пісковику, вимощених вздовж стін печери, і на них самих збереглися вирізьблені образи переплетених зміїв, рисунки солярних сонячних знаків, голови звірів, змії, бика і стилізовані людські постатії.

Із храмовим поганським комплексом ототожнював урочище „Во-лослав'є" дослідник Галича Й. Пеленський. На одній з гірських гряд між Крилосом і сучасним Галичем знаходилося святилище слов'ян­ського бога Велеса — покровителя торгівлі і захисника худоби.

Надзвичайно цінний матеріал до розуміння релігійних вірувань дав­ніх мешканців Крилоської гори напередодні прийняття християнства дали розкопки, проведеш археологами В. Бараном і Б. Томенчуком. Відтворений ними при дослідженні літописної Галичини могили у 1991-1992 роках обряд поховання повністю підтвердив опис арабського ман­дрівника Ібн-Фадлана, зроблений ним у 921 році в місті Болгар. Зас­новника Галича, його першого володаря, бойова дружина поховала в дерев'яному човні, а на дорогу в потойбічний світ покладено до мо­гильної ями круглий щит, прикрашений золотою фольгою, бойовий дротик, дві стріли, великий ніж і три сокири.

Можемо сміливо констатувати, що в ході еволюції дохристиянських вірувань населення Крилоської гори та її історичних околиць витво­рило яскраву і самобутню язичницьку релігію, яка своїми культовими пам'ятками й багатющими обрядами знаходилась на високому духов­ному щаблі європейського середньовіччя. Тисячолітні „шукання Бога напомацки" (Діяння апостолів 17,27) підготували людину, щоби вона в Богові пізнала свого Творця і Спасителя, а в Христовій Жертві — Відкуплення. Людина на Крилоській горі прагнула прийняти того, хто „вчора і сьогодні, початок і кінець, альфа і омега". Але не тільки Лю­дина шукала Бога, Господь сам сходив на Крилоську гору. Використана література:

 

Свята земля України (2000 р.)

Автори:          Ігор Коваль,

                        Ярослав Жолоб,

                        Юрій Осипчук

Прочитано 834 разів