Ви тутГоловна>>Релігія>>Конфесії в православ’ї України 20-30 рр. ХХ ст. - Реферат

Конфесії в православ’ї України 20-30 рр. ХХ ст. - Реферат

Оцініть матеріал!
(0 голосів)
Скачати безкоштовно:

Конфесії в православ’ї України 20-30 рр. ХХ ст. - Реферат

  • Вступ.
  • Течії православного походження.
  • Розвиток старообрядництва в Україні.
  • Релігійні течії.
  • Поліконфесійний склад населення України.
  • Висновки.

Вступ. Україна — поліконфесійна держава, що зумов­лено поліетнічним складом населення. Існуюче різноманіття конфесій у сучасних її кордонах можна умовно розділити на традиційні, що скла­лись у процесі етноісторичного формування країни, та нетрадиційні релігії, які виникли у XX ст. на засадах традиційних і поширились ос­таннім часом в Україні. Наявні релігійні ор­ганізації можна також умовно розділити на грома­ди національної церкви, конфесії національних меншин, церкви (громади) східних віросповідань. Можливий поділ конфесій за іншими критеріями.

Течії православного походження в Україні почали виникати з другої половини ХVІІ ст. Їх умовно можна поділити на чотири великих групи:

  1. Старообрядська церква. Майже всі її напрями (попівці, біглопопівці, безпопівці) були репрезентовані в Україні. Тривалий час основну масу старообрядців на українських теренах складали втікачі з Росії.
  2. Духовні християни. Протиставили пануючому православному віровченню сповідання віри в “Дусі й Істині”. Різниця витлумачення цього догмату поділила духовних християн на духовно-містичні об’єднання (такими в Україні були христовіри (хлисти), скопці, підгорнівці та ін.), які робили наголос у віровченні на поняття дух, та раціоналістичні об’єднання (на Українських теренах це духобори, молокани та ін.), які спирались на поняття істини й основні ідеї яких мали глибокі корені у вченні богумилів, жидовствуючих, феодосіян.
  3. Течії хіліастично-есхатологічного та харизматичного спрямування (іоанніти, єговісти-ільїнці, апокаліпсити, інокентіївці та ін.). Зазначимо, що іх хіліастичність, есхатологічність, харизматичність властива вченням майже всіх православних сект, але виділення раніше названих течій в окрему групу нам видається доцільним тому, що в цих сектах дані риси абсолютизуються і є основою віровчення.
  4. Секти, що виникли як форма релігійного протистояння радянському тоталітаризму. (Істинно-православна церква, Істинно-православні християни, Церква Марії Божої перетворюваної (Богородична церква), федорівці та ін.).

Названі течії майже не мають відмінностей від подібних собі поза межами України, тому ми зупинимося лише на найбільш загальних їхніх характеристиках, на найважливіших тенденціях розвитку.

Окремі виступи проти офіційної доктрини православної церкви на українських теренах почалися вже на початку ХІ ст. Зокрема, історії відомі чернець Андріан, який у 1003 р. виступив проти поклоніння іконам і законів церковних, чернець Мартин, що у 1144 р. поширював ідеї, відмінні від православ’я, та ін. Але це лише поодинокі виступи окремих людей.

До середини ХVІІ ст. не можна з впевненістю говорити про існування на теренах України організованих сект православного походження. Літописи й інші письмові джерела зафіксували лише основні православно-єретичні ідеї та їхніх проповідників.

Розвиток старообрядництва в Україні.

Біглопопівство згодом розділилося на кілька згод (течій). На українських теренах діяли, зокрема, лужковська згода, перемазанці та ін.

Лужковська згода дістала назву від села Лужки (біля Стародуб’я на Чернігівщині), де була заснована на початку ХІХ ст. Приводом для цього стало неприйняття лужковцями священників, призначених урядом, і незгода з виписуванням метрик для новонароджених. Згода характеризується різкою критикою церковної та світської влади. Білопопівці відмовлялися присягати та молитися за царя, служити у війську. Тобто вони обрали більш жорстку позицію у ставленні до РПЦ, уряду й царської сім’ї. Обряд “очищення” священників проводили “першим чином” – через перехрещування. Згода більше поширювалася на Поволжі.

Дияконову згоду засновано дияконом Олександром у кержинських скитах (нині нижньогородські ліси). Послідовники згоди були і в Стародубщині. Вона характеризується найбільш поміркованою політикою серед біглопопівських згод щодо офіційної церкви та владних структур. Зокрема, прихилиники згоди допускали виконання світських обов’язків і навіть спілкування з вірними офіційного православ’я. “Очищення” новоприбулих священників здійснювали третім чином.

Згода перемазанців виникла у другій половині XVIIІ ст. серед утікачів попів Рогозького цвинтаря. Вони вчили, що всіх священників слід “перемазувати святим миром”. Причому олію вони не освячують, тому що, як вони заявляють, “за віру нашу прийме Бог це замість святого мира”.

Ще на початку ХІХ ст. найбільш помірковані біглопопівці стали шукати компромісу з офіційною церквою та урядом і відділилися від біглопопівців, відновивши первісне попівство (визнавали всі православні таїнства, окрім священництва). У їхньому складі були окремі згоди-церкви, з яких в Україні діяли єдиновірці, білокриницька та біловодська ієрархії, афіногенівці.

Єдиновірці найбільш близько стоять до РПЦ – при збереженні старообрядницької обрядовості іхнє духовенство призначалося офіційною церквою. Центром старообрядницької ієрархії стало с. Біла Криниця на Буковині. Проте реальний центр ієрархії довгий час розташовувався на Рогозькому цвонтарі в Москві. Послідовники цього старообрядницького напряму до 1917 р. становили близько 2/3 загальної кількості попівців у Російській імперії. В Україні общини Білокриницької ієрархії були поширені також в Чернігівській губернії.

На початку ХХ ст. архієпископом “біловодського ставлення” Аркадієм (Пікульвьким) засновано Біловодську ієрархію. В основі її вчення лежав міф про існування на Далекому Сході, у Біловодді, православної церкви на чолі з патріархом. Прихильники біловодської ієрархії в Украіні були поширені в основному серед з вихідців з Росії і на сході країни, зокрема на теренах Донеччини.

Афіногенівщина в Україні також виникла на Чернігівщинні. Ця попівська згода не мала якихось особливостей порівняно з іншими попівськими згодами і названа на честь її засновника – старообрядницького єпископа Афіногена, якого різкіше викрили як самозванця. Проте Афіноген встиг залишити багато послідовників, які й утворили окрему згоду. Події 1905 – 1907 рр.у Російській імперії значно вплинули на розвиток і кількісне збільшення попівських громад. За своєю суттю вони були організаціями первісного накопичення капіталу – не міняючи віру, селяни здобували більшу свободу в рамках державного й церковного свавілля.

Сектою, близькою до хлистів були підгорнівці, або суздальці. Вона заснована в останній чверті ХІХ ст. у селі Тростянці Охтирського повіту Харківської губернії селянином Василем Підгорним. Він організував також у м. Богодухові жіночий монастир, кілька жіночих громад. За його діяльність підгорного Св. Синод вислав у Суздальській Спасо-Євфімієвський монастир, який став місцем паломництва прихильників вчення. Згодом завдяки листуванню Підгорного з членами секти та їхній активній місіонерській роботі у секти знайшлись однодумці в Курській губернії на Сумщині. В Сумській області секта проіснувала до 20-х років ХХ ст. і здобула багато прихильників завдяки своїй антирадянській спрямованості.

Релігійні течії хіліастично-есхатологічного та харизматичного характеру до 1917 р. в Україні були репрезентовані трьома напрямами – єговістами-ільїнцями, іоаннітами та інокентіївцями.

Єговісти-ільїнці вийшли із середовища духовних християн. Цю секту організував наприкінці ХІХ ст. на Уралі штабс-капітан Микола Ільїн. Наприкінці ХІХ ст. ільїнці з’явилися в Україні, особливо – на Донбасі. Вчення Ільїна за своїм змістом – синкретичне поєднання християянства, іудаїзму та язичництва. В цьому помітний вплив і західних містиків. Ільїнці вчать, що бог Єгова є сином Верховного Творця, в якого є ще сини, котрі керують іншими сонячними системами. Нашою ж сонячною системою керує Єгова-Христос. Один із синів, Сатана, повстав проти Бога-батька і захопив нашу сонячну систему. Та Єгова вигнав його з неба  на землю і веде з ним постійну боротьбу,що має закінчитися Армагеддоном. Після перемоги над Сатаною настане тисячолітнє царство Єгови, в якому всі єговісти отримають безсмертя і сидітимуть в раю праворуч від Бога (звідси і друга назва єговістів-ільїнців – Десне братство). Поширенню вчення сприяли внутрішні правила в секті – конспірація, обовязкова увага й допомога подорожуючим членам секти, стеження один за одним, одруження лише з членами секти (хоча взагалі-то це не рекомендувалося), культ світлохранів (керівників, хранителів “світла загальнолюдської істини”) та ін. Особливе застереження Ільїн проповідував щодо жінок, яких вважав значно нижчими за чоловіків, неповноцінними: на зібраннях секти їм заборонялося виступати. Єговісти-ільїнці не визнавали православних таїнств, не вшановували ікон, хрестів, мощів і т. ін., святкували іудейські свята. Влада, на їхню думку,- породження Сатани. Із Біблії визнавався лише Апокаліпсис і то лише в перекладі й трактуванні Ільїна (“Книга с неба”). Сама Біблія, на думку Ільїна, -породження Сатани, як і, власне, саме християнство.

Секта іоаннітів виникла у 80-х роках ХІХ ст. в середовищі шанувальників протоієрея Іоанна Кронштадського (І. Сергєєва). Він був настоятелем собору Андрія Первозванного в Кронштадті. Великий авторитет Ііоанну принесла його благодійницька діяльність (заснував безплатні початкові школи й майстерні, притулки тощо), а також публіцистика та церковні трактати отця. Крім того, Іоанн мав славу цілителя та чудотворця. В основі вчення іоаннітів – чудесне видіння Святого Духа, що явився Іоанну Кронштадському і повіломив про близький кінець світу та страшний суд. Іоанна боготворили, оголосили Христом. Перед портретами служили молебні. В цілому віровчення іоаннітів принципово не відрізняється від вчення ортодоксальної православної церкви, проте адепти Іоанна відмовляються ходити до православних храмів, а моляться в домашніх церквах.

Наймолодшою сектою хіліастично-есхатологічного та харизматичного спрямування була секта інокентіївців. Створена вона в 1908 р. ієромонахом Балтськьго монастиря Інокентієм (Іоанном Левізором), котрий оголосив себе третьою особою святої Трійці – живим втіленням Святого Духа. Вчення секти не відрізняється оригінальністю – в його основі лежала проповідь кінця світу. Сенс життя, на думку Інокентія, в підготовці до Страшного суду. Тому немає сенсу накопичувати майно, слід відмовлятися від сім’ї й нехтувати такими умовностями земного життя, як мораль. Керівники секти проповідували монархічні ідеї і стверджували, що цар Микола ІІ не загинув,  а переховується в Молдові. Значне місце в обрядах секти відводилося релігійному екстазу, який досягався тривалими спільними молитвами, а найкращою формою служіння Богові вважалося самогубство (самозаморення голодом, що часто практикувалося в секті), а також фізичні страждання як форма спокутавання гріхів.

Поліконфесійний склад населення України.

Найбільшою за кількістю релігійних громад, масовим впливом на національно-духовні процеси в Україні є православна церква, прихильниками якої є українці, росіяни, білоруси, румуни, молдо­вани, болгари, албанці, греки, гагаузи, представ­ники інших етнічних груп. Її громади, організації та об'єднання рівномірно розташовані на всій те­риторії держави. Православна церква в умовах поліконфесійного суспільства не є одноманітною. Вона, як зазначалося вище, складається з таких основних утворень: Українська православна церк­ва — Київський патріархат. Українська право­славна церква Московського патріархату. Українська автокефальна православна церква, які разом з іншими православними громадами об'єд­нують понад 9,5 тис. організацій, що становить майже 53% всієї релігійної мережі України. Таке різноманіття православних утворень обумовлено процесом національного державотворення, полі­тичними чинниками, наявністю представників різноманітних етнічних груп, які традиційно на­лежали до певних православних релігійних гро­мад, та ін.

Хоч окремі православні утворення виникли на межі 80—90-х рр. XX ст., історично існування православ'я в Україні було започатковано ще за часів Київської Русі, з прийняттям християнства та утворенням Київської митрополії під юрисдикцією Константинопольської патріархії. Згодом українське православ'я було приєднане до Російської православної церкви, яка визначала до­лю православних громад на теренах України. Після утворення суверенної Української держави, широкої демократизації суспільства і значного поліпшення державно-церковних стосунків в Ук­раїні сталися зміни в монопольному становищі російського православ'я. На національно-тери­торіальних засадах відновила діяльність УАПЦ, а з часом завдяки об'єднанню частини релігійних громад і духовенства УПЦ МП та УАПЦ утвори­лась УПЦ—КП. Управління церквою здійснює Ви­ща церковна рада на чолі з патріархом київським І всієї Русі-України.

У стосунках між трьома гілками православ'я загалом спостерігаються напруженість і часті су­перечки, що інколи призводять до міжцерковних конфліктів. Власне, розпад православ'я на три са­мостійні, недружні церкви, які претендують на

монопольну презентацію всього православ'я в ук­раїні, є виявом небувалої в історії нашої країни кризи православ'я. До того ж цю кризу поглиблює грубе втручання у внутрішньоцерковні справи представників політичних партій та рухів, а також сприяння конфліктній ситуації з боку окремих за­рубіжних релігійних центрів, які виборюють "свої канонічні українські території".

Українська греко-католицька церква започат­кована Берестейською (1596) та Ужгородською (1649) уніями. З моменту легалізації (1989 р.) УГКЦ відновила свою структуру, а за кількістю громад (3200) посідає нині друге місце після пра­вослав'я в Україні. Переважна більшість парафій (97%) знаходиться в західних областях України. До цієї церкви належать і 19 греко-католицьких єпархій, що діють серед української діаспори. Очо­лює церкву (опріч Мукачівської єпархії, безпосе­редньо підпорядкованої Ватикану) верховний архієпископ.

Хоча процес відбудови УГКЦ перебігає ста­більно, ця церква втягнута у складні та гострі про­тиріччя з православ'ям. Історично склалося так, що територією сучасної України пролягала межа між зонами домінування православ'я і католициз­му. На цій межі й точилася боротьба за вплив неї громади УГКЦ. Греко-католики боронили свою не­залежність і від православних, і від католиків, що обумовило сучасні конфліктні ситуації.

Загалом УГКЦ активно впливає на національне відродження, розвиток національної свідомості й. культури народу. Важливою ознакою суспільної діяльності УГКЦ є зусилля з подолання застарілої міжконфесійної ворожнечі між греко-католиками і православними. Між ними поступово налагоджую­ться нормальні цивілізовані контакти, їхні ієрар­хи беруть участь у спільних заходах (церемоніях і святах), висловлюють прагнення до християнської єдності, створюють в окремих областях Еку­менічні ради для погодження міжконфесійних і міжцерковних непорозумінь за участю представників облдержадміні­страцій тощо.

Римсько-католицька церква існує на території України з XIV ст. внаслідок утворення Католиць­кої митрополії та поширення католицизму в XVI ст. переселенцями з Польщі. РКЦ практично закінчила свою розбудову, утворивши Львівську архідієцезію як її духовний центр, відповідні уп­равлінські та духовно-навчальні структури. У підпорядкуванні нунція (посла) Ватикану в Украї­ні автономно діє структура РКЦ у Закарпатті — Закарпатська апостольська адміністрація Рим­сько-католицької церкви. Нині більш як 700 като­лицьких громад діють у всіх областях України.

Основні зусилля церкви на сучасному етапі спрямовані на відродження церковної мережі, що існувала в період найбільшого впливу католициз­му в Україні — у XVIII—XIX ст. Водночас като­лицькі громади беруть активну участь у розбудові національної державності, духовного відродження народу, в подоланні міжконфесійної ворожнечі, яку постійно роздмухували всі попередні режими. РКЦ стає, зрештою, повноправним членом нашого церковно-громадського життя. Її ієрархи та вищі духовні особи беруть участь у роботі Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій, які є прообразом майбутнього єднання віруючих різ­них конфесій.

Досить широко представлені в Україні церкви протестантського напрямку. Вони об'єднують близько 4 тис. релігійних громад. Разом із право­славними, греко-католиками й католиками хрис­тиянські течії об'єднують понад 17 тис. релігійних організацій, що діють в Україні. У протестант­ських церквах є необхідні управлінські структури, що діють на підставі статутів, зареєстрованих в установленому законому порядку. Тут панують спокій і діловитість, відсутні гострі протиріччя між громадами, активно ведеться релігійно-просвітницька, морально-виховна, місіонерська та благодійна робота. Найбільше поширені такі про­тестантські церкви:

Церква християн віри євангельської (ХВЄ, або п'ятидесятники) — одна з течій п'ятидесятників не тільки в світі, а й на теренах України. Послідов­ники американської церкви Асамблеї Бога з'яви­лися на території нашої країни у 20-х рр. XX ст. Зокрема, на території Тернопільської області було започатковано віросповідання ХВЄ, а в Одесі під впливом проповідника І. Воронаєва, місіонера аме­риканської церкви п'ятидесятників, започаткова­но віросповідання християн євангельської віри (ХЄВ, або воронаєвці). Окремо від зазначених цер­ков існує ще велика кількість відрубних релігійних громад п'ятидесятників (ХВЄ). Нині в Україні діє Всеукраїнський союз ХВЄ (п'ятидесят­ників) України та Союз вільних церков ХВЄ Ук­раїни.

Церква Свідків Єгови, послідовники якої в Ук­раїні з'явилися після возз'єднання західних зе­мель, де у 20—30-х рр. XX ст. було засновано перші громади. Це — пізня течія у протестан­тизмі, що виникла в 70-х рр. XIX ст. (офіційна назва існує з 1931 р.). Після довгого невизнання з боку держави наприкінці 80-х рр. цю церкву було, зрештою, юридично оформлено. Українські гро­мади Свідків Єгови підпорядковані центру в Брукліні (США).

Церква адвентистів сьомого дня (АСД) — одна з найбільших течій в адвентизмі, послідовники якої в Україні (Криму та Запоріжжі) з'явилися 1887 р. Внаслідок розколу в АСД від них відійшли громади адвентистів реформаційного руху, які все ж таки залишились у межах віросповідання. Гро­мади адвентистів у нашій країні об'єднано в Українську уніонну конференцію АСД. Загалом, вищезгадані протестантські церкви справляють помітний вплив на всі сфери суспільного життя і, передусім, на духовність народу.

Церкви окремих національних меншин в Ук­раїні представлені такими релігійними кон­фесіями:

Закарпатська реформатська церква (угор­ська) має своїх послідовників серед угорців (ма­дярів), які проживають головно в Закарпатській області. Реформатське віровчення близьке до дог­матів ортодоксального кальвінізму, започаткова­ного у 20-х рр. XVI ст. в період Реформації. Послідовники реформатського віровчення з'яви­лися на теренах України внаслідок угорської ко­лонізації Закарпаття, що мала місце в період за­гарбання Угорщини Оттоманською імперією, та витіснення звідти українського населення. Слід зазначити, що частину послідовників реформат­ської церкви складають чехи, а певна частина угорців є послідовниками католицизму. Взагалі, протестантські течії, що набули поширення в Ук­раїні, беруть активну участь у суспільному житті, відродженні української духовності та держави.

Російська православна старообрядницька церк­ва (Білокриницької згоди) та Російська право­славна старообрядницька церква (Безпопівської згоди) сформувалися на території України серед російських переселенців, які тікали від релігійних переслідувань після церковної реформи XVII ст. у Російській державі. Перші поселення старовірів виникли на Чернігово-Сіверщині у 60-х рр. XVII ст. У XVIII ст. старовірські поселення з'яви­лися в Подільській губернії (засновані пилипівця-ми) та в межах Північної Буковини (засновані липованами).

Серед релігійних організацій російських національних меншин варто відзначити й громади молокан, які виникли на теренах України в першій третині XIX ст. через переслідування їхніх прихильників з боку Російської православної церкви. Трохи раніше в Україні заснували свої се­лища православні сектанти духобори, які також тікали від переслідувань. Нарешті, на початку 30-х рр. XX ст. в Україні серед російського насе­лення утворилися секти прихильників Істинно-православної церкви (ІПЦ).

Висновки.

У роки розбудови суверенної Української дер­жави, загальної демократизації суспільних відно­син та нормалізації державно-церковних стосунків розпочався  бурхливий  процес  відродження релігійного життя серед населення України. Про це нагадують факти статистичного обліку кон­фесійних організацій. Усього в Україні налічувалося майже 17,6 тис. зареєстрованих і 870 незареестрованих релігійних організацій, що їх обслуговували до 17 тис. священнослужителів. На теренах України — понад 170 монастирів, а в 68 духовних навчальних закладах — близько 11 тис. слухачів. У нашій країні зареєстровано 66 різно­манітних конфесій, деномінацій, їхніх напрямків і тлумачень, понад 25 із яких з'явилися на почат­ку 90-х рр. У користуванні поліконфесійного насе­лення країни — до 11 тис. культових споруд і мо­литовних будинків.

Характерною рисою динаміки релігійних ор­ганізацій є зростання їхньої чисельності й масове поширення в усіх регіонах та областях України. Про це свідчать порівняльні дані кількості релігійних організацій.

Список використаної літератури:

  1. Власовський І. Нарис історії Української православної церкви: в 4 т. – Вид. 2-е. Нью-Йорк; Київ, 1990.
  2. Історія релігії в Україні: навч. Посібник / А.М. Колодний П.Л. Яроцький. -  К.: Т-во “Знання”, КОО, 1999.
  3. Історія релігії України: У 10 т. Т.2 Укр. Православ’я. За ред. П. Яроцького Київ – 1997 р.
  4. Огородник І. В. Огородник В. В. Історія філософської думки в Україні: навч. пос. для вузів: К., Знання, 1999 р.

Грушевський М. С. Духовна Україна: К.: Либідь 1994 р.

Прочитано 2924 разів