Ви тутГоловна>>Релігія>>Конфуціанство. Релігійно-філософська школа - Реферат

Конфуціанство. Релігійно-філософська школа - Реферат

Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)
Скачати безкоштовно:

Конфуціанство. Релігійно-філософська  школа - Реферат

              Конфуціанство  —  давньокитайська  філософська  школа,  а  пізніше  найвпливовіша  разом  з  даосизмом  і  буддизмом  релігійно-філософська  школа  Китаю.

              Заснував  її відомий  вчений  і  філософ,  релігійний  реформатор  Конфуцій  (Кун-цзи,  Кун-цю,  Кун-Фу-цзи,  Кунг-ксю,  ще  одне  ім’я  —   Чхун-Ні).  Конфуцій  народився  551  року  до  н.е.  в  аристократичній  але  збіднілій  сім’ї  в  королівстві  Лу  (східний  Китай,  сучасна  провінція  Шан- дунь).  Він  був  високоосвіченою  людиною,  “ши”  (китайський  синонім  інтелігента),  знавцем  музики  (за  китайським  уявленням  музика  відбивала  всесвітню  гармонію і  сприяла  її  відтворенню  в  суспільстві)  та  давніх  ритуалів.  Спочатку  перебував  на  державній  службі,  але  покинув  її  і  став  навчати.  Через  деякий  час  його  знову  покликали  на  державну  службу,  де  він  дослужився  до  міністра  юстиції.  І  все  ж  там  він  себе  не  знайшов і  зосередився  на  просвітницькій  діяльності.  Конфуцій  стоворив  свою  школу,  став  першим  професійним  педагогом  в  історії  Китаю.    Конфуцій  мав  понад  3  тисячі  учнів,  72  з  них  стали  видатними  людьми  Китаю,  12  завжди  були  поряд  з  ним.  Сам Конфуцій  хоча  і  працював  у  книгосховищі  Чжоу  і  був  першим  радником  в  Лу,  так  і  не  отримав  визнання  властей  через  проповіді  своїх  філософських  теорій.  Після  смерті  Конфуція  послідовники  записали  його  бесіди  і  висловлення  перед  учнями,  що  ввійшли  в  книгу  Лунь-юй  —  “Бесіди  і  судження”.

              Про  себе  Конфуцій  говорив:  “У  15  років  звернув  свої  думки  до  вчення.  В  30  років  набув  самостійності.  В  40  років  зумів  звільнитися  від  вагання.  В  50  років  пізнав  волю  Неба.  В  60  років  навчився  відрізняти  правду  від  брехні.  В  70  років  став  слідувати  бажанням  мого  серця і  не  порушувати  ритуалу”.

              Конфуцію  було  65  років  коли  помер  його  син  Лі,  через  рік  —  його  учень  Ієн-Хву.  Він,  дійшовши  висновку,  що  смерть  близька,  промовив:  “Моє  вчення  пройшло  свій  шлях  — а  я  невідомий”.  Він  поспішав  завершити  свої  праці.  Останні  роки  життя  були  тяжкими,  він  сумував  за минулим  і  не  бачив  нічого  доброго  в  майбутньому.  В                   479  році  до  н.е.  Конфуцій  помер  у  Цюйфу.  Учні  поховали  його  над  річкою  Си  і  три  роки  оплакували  на  могилі.  Тепер  там  пантеон  Конфуція  та  його  учнів.

              На  тому  місці,  де  був  будинок  у  Цюйфу,  у  ХІІ  столітті  споруджено  храм  Конфуція.  Він  має  форму  імператорського  палацу,  оточеного  стіною  з  червоної  цегли  і  з  чотирма  вежами  на  кутах.  Симетрично  розташовано  ряд  будинків.  Головний  з  них  —  Дачандянь  —  Палац  вищої досконалості,  там  стоїть  статуя  Конфуція  і  здійснюють  жертвопринесення.  Храм  реконструйовано  у  1724  році,  він  є  справжнім  музеєм  китайської  культури.

              Розвиток  вчення  Конфуція  продовжив  його  учень  Мен-цзи (приблизно  372-289  роки  до  н.е.).  Він  написав  трактат  “Мен-цзи”,  де  обмірковував  питання  про  “справедливого  володаря”,  яке  було  в  основі  політичної  концепції  конфуціанства.  Одночасно  поглибив  конфуціанське  релігійно-моральне  вчення,  визнавав  за  народом  право  змінити  правителя,  який  пішов  проти  нього.  Народом  вважав  землевласників,  чиновників,  монахів.

              Із зростанням  авторитету  конфуціанства  відбувався  і  процес  канонізації  особи  Конфуція.  З  55  року н.е. обов’язковою  стає  наявність  храму  Конфуція  у  кожному  місті.  У  храмі  спочатку  поклонялися  поминальним  табличкам  Конфуція,  потім  —  його  скульптурам.  За  часів династії  Тан  Конфуція  стали  вважати  “першим  святим”.  За  династії  Сун  було  розроблено  церемонію  поклоніння  Конфуцію  на  його  могилі,  а  йому  присвячено  титул  “наставника  держави”.  За  династії  Мін  його  стали  називати  “великим  учителем  нації”. У  1906  році  вдова-імператриця  Цисі  замінила  “середні  жертвоприношення”  Конфуцію  “великими  жертвоприношеннями”.  Культ  Конфуція  зберігся  і  після  падіння  династії  Цін  у  1912  році,  хоча  жертвоприношення  Небу,  Сонцю  і  Місяцю  було  скасовано.  Лише  в  КНР  культ  Конфуція  припинив  своє  існування на  державному  рівні,  але  в  побуті  зберігся  і  дотепер.

              До  Конфуція  давньокитайська  релігія  повністю  сформувалася.  Це  було  вчення  про  небо,  духів  і  душі  предків  з   відповідною  системою  релігійного  культу.  Національний  менталітет  китайців,  їх  любов  до  порядку  зумовили  чітке  впорядкування і  релігійного  культу.  Але  їх  релігія  ввібрала  в  себе  в  застиглому  вигляді  дуже  давні  вірування,  не  мала  духовенства,  священних  писань  і  богослов’я.  Головними  були  зовнішні  дії  зумовлені  звичаями. Конфуцій  все  це  сприйняв  як абсолютну  істину.  Він  не  вважав  себе  релігійним  реформатором.  “Я  передаю  а  не  створюю.  Знаю  давність  і  люблю  її”.  В  існуючу систему  анімістичних  і  фетишистських  уявлень  з дуже  бідною міфологією,  але  з  розвинутою  магією  вніс  ідеї  яких  потребувало суспільство,  сповнене  соціального  напруження  і  протиріч.  Його  вчення  —  не  стільки  релігійне, скільки  етико-політичне.  Іншими  словами,  Конфуцій  у  релігійно-філософському  вченні зробив  наголос на  етико-політичних  проблемах.

              Він  не  змінив  релігійних  обрядів,  а  дбайливо  збирав,  об’єднував  обрядові  правила  і  норми,  з  повагою ставився  до  традицій,  вважався  знавцем  культу, виконував  усі  обряди  і  навчав  цього  іншим.

              Конфуцій  говорив  про  великий  Шлях-Дао.  Це  не  просто  універсальний  шлях  народження  та   розвитку  усіх  речей,  невидимий  та  потаємний.  Для  Конфуція  Дао  сприяє  висвітленню  в  людині  чисто  людських,  культурних  властивостей.  Це  перш  за  все  шлях  самовиховання,  а  іноді  і  система  положень  про  правильну  поведінку.            

              В  основі  вчення  Конфуція  лежить  культ  предків,  який  такий  ж  давній  як  і  сама  китайська  цивілізація.  Після  смерті  предки  сприймались  як  духи,  —  а  точніше  —  як  зв’язуюча  ланка  між  духами  і  людьми.  Вони  ж захищали  від  злих  духів.  Кожна  сім’я,  рід  мали  свій  храм,  в  якому  поклонялися  духам  предків.  Спочатку  в  храмах  знаходились  ляльки  з  тканини  чи  статуї  померлих.  Пізніше  з’явились  таблички  (чжу),  які  символізували  предків.  Без  поради  з  духами  померлих  предків  не  починалась  жодна  серйозна  справа:  не  сіяли,  не  збирали  врожай.  Державного  характеру  набуло  шанування  предків  імператорів.

              Конфуцій  вважав,  що  потрібно  вклонятись  не  стільки  реальним  і  прямим  предкам,  наприклад,  батькам,  скільки  першим  мудрецям, засновникам  Піднебесної,  родоначальникам  усього  людства..  Адже  предки  втілювали  в  собі  “високу  давність”“золотий  час”,  коли  всі  жили  за  правилами  і  дотримувались  етичних  норм  поведінки.  Тому легендарні  предки  в  Китаї  займають  місце  деяких  зразків  для  наслідування  і  є  мірилом  людських  вчинків.  Вони  ж  перетворюються  на символ  всієї  китайської  нації.  Таким  символом  пізніше  став  і  сам  Конфуцій.

              “Не  знаючи  веління  Неба,  —  казав  Конфуцій,  —  не зможеш бути  благородним  мужем.  Не  знаючи  ритуалу,  на  зможеш  утвердитися.  Не  розуміючи  сказаного,  не  зможеш  розібратися  в  людині”.  Ритуал  дозволяє  вписати  особистість, суспільство,  державу  в  нескінченну  ієрархію  людино-космічного  суспільства.  Почуття  міри,  закладене  у  внутрішній  суті  ритуалу,  через  зовнішні  форми  —  обряди  і  церемонії,  доносять  цінності  гармонійного  спілкування.

              Конфуцій  розглядав  Бога  як  Бога-Отця,  а  людей,  як  його  дітей,  які  повинні  любити  Бога  синівською  любов’ю,  а  один  одного  як  братів  та  сестер.  “Вся  піднебесна  —  одна  сім’я”,  —  казав  він.  Конфуцієм  було  розроблено  “золоте  правило”  моральності,  яке  пізніше  зустрінемо  у  Христа.  В  ньому  говориться:  “Роби  завжди  так,  як  хотів  би,  щоб  робили  з  тобою.  Не  робі  іншим  те,  чого  не  бажаєш  собі”.             

              Віра  в  надприродне  наявна  в  усіх  міркуваннях  Конфуція  про  природу,  суспільство  і  людину.  Його  релігійно-філософська  концепція  має  виразне  соціальне  спрямування,  в  основі  її  —  відносини  людини,  держави  і  суспільства.  Конфуцій  визнавав  сучасну  йому  суспільну  структуру    непорушною,  існуючий  суспільний  лад  —  досконалим.  На  його  думку  людина  має  пізнати  існуючий  лад і  суворо  дотримуватись  його  порядків.  Держава, яка  забезпечує  цей  лад,  —  вища  над  усе,  особа —  ніщо  перед  державою.  Це повинна  підтверджувати  і  утримувати  релігія.

              Конфуцій  не  заперечував  війн  у  вирішенні  міждержавних  проблем,  але  вважав  можливою  альтернативу  їм  —  поширення  на  ці  країни  його  вчення,  яке  б  забезпечило  безконфліктну  гармонію  під  егідою  китайських  імператорів.

              В  китайській  культурі  існувало  поняття  “тварина  в  образі  людини”.  Виявити  людське  в  людині,  знайти  ту  грань,  що  відокремлює  людину  від  тварини,  —  ось  чого  прагнув Конфуцій.  Людина  для  Конфуція  —  це  завжди  “людина  культури”.  Якщо  вона  не  гуманна,  якщо  нема  в  ній  людинолюбства,  то  це  не  людина,  це  лише  подоба  її.

              У своєму  вченні  Конфуцій показував,  що ідеал  життя  не  в  загробному  світі,  а  в  цьому, сьогоднішньому  дні.  В  кожному  вчинку є  святість,  в  кожному  нашому  жесті,  погляді  є  відлуння  святого,  і  все  це  присутнє  тут  і  зараз.  І  гармонійне  життя  може  бути  ідеалом  кожної  людини.  Для  цього  потрібно  просто  виявити  людське  в  людині,  втілити  земний  ідеал,  “посюсторонню”  святість  в  самому  собі.

               Дуже  важливим,  за  Конфуцієм,  є  вчення  “про  імена”:  будь  тим  хто  ти  є  за  своїм  становищем у  суспільстві:  хлібороб  має  бути  хліборобом,  чиновник  —  чиновником,  раб  —  рабом.  Кожна  соціальна  група  має  сталі  форми  поведінки  —  лі,  кожен  повинен  дотримуватися  свого  лі  та  поважати  предків.  Державу  мають  очолювати  мудрі  люди  і  особистим  прикладом  виховувати  підлеглих.  За  потреби  вони  мусять  “виправляти  імена”:  ставити  кожного  на  своє місце  у  суспільстві.

              Конфуцій  не  приховував  соціальної  спрямованості  його  поглядів.  Він  вчив,  що відмінність  між  вельможним  панством    і  простим  народом не  може  бути  стертою:  “Що  то  за  держава,  якщо  в  ній  панство  і  прості  люди  будуть   рівні?  Знатні  люди  —  мудрі  люди.  Саме  Небо  дало  їм  владу.  А  прості  люди  —  нерозумні.  Вони  мають  працювати  на  ланах  і  годувати  шляхетних  панів”.  Тому  суспільство   і  поділяється  на  “благородних  мужів”  —  цзюньцзи,  які  мають  високі  моральні  якості, і  “нікчемних  людей”  —  сяожень,  долею  яких  є  відданість  першим  —  чжун.

              Основою  суспільних  відносин  вважав  гуманність.  Для  впорядкованості  суспільства,  бездоганності  дій  держави  потрібно  послідовно  впроваджувати  принципи  гуманності  —  жень.  Конфуцій  старанно  аналізує  їх  сутність.  Це, 

  1. сяо  —  повага  до  батьків; 
  2. ті  —  повага  до  старших  за  віком  і  вищих  за  суспільним  становищем; 
  3. чхун  —  вірність,  відданість; 
  4. шу  —  прощення; 
  5. лі  —  доброчесність;
  6.  чжі  —  знання; 
  7. юн  —  хоробрість; 
Прочитано 928 разів