Особливості українського закону про свободу совісті та релігійні організації - Реферат

Відокремлення церкви від держави не означає того, що закони, де втілено загальнодержавну волю і волю інших політичних суб'єктів, взагалі не регулюють відносини між цер­ковними організаціями і державними органами. Така постанова питання не відповідала б соціальній природі релігійно-церковного комплексу. Релігія є складовою частиною суспільства. Релігійні відносини виступають змістовним елементом неполітичних стосунків гро­мадянського суспільства, тому держава зобов'язана захищати і надійно регулювати такі відносини. Але суспільство складається з релігійних і нерелігійних груп населення, тому держава через законодавство також регулює відносини між цими категоріями громадян.

При цьому на перше місце виступає надання з боку держави можливості сповідати будь-яку релігію за умов, що відправлення певного релігійного культу не порушує законів, не посягає на права інших гро­мадян і не зашкоджує здоров'ю людей. Законодавче регулювання релігійних відносин існує практично в усіх країнах. Так, в ст. 14 Конституції Бельгії підкреслюється, що свобода віросповідання і відправлення культу гарантується за умов припинення правопору­шень, здійснюється при реалізації цих свобод. Конституція Японії визнає свободу віросповідання тільки в межах, сумісних з суспільним спокоєм і порядком, а також з обов'язками підлеглих (ст. 28). В Конституції Швейцарії зазначається, що здійснення цивільних і політичних прав не може бути обмежене приписами або  умовами церковного  чи релігійного  характеру. Релігійні переконання не звільняють від виконання цивільних обов'язків: "Вільне відправлення релігійних обрядів забезпечене,  оскільки не порушуються ви­моги суспільного порядку і добрих  звичаїв"   (ст. 49— 50). Католицька   церква   на останньому соборі у Ва-тикані прийняла декларацію про релігійну свободу, де вказується,   що  релігійні   організації  і  віруючі   зо­бов'язані виконувати вимоги світської влади, не по­рушувати суспільний порядок і що громадянське суспільство має право захищатися проти зловживань, які можуть мати місце під гаслами релігійної свободи.

У нашій країні законодавче закріплюються такі умови для здійснення свободи совісті:

1. Політико-правові — в обмеженні можливостей церкви втручатися у державні справи; для цього цер­ква відокремлюється від держави; здійснюється певна секуляризація державно-правових відносин та народної освіти; юридичне забезпечується право сповідати будь-яку релігію або не сповідати ніякої, відправляти релігійні культи або вести гуманістичну пропаганду.

2. Ідеологічні — в доступності масам освіти, науки, культури; у забезпеченні права особи на всебічний розвиток.

Глава Конституції України "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" розглядає характер взаємовідносин особи і суспільства, громадянина і держави.

В українській державі свобода совісті є конституційним принципом, нормою державного права: кожному громадянину надано право і забезпечена можливість вільно визначати своє ставлення до релігії, тобто сповідати будьяку релігію чи бути вільно-мислячим. Свобода совісті оберігається цивільним, кримінальним, адміністративним та сімейним правом; питання, що стосується забезпечення свободи совісті, вміщено в законах про працю, народну освіту, інших законодавчих актах.

Зазначимо, що як поняття, котре виражає специфічне стосовно релігії та вільнодумства явище соціально-політичного життя, свобода совісті має різні форми вияву. По-перше, ідеологічно-концептуальна свобода совісті — це судження, сформульоване ідеологами того чи іншого класу, антиклерикального руху, окремих вільнодумців чи організації атеїстів, а також теологів і служителів церкви. По-друге, програмно-політична свобода совісті — це складовий елемент програм політичних партій, їхнє гасло у боротьбі за владу. По-третє, конституційно-правовий принцип свободи совісті — положення і норми, що зафіксовані у Конституції. Ці форми поняття "свобода совісті", його елементи, структури за конкретних умов наповнюються різним, іноді навіть проти­лежним змістом.

V. В суспільстві здійснено секуляризацію державно-правових відносин; регулятивно-санкціонуюча роль релігії та церкви повністю усунута в галузі освіти, трудових відносин, соціального забезпечення. Ці й багато інших сфер соціального життя повністю перебувають у віданні держави і правотворчих суспільних організацій.

Держава встановлює обсяг прав і обов'язків будь-яких організацій, у тому числі релігійних, визначаючи їхні функції. Як бачимо, релігійні організації не ви­ключено зі сфери дії державних законів.

Релігія визнається особистою справою у тому разі й у тій мірі, якщо вона не завдає шкоди інтересам держави і суспільства. Забезпечуючи свободу совісті, держава дозволяє діяльність релігійних організацій за умов, що вони додержуються чинного законодавства, відправлення культів не приводить до порушення громадського порядку і не супроводжується посяганням на права віруючих.

Реалізація права віруючих на відправлення релігійних культів забезпечується спеціальними законами та контролем за неухильним додержанням їх з боку держави та її органів, зокрема Державного Комітету України з питань релігій, його уповноважених при місцевих радах народних депутатів.

В нашій країні діє Закон "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23 квітня 1991 р. з наступними доповненнями й внесеннями. Цей закон та інші законодавчі акти, видані відповідно до нього, складають законодавство України про свободу совісті та релігійні організації.

Для правильного розуміння справжнього прогресу у справі удосконалення законодавства про свободу совісті доцільно спочатку зафіксувати ряд істотних суспільних моментів, що мали значний вплив на цей процес. Насамперед звернемо увагу на ту обставину, що перші радянські декрети та конституції де­кларували, проголошували демократичний характер гарантій свободи совісті. Однак на практиці вона гальмувалась так званим законодавством про релігійні культи. Якщо позитивні сторони забезпечення свободи совісті схвалювалися віруючими і невіруючими, то сталінські та інші державно-партійні — адміні-стративно-репресивні закони та інструкції викликали критику, глибоке обурення і протест світової громадськості.

Тому радянське керівництво під час перебудови змушене було заявити людству, що буде створено нове законодавство, яке гарантуватиме повну свободу совісті. Взяте зобов'язання виконали. Проблеми свободи совісті широко всенародне обговорювалися в дусі гласності, нового політичного мислення і філософії миру, що вимагали орієнтуватися на загальнолюдські пріоритети.

В Україні цей процес продовжився, що потребувало копіткої і глибокої науково-дослідної обробки всіх раціональних пропозицій, які відповідали б сучасному процесу демократизації і формуванню громадянського суспільства, правової держави.

Громадська й наукова думка, позиція політичних і релігійних кіл здебільшого сходилися на тому, щоб новий закон став загальнодержавним актом і відобразив ряд актуальних суспільно-значимих вимог: найповніше використання наукових принципів у сфері нових підходів для налагодження державно-церковних, суспільно-релігійних та міжособистних відносин; регламентування насамперед нерелігійних функцій церковних організацій та їх активу; досконалішу правову оцінку життєдіяльності нових типів сучасних віруючих і невіруючих, а також чітке визначення сус­пільного статусу їх організацій; створення нової форми контролю за дотриманням законодавства про сво­боду совісті та повна відкритість і доступність цього законодавства; врахування підвищеної цікавості широких кіл громадськості до співіснуючих в суспільстві двох природних процесів духовної культури — сакра-лізації і секуляризації.

Необхідно було зважити й на інші конструктивні положення: неухильно дотримуватися конституційних гарантій свободи совісті і не допускати її обмеження; засуджувати спроби використання релігії (і атеїзму) проти інтересів суспільства і особистості; не можна усувати церкву, яка виконує виключно релігійні функції, від тих складних проблем, що хвилюють паству, суспільство і людство; заборонити застосовувати адміністративний тиск для нав'язування матеріаліс­тичних поглядів; регламентувати права на свободу висловлення і поширення релігійних і вільнодумних поглядів; передбачити гарантії, які б виключали будь-які форми переслідування за релігійні переконання і які б запобігали ображанню почуттів віруючих і невіруючих.

Ще один неабиякий факт впливав на законотворчий процес — запозичення досвіду регламентації релігійної свободи, зафіксованого у міжнародних правових актах, що дозволило розробити закон, в якому відбулася еволюція поглядів на свободу совісті як фундаментальну загальнолюдську цінність.

Ґрунтовне обговорення і досить тривала підготовка дозволили прийняти Закон "Про свободу совісті та релігійні організації". На конкретне втілення закону в життя подіяв також Акт проголошення незалежності України.

У постанові про порядок введення в дію закону про свободу совісті український парламент звернувся до всіх партій, рухів, громадських об'єднань, рекомендуючи їм привести свої статути (положення) і програмні документи у відповідність до закону. Політика партій, масових рухів, громадських організацій повинна базуватися на нових принципах ставлення до юридичного, майнового, фінансового становища релігійних організацій, соціальної, культурно-освітньої активності церкви та її взаємин з усіма ступе­нями державної влади і громадсько-політичними колами. Адже оновлення громадянських прав і свобод віруючих і невіруючих, зміцнення юридичних і мате­ріальних гарантій свободи совісті позитивно позначаються на активізації людського фактора у демократизації і гуманізації українського суспільства. Крім того, складається сприятлива атмосфера для налагодження суспільного діалогу з церквою і віруючими в ім'я союзу, єдності різносвітоглядних груп трудящих; установлення міжрелігійного миру — плюралізму рівноправних віросповідань; толерантних взаємин між протилежними, але співіснуючими, сакральними і секулярними видами духовної культури, між солідарними і співпрацюючими віруючими і невіруючими.

Тепер перейдемо до характеристики тексту нового закону, що має 32 статті, вміщених у шести розділах, виділяючи найбільш помітні положення за їх но­визною та змістом.

До першого розділу "Загальні положення" увійшло шість статей, що стосуються права громадян на свободу вибору релігії і на свободу від релігії, визначено завдання закону, наголошено на суверенності законодавства України, обгрунтовано право на свободу совісті, рівноправність громадян, окреслені принципи відокремлення церкви від держави і школи від церкви. Перший розділ можна вважати основоположним. Навколо його правових норм, принципів ще точитиметься полеміка теоретиків і практиків, особливо серед законотворців, які застосовуватимуть їх до національних або регіональних умов життя певних груп населення.

Центральною є ст. З, в якій визначається поняття гарантованої для кожного громадянина свободи совісті: "Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання". Таке розширене розуміння паритетності релігії і атеїзму, сакрального і секулярного спричинило до внесення змін і доповнень до ст. 50 попередньої Конституції країни. Парламентарі у червні 1991 р. замість однобічного "або вести атеїстичну пропаганду" записали більш прийнятну тезу — "висловлювати релігійні або атеїстичні погляди". Наближаються до міжнародних правових стандартів і відповідні положення "Декларації прав і свобод людини" про забезпечення ідеологічної, релігійної і культурної свободи.

Величезне навантаження має ст. 5 про відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави, де визначаються обов'язки обох сторін між собою: держави щодо церкви і релігійних організацій перед державою та суспільством. У самій назві статті міститься істотне нововведення — вживаються два нероздільні поняття "церква" і "релігійні організації", які водночас є тотожними і трохи відмінними. Якщо церква може тлумачитись як соціально-демократичний інститут, то релігійні організації — це певне об'єднання одновірців якогось культу, віроспо­відання, конфесії, секти. До речі, більшість з них не називають себе церквою.

Тут же, на нашу думку, багато в чому здійснюється одне з головних завдань закону про подолання негативних наслідків старої державної політики щодо релігії, церкви та віруючих і атеїстів. Зокрема, маємо на увазі вирішення питання про так званий "партійно-державний атеїзм", який гарантував, а вірніше насаджував, таку свободу атеїзму, що фактично узаконював протирелігійну пропаганду, конфронтаційну боротьбу для "подолання" релігії як пережитку минулого. Правова регламентація атеїстичної діяльності невіруючих громадян була відсутня. По суті, вона грунтувалася головним чином на принципах, закріплених у програмі КПРС та інших партійних документах, що мали правовий характер і, як правило, видавалися під таємними грифами, тому нерідко були недоступні навіть пропагандистам атеїзму і релігіє-знавцям. На сьогодні скасовані усі таємні "партійно-державні" акти, що діяли у цій сфері. Віднині функціонує єдиний закон, завдяки якому суспільство успішно долає правові деформації, нагромаджені ще не  так давно правлячою партією, негативний досвід якої у цій сфері нею відверто заперечується. На перший план висувається діалогова форма взаємин між сакральними і секутярними організаціями. Законом чітко регламентуються стосунки між церквою і партіями, участь духовенства у громадсько-політичному житті нарівні з усіма громадянами.

Надзвичайно вагомий блок проблем охоплено ст. 6 Закону, який стосується відокремлення школи від церкви (релігійних організацій). Відповідно до нового закону переглянуто програми навчання в усіх ланках державної системи народної освіти, налагоджується на приватних засадах мережа релігійних закладів навчання і освіти обраною мовою, індивідуально або спільно, дітей і дорослих, з використанням для цього церковних приміщень або тих, що надаються їм у користування. Закон передбачає, що релігійні організації створюють навчальні заклади і групи згідно з власними внутрішніми настановами, а викладачі і проповідники зобов'язані виховувати своїх слухачів у дусі терпимості й поваги до громадян, які не сповідують релігії, та до віруючих інших віросповідань.

Закон "Про освіту", прийнятий українським парламентом у травні 1991 р., деталізує принципи наукового, світського характеру освіти у державних навчально-виховних закладах, що є вільними, незалежними від політичних партій, інших громадських і релігійних організацій, хоч належність працівника освіти до якоїсь з них не є перешкодою для педагогічної діяльності. Доступ до різних форм і рівнів освіти надається громадянам незалежно від їхнього ставлення до релігії. Священнослужителі нарівні з іншими працівниками науки, культури, інших сфер життя суспільства за рішенням ради навчально-виховного закладу можуть брати участь у навчально-виховному процесі, керівництві учнівськими, студентськими об'єднаннями за інтересами, сприяти ін­телектуальному, культурному розвитку учнівської, студентської молоді, надавати консультаційну допомогу педагогам. Так само, як і інші педагогічні пра­цівники, духовна особа зобов'язана, зокрема, готувати молодого громадянина до свідомого життя в дусі взаєморозуміння, миру, злагоди між усіма народами, етнічними, національними, релігійними угрупованнями.

У зв'язку з послідовним відокремленням школи від церкви необхідно пояснити розуміння світського характеру системи народної освіти, а також ви­кладання релігієзнавчих наукових предметів у державних навчально-виховних закладах та визначення їх статусу серед культурологічного циклу гуманітарних та соціально-політичних наук. Свого часу навчальні заклади одержали листа, в якому різнополярні думки з цього приводу зводилися до наступної настанови: світський характер вивчення як релігії, так і вільнодумства в усіх установах системи народної освіти і в навчальний, і у позанавчальний час як в основних, так і в факультативних курсах означає, що воно може провадитися у системі народної освіти лише у формі, що не веде до їх пропаганди.

Всі навчальні предмети повинні викладатися не з ідеологічних позицій колишнього панівного партійно-державного світогляду, а виключно з науково-об'єктивних позицій, адекватних сучасному рівню пізнання людством світу, суспільства і власне людини. Кожна освічена людина, яка живе в атмосфері сакральної і секулярної духовної культури, має бути обізнаною з тією роллю, що відіграють релігійні і секулярні фактори у сучасному світі. Тому наказом міністра освіти України введено обов'язковий вузівський нормативний курс "Релігієзнавство".

Коментувати особливості інших розділів закону набагато легше, тому що в них реалізовані правові норми, що конкретизують всю повноту релігійної свободи, і їх застосування не викликає особливої полеміки.

У другому розділі закону констатується, що релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури. Релігійними організаціями є релігійні громади, релігійні братства, релігійні управління і центри, монастирі, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій.

Релігійні організації приймають свої статути (основні положення), які відповідно до цивільного законодавства визначають їхню правоздатність, підлягають реєстрації. Релігійна організація визнається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту (положення). Як юридична особа релігійна організація користується правами і несе обов'язки відповідно до чинного законодавства та свого статуту (положення).

Статут (положення) релігійної організації повинен містити такі відомості: вид релігійної організації, її віросповідну приналежність і місцезнаходження; місце релігійної організації в організаційній структурі релігійного об'єднання; майновий стан релігійної організації; права релігійної організації на заснування підприємства, засобів масової інформації, інших релігійних організацій, створення навчальних закладів; порядок внесення змін і доповнень до статуту (положення) релігійної організації; порядок вирішення майнових та інших питань у разі припинення діяльності релігійної організації.

У реєстрації статуту (положення) релігійної організації може бути відмовлено, якщо її статут (положення) або діяльність суперечать чинному законодавству.

Діяльність релігійної організації може бути припинена у зв'язку з реорганізацією (поділом, злиттям, приєднанням) або ліквідацією.

Законодавство чітко визначає, на яких підставах і в яких випадках у судовому порядку припиняється діяльність релігійних організацій. Такими підставами можуть бути:

• вчинення релігійною організацією дій, недо­пустимість яких передбачено статтями 3, 5 і 17 Закону "Про свободу совісті та релігійні організації". Зокрема, стаття 3 передбачає гарантії права на свободу совісті; стаття 5 регулює відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави; стаття 17 — користування релігійними організаціями майном, яке є власністю держави, громадських організацій або громадян;

• поєднання обрядової чи проповідницької діяльності релігійної організації з посяганнями на життя, здоров'я, свободу і гідність особи;

• систематичне порушення релігійною організацією встановленого законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів (богослужінь, обрядів, церемоній, походів тощо);

• спонукання громадян до невиконання своїх конституційних обов'язків або дій, які супроводжуються грубими порушеннями громадського порядку, чи посяганням на права і майно державних, громадських чи релігійних організацій.

У цьому контексті характерним прикладом є виникнення і функціонування "Білого Братства". Як відомо, діяльність "Білого Братства", керівники і члени якого проповідують "кінець світу", загибель людства, відмову від усіх людських цінностей, проводять свої обряди з порушенням встановленого законодавством порядку, визнано протизаконною і рішенням виконкому Київської міськради від 11 березня 1992 р. в його реєстрації відмовлено.

У процедурному плані суд розглянув справу щодо припинення діяльності цієї релігійної організації порядком позовного провадження, передбаченого Цивільним процесуальним кодексом України, за заявою органу, уповноваженого здійснювати реєстрацію статусу даної релігійної організації, або прокурора.

Закон також врегульовує випадки, коли і на яких підставах (частина 4 ст. 24 Закону "Про свободу совісті та релігійні організації") священнослужителі, релігійні проповідники, наставники й інші представники зарубіжних організацій, які є іноземними громадянами і тимчасово перебувають в Україні, можуть займатися проповідуванням релігійних віровчень, виконанням релігійних обрядів чи іншою канонічною діяльністю. Такі дії припустимі лише в тих релігійних організаціях, на запрошення яких прибули дані особи, і за офіційним погодженням з державним органом, який здійснив реєстрацію статуту (положення) відповідної релігійної організації.

Законодавство про релігійні культи регламентує користування майном, яке є власністю держави, громадських організацій або громадян.

Релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб будівлі та майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами.

Культові будівлі та майно, які становлять державну власність, передаються організаціям, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішенням виконавчих комітетів обласних та міських Рад народних депутатів.

Якщо культова будівля передається у користування двом чи більше релігійним громадам за їхньою згодою, то з кожною громадою укладається окрема угода, де передбачається порядок і черговість користування нею.

Культова будівля та інше майно, які становлять історичну, художню або іншу культурну цінність, передаються релігійним організаціям і використовуються ними з додержанням встановлених правил охорони і використання пам'яток історії та культури.

Клопотання про передачу релігійним організаціям культових будівель і майна у власність чи безоплатне користування розглядається в місячний термін з письмовим повідомленням про це заявників.

Релігійні організації мають переважне право на передачу їм культових будівель із земельною ділянкою, необхідною для обслуговування цих будівель.

Договори про надання у користування релігійним організаціям культових та інших будівель і майна можуть бути розірвані або припинені в порядку і на підставах, передбачених цивільним законодавством України.

Самовільне захоплення культових будівель чи привласнення культового майна не допускається.

Суперечки з питань щодо володіння та користування культовими будівлями і майном вирішуються виконавчими комітетами обласних, міських Рад народних депутатів, їхнє рішення може бути оскаржено в суді у порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством України. На жаль, ці по­ложення закону в умовах відсутності міжконфесійної злагоди в Україні не завжди виконуються. Наведемо ряд прикладів щодо порушень цих положень.

Так, у м. Самбір Львівської області протягом 1990—1995 рр. між православною та греко-католицькою релігійними громадами ведеться суперечка за право володіння спорудою церкви Різдва Пресвятої Богородиці.

Прихильники обох конфесій не йдуть законним шляхом вирішення цих проблем, а вдаються до силових методів і самостійно захоплюють цю культову споруду.

У травні 1992 р. в райпрокуратуру надійшли матеріали про неправомірні дії віруючих у селах Бара-нівка та Куропатники Бережанського району Тернопільської області. З матеріалів перевірки з'ясувалося, що у с. Баранівка 25 квітня 1992 р., тобто на Великдень, група віруючих УГКЦ прийшла з священиком цієї конфесії, щоб провести обряд посвячення паски. Керуючись тим, що церква належала православній громаді, група православних, ставши біля брами церкви, намагалася вчинити опір групі греко-католиків, у зв'язку з чим виникла сутичка.

Подібний характер мали події у цей день в с. Куропатники. 25 квітня 1992 р. близько 13 години група віруючих з священиком греко-католицької кон­фесії прибула до церкви з метою провести релігійний обряд. Віруючі з числа православних, які користувалися цією культовою спорудою, перегородили дорогу двома вантажними автомобілями, щоб недопустити у церкву греко-католиків, і звернулися до них з пропозицією, щоб вони провели обряд посвячення паски наступного дня разом з священиком УАПЦ. Після цього віруючі УГКЦ провели обряд біля хреста, що знаходився поблизу церкви.

У законодавстві про релігійні культи гарантується у порядку, визначеному чинним законодавством, право для виконання статутних завдань засновувати видавничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, а також добродійні заклади (притулки, інтернати, лікарні тощо), які мають право юридичної особи (ст. 19).

Релігійна організація має право приймати на роботу громадян. Умови праці встановлюються за угодою між релігійною організацією та працівником і визначаються трудовим договором, який укладається у письмовій формі. Релігійна організація зобов'язана в установленому порядку зареєструвати трудовий договір.

У такому самому порядку реєструються документи, що визначають умови оплати праці священнослужителів, церковнослужителів і осіб, які працюють у релігійній організації на виборних посадах. Громадяни, які працюють у релігійній організації за трудовим договором, можуть бути членами профспілки (ст. 25).

Законодавство наділяє релігійні організації і громадян широкими правами, які пов'язані зі свободою віросповідання. За ст. 21 релігійні організації мають право засновувати і утримувати вільнодоступні місця богослужінь або релігійних зібрань, а також місця, шановані в тій чи іншій релігії (місія, паломництво).

Богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії безперешкодно провадяться у культових будівлях і на прилеглій території, у місцях паломництва, установах релігійних організацій, на кладовищах, в місцях окремих поховань і крематоріях, квартирах і будинках громадян, а також в установах, організаціях і на підприємствах за ініціативою трудових колективів і ради адміністрації.

Командування військових частин надає можливість військовослужбовцям брати участь у богослужіннях і виконанні релігійних обрядів.

Богослужіння та релігійні обряди в лікарнях, шпиталях, притулках для старих та інвалідів, місцях попереднього ув'язнення і відбування покарання про­вадяться на прохання громадян, які перебувають в них, або за ініціативою релігійних організацій. Адміністрація зазначених установ сприяє цьому, бере участь у визначенні часу та інших умов проведення богослужіння, обряду або церемонії.

В інших випадках публічні богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії проводяться щоразу з дозволу держадміністрації даної території (району, міста). Клопотання про видання вказаного дозволу подається не пізніше як за 10 днів до призначеного строку проведення богослужіння, обряду, церемонії чи процесії, крім випадків, що не терплять зволікання.

Також громадяни та релігійні організації мають право на придбання, володіння і використання релігійної літератури мовою на свій вибір, а також ін­ших предметів й матеріалів релігійного призначення (ст. 22), вони можуть здійснювати добродійну і культурно-освітню діяльність релігійних організацій (ст. 23), мають право встановлювати і підтримувати міжнародні зв'язки та прямі особисті контакти, включаючи виїзд за кордон для паломництва, участь у зборах та релігійних заходах (ст. 24).

Таким чином, розглянувши обидва питання цієї теми, відзначимо, що діяльність державних органів щодо конституційного забезпечення релігійного жит­тя в Україні повинна грунтуватися на таких знаннях.

1. Свобода совісті — це конституційно-правовий принцип, який обґрунтовує право громадян сповідати будь-який релігійний культ або займатися гуманістично-просвітницькою діяльністю. Вона може мати різні історичні форми і залежить від співвідношення зв'язку канонічного права з системою законодавства, ступеня їхнього поєднання або, навпаки, протиставлення. Необхідно розрізняти ідеологічно-концептуальну, програмно-політичну і конституційно-правову форми вияву свободи совісті.

2. Основними принципами свободи совісті вважаються надання державою гарантій права на свободу совісті, рівноправність громадян незалежно від їхнього ставлення до релігії, рівність усіх релігійних організацій перед законом, відокремлення церкви від держави, світський характер освіти, відповідальність релігійних організацій за порушення законодавства, право на майно, проведення богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій у передбачених законом випадках.

3. Правовий інститут свободи совісті в Україні регулюється Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23 квітня 1991 р. з наступними внесеннями і доповненнями, іншими нормативними актами, що складають законодавство про релігійні культи.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Бабій М. Ю. Свобода совісті: філософсько-антропологічне і релігієзнавче осмислення. — К., 1994.

Закон Української РСР від 23 квітня 1991 р. № 987. XII. "Про свободу совісті та релігійні організації" // Відомості Вер­ховної Ради України. — № 20. — Ст. 277.

Закон України від 23 грудня 1992 р. "Про внесення допов­нень і змін до Закону У РСР "Про свободу совісті та релігійні організації" // Голос України. — 1994. — 12 січ.

История атеизма й свободоммслия в Европе. — М., 1986.

Клочков В. Б. Религия, государство, право. — М., 1988.

Коник Б. П. Свобода совести й ее лжезащитники. — М., 1986.

Конституція України. — К., 1996.

Рене Д. Основнме правовне системи современности. — М., 1988.

Релігійна свобода: історичне підґрунтя, правові основи і ре­алії сьогодення. — К., 1998.

Религия й права человека. На пуги к свободе совести. — М., 1996.

Свобода віровизнання. Церква і держава в Україні. — К., 1996.

Французские материалисты XVIII века об атеизме, религии й церкви. — М., 1977.