Проповідь - Реферат

Дорогі брати і сестри в Христі! Мене запросили до вас на великопісні реколекції, щоб напередодні пасхальних свят краще підготувати нас до зустрічі великодня третього тисячоліття. Дивлюся на вас очима віри і з радістю приходжу до вас з доброю новиною. Сердечно вас усіх вітаю. Прошу, молімося зараз разом, перед реколекціями, про світло Св. Духа. Ви моліться до Бога, щоб дав мені добре зерно Слова Божого для вас, а я, сіяч цього слова, молитимуся, щоб ви були добре зораною землею, життєдайною, відкритою і готовою прийняти цей спасенний засів. Пам’ятайте застереження Господа: “Мають вуха, але не чують ...” А навіть, якщо комусь вдасться почути, то він не завжди виконує те, що почув. Тоді людина будує дім на піску. Скільки таких домів збудовано на Україні!

Молімося! Прийди, Св. Духу! Тільки ти наділюєш людські душі світлом, силою, любов'ю. Але Ти роздаєш твої дари – ласки найрадше серед тиші й самоти. Тому благаємо тебе: благослови спасенний дух реколекції, що намагаються якнайбільше людей вирвати з сучасного життєвого гамору, щоб у затишку цього святого храму передумати план свого спасіння й оновлення Духа. Благослови всіх, хто сьогодні прийшли. Дай нашій молоді, дай нашій інтелігенції глибоке розуміння й замилування у духовних вправах, а учасників реколекцій наділюй світлом, щоб вони пізнали своє життєве завдання. Своєю силою укріпи їхню волю на великі і святі постанови, зроби їхні сумління чутливими, щоб ішли за найлегшим твоїм порухом і так виховалися не тільки на сучасних святих, але й на Апостолів серед сучасного світу. А ти, Маріє, Вчителько Апостолів і найкращий взоре внутрішнього життя, візьми діло реколекцій під свою особливішу опіку, дай йому зріст і тривалих успіхів на славу Твого Сина  й вічне добро безсмертних душ. Отче наш ... Богородице Діво ...

У своїх місійних подорожах зайшов Ап. народів св. Павло до славного міста столиці Греції, Атен. “Дивлячись на місто, повне ідолів, дух його кипів у ньому. Тож він розмовляв з юдеями й богобійними .... і Він подав доказа всім, із мертвих його воскресивши”. (Діяння 17, 16-31) ...

Так почав св. Павло свою св. Справу. Зачав проповіддю про Ісуса Божого Сина, так і ми, за Божою ласкою, починаємо наші реколекції. “ми проповідуємо Христа розп’ятого – Христа, Божу могутність і Божу мудрість”. Як сам Христос послав Святих  Апостолів проповідувати  свою Божу науку, так він посилає і нас через свою св. Церкву. І я не що інше буду вам проповідувати, а лише Божу істину.

Реколекції – це проповідь св. Євангелії. “ідіть же по всьому світу та проповідуйте Євангелію всякому творінню. Хто увірує й охриститься, той буде спасенний; а хто не увірує, той буде осуджений” (Мр. 16, 15-16). “Дана мені всяка влада на небі й на землі. Ідіть, отже і зробіть учнями всі народи ... навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав” (Мт. 28, 18-20) “Як мене послав Отець, так я посилаю вас”. (Ів. 20, 21). “Ми співробітники Божі,  ви ж божа нива” (1 Кор. 3, 9). Я, на ниві наших душ, маю посіяти зерно Христової Євангелії. Про це говорить Господь Ісус у притчі. “Вийшов сіяч сіяти своє зерно. І як сіяв, одне впало край дороги й було потоптане, і птиці небесні його видзьобали. Друге упало на камінь і, зійшовши, висохло, бо вогкости не мало. Інше впало між тернину, і тернина вигнавшися з ним вкупі, його заглушила. Врешті інше впало на добру землю, і зійшовши, сторицею вродило” (Лк. 8, 5-8).

 Дорогі у Христі! У ваші душі я кидатиму зерно божого слова. Від вас залежатиме, який плід воно принесе. Я вірю, що ви будете тою доброю землею, яка принесе плід, як не сто, як не шітдесять, то напевно бодай тридцять разів.

Реколекції – це час святий. Час виключно і повністю присвячений для Бога й ваших безсмертних душ.

Тому не мушу заохочувати вас до участі в реколекціях, які ма­ють на меті добре підготувати нас до зустрічі третього тисячо­ліття християнства. Візьмімо в них участь і то з усіма членами нашої родини, бо всі ми є місіонерами силою святого хрищення: "Усі ми, що в Христа христилися, в Христа зодягнулися",— ка­же святий Павло (Гл. З,27) "Ісус Христос вчора, сьогодні — той самий навіки" (Євр. 13, 8) і завжди ставить ті самі вимоги, щоб ми були милими дітьми Божими. Ними стаємо під час нашого хри­щення, про що, на жаль, часто забуваємо в щоденному житті. Тому мати наша, свята Церква дбає, щоб нам, дітям своїм, постій­но про це пригадувати, а реколекції — час для цього найвідповід-ніший. Тому хочемо собі ще раз нагадати, що перш за все ми — діти Божі і Бог— наш небесний батько. Всі ми між собою брати і сестри, тому нашим обов'язком є не тільки пам'ятати про спільного нашого батька у щоденному своєму житті, але й жи­ти, як личить дітям Божим. Всі ми одна велика християнська родина і Бог перебуває між нами. "Христос посеред нас",— на­гадує нам священик у церкві, і ми відповідаємо: "Є і буде!" А Хрис­тос посеред нас, між нами тому, що такою була його свята воля, бо заповів, що нас не залишить сиротами (Ів. 14,18), що залишиться з нами по всі дні нашого життя аж до кінця світу (Мт. 28, 20). І є з нами вже дві тисячі років, ділить з нами долю і недолю, залишається з нами у пресвятій тайні Євхаристії, своїй благо­вісті, у своїй святій Церкві, яку для нас оснував, щоб нами, як мати опікувалася і нам постійно пригадувала, хто ми, яке наше завдан­ня і що нам робити, щоб осягнути життя вічне. І саме Церква, свята Христова обручниця, нам нагадує, що настав святий і відповідний час реколекцій.  "Ось  тепер —  час  сприятливий, ось тепер — день спасіння" (2 Кр. 6, 2).

Маємо тепер застановитися над станом своєї душі. Може щось треба змінити чи виправити у нашому теперішньому житті? Тому використаймо цей час, щоб більше молитися про Божу поміч. "Без мене ви нічого не можете вчинити",— каже Христос (Ів. 15,5), бо не самим хлібом живе людина, але і словом Божим, — вчить нас правда непомильна (Мт. 4, 4; Лк. 4, 4). А скільки є проблем на­ших особистих, сімейних, громадських, церковних і державних, які треба обговорити з Христом на цих реколекціях. Тому, допоможи нам, Боже. Амінь.

1. Повернення до Бога

В період великого посту, під час реколекцій особливе місце відводиться на святі наші розважання, які нас повинні збли­зити до Бога, які нам мають нагадати, хто ми, звідки і яке наше зав­дання, що нас чекає після цього життя.

Ми віримо, що Ісус є тут, з нами, бо ми згромаджені в його ім'я, бо ми послухали його Церкву, прийшли послухати його слово, щоб пригадати собі, пощо живемо на цьому світі, яке наше завдан­ня, щоби щось почути про свою душу і про того Небесного Отця. Отже ж, той Ісус Христос, що дві тисячі років тому сказав, що там "де двоє або троє зібрані в моє ім'я, там я є серед них" (Мт. 18, 20), той самий Ісус Христос є тут між нами. Ми прийшли його послухати. Тому привітаймо його знаною піснею "Витай між нами, Христе витай..." (Всі співають).

Браття любі, я розпочну сьогоднішню науку легендою. А кожна легенда, як відомо, має в собі якусь істину. Була на світі одна бід­на вдовиця з малою дитиною. Така бідна, що навіть не мала чим нагодувати дитину. Та бідна жінка з дитиною вибралася до лісу. Думала назбирати там яких ягід, грибів, щоб потім мати хоч якусь поживу. Раптом зауважила, що опинилася в лісі перед якоюсь сті­ною. Скільки разів туди ходила, тої стіни ніколи не бачила. А тепер перед нею — стіна. І та стіна починає розсуватися, відкриваючи печеру. Поволі, з острахом заходить бідна вдова до тієї печери.

Спиняється осліплена яскравим зблиском неземних скарбів. Чо­го ж там, в тій печері тільки не було: повно коштовних каменів, діамантів, золота, багатства, бери скільки хочеш. Несподівано чує вона голос:

— Маєш часу небагато, вибирай що хочеш, але спіши і не забудь взяти зі собою те, що найважливіше.

— Добре, добре,— відповідає розгублено жінка.

Положила жінка дитину на землю, розклала хустину, набирає собі того всього. І те гарне, і те дороге, і те би придалося! Назбира­ла цілу хустку. Зав'язала. Та де там. Не може підняти. І нема нікого, щоб їй хто завдав на плечі. Та й як би завдав хто, то не понесе, бо тягар завеликий. Тому розвиває ту хустку назад. Треба щось викинути. Але що? Все таке цінне, таке важливе! Тут чує знову:

— Спішися, бо часу маєш небагато.

— Добре, добре,— відповідає.

Зачинає щось там відкидати, перебирати, тоді стає їй того шкода, бере знову, тоді відкидає. Знову чує таємничий голос:

— Спішися, бо часу маєш небагато. Але не забудь взяти най­важливіше.

Мучилася так бідна жінка довший час, врешті щось там взяла, щось таки відкинула. Ледве-ледве взяла той клунок на плечі, зі­бралася йти.

— Спішися, бо часу маєш небагато, але не забудь взяти най­важливіше,— ще раз застеріг голос.

— Добре, добре,— відповіла поспіхом.

Та й пішла. Вийшла з печери, стіна закрилася, аж тоді спам'я­талася, що залишила в печері свою дитину. Збагнула, що забула найважливіше! Для кого ж буде тепер все майно, здобуте такою дорогою ціною?

Браття любі! Я вам казав, що кожна легенда має в собі якусь правду. Чи ж в нашому житті щось подібне не відбувається? Чи ж до нас не доходить голос Божий:

— Поспішай, часу маєш небагато, але не забудь про найваж­ливіше.

А скільки нам того часу залишилось, звідки знаємо? Тому чуємо голос Божий, що говорить до нас через свої заповіді. Маємо ті заповіді Божі і знаємо їх напам'ять.

Голос Божий промовляє до нас через Церкву. Христос сказав, що не залишить нас сиротами (їв. 14,18) і залишився у своїй Церкві. А Церква постійно нам пригадує, хто ми і яке завдання маємо.

Маємо святі Тайни, через які стаємо Божими дітьми — Тайну хрищення, святу Тайну сповіді, Тайну подружжя, в якій також жи­ве Христос, бо, "де двоє або троє зібрані в моє ім'я, там я серед них" (Мт. 18, 20). І спеціально для того беремо шлюб в церкві, а не живе­мо "на розписці", бо хочемо мати святу Тайну, а в ній хочемо за­безпечити собі поміч Божу, щоб нам Бог благословив в нелегкому нашому житті.

Промовляє до нас Бог і через нашу совість, і як нас наша со­вість, той голос Божий застерігає перед злом. А як картає, якщо не послухаємо його часом!

Нехай дійде до нас голос Божий і тепер, в часі великого посту. Прийдімо, подивімся скільки людей горнеться до святого При­частя, то також мусить і нам про щось говорити, бо без причини вони не йдуть. Видно щось там знаходять, якусь поміч дістають. Це і мене має спонукати, принаймні раз у рік очистити своє серце і зблизитися до святого Причастя. Бо наш Спаситель для того за­лишився серед нас, щоб ділити з нами долю і недолю в нашому нелегкому житті.

Промовляє до нас Господь і через оточуючу природу, навіть через пори року. Дивіться, недавно була зима і все померзло, ніби неживе. Тепер весна. Трохи сонце пригріло,— як все пробудилося, як береться до життя. То Бог нас закликає. Символом того весня­ного життя є те, що ми повинні також оживити своє внутрішнє життя, яке спало, яке було занедбане. Маємо очистити гріховний порох. Треба зробити порядок у своїй душі, як робити порядки в хаті перед Великоднем.

І через хвороби не раз промовляє Бог до свого створіння. Була людина здорова і раптом захворіла. Це також голос Божий, Божий знак, що в нас там несподівано щось занепало, змінилося.

Промовляє до нас голос Божий і через смерть наших най­дорожчих, найближчих чи знайомих. Різними способами промов­ляє до нас Господь. Слухаймо все голосу Божого, бо то є святий і благословенний час реколекцій. Треба переглянути наше життя, переглянути І застановитися: заповнити прогалини, позагоювати рани усунути гріховне порохно, замінити смерть життям Божим. Це ціль і життя наших реколекцій, бо тепер, в часі реколекцій панує такий спеціальний настрій — всі йдуть до сповіді і ми також. Справ душі не можемо відкладати на майбутнє.

Допоможи нам у цьому, Всемогутній Боже, щоб ми добре використали цей час святих реколекцій, бо, дійсно, часу життя  небагато, а маємо спасти душу— це наш найсвятіший обов'язок. "Ось тепер— час сприятливий, ось тепер — день спасін­ня" (2 Кр. 6, 2), час святих реколекцій і віднови нашої душі. Ма­ти Божа, спомагай нас своєю ласкою. Амінь.

2. Повернення до Бога

Нічого так не бажає ворог нашого спасіння, як того, щоб ми відклали на майбутнє виправлення нашого життя. Розповідають, що Велзевул екзаменував молодих чортиків. На іспиті запитує одного:

— Що ти скажеш людям, як їх переконаєш, щоб вони прийшли до пекла?

— Буду їм говорити, щоб не молилися,— відповідає молодий чортик-студент.

— Ти дурний. Іспиту не склав. А ти, що скажеш?— звернувся до іншого.

— А я скажу, щоб не ходили до церкви.

— І ти не мудріший. Іди ще вчися! А ти, що скажеш?— питає наступного.

— Та я скажу, що треба молитися, треба ходити до церкви і спо­відатися, але маєте ще час. Будете старі, то будете тим всім за­йматися. Зараз треба насолоджуватися життям, поки молоді!

— О, дуже мудро, дуже добре. Ти склав іспит. Як так будете всі поступати, то наповните пекло.

Мої любі, чи це не є правдою нашого життя? Як часто ми від­кладаємо найважливіші справи нашого життя. Маю ще час...

А скільки разів бідна жінка плаче, намагається переконати свого чоловіка, а він тільки одне твердить: "То моя справа!" Не твоя, а ваша спільна справа — спасіння одне одного. То не може бути справа моя чи твоя, бо в родині немає "я" і "ти", а є лише "ми"! Скільки не раз сліз пролиє бідна мама, щоб син покаявся, звернув з блудної дороги. Тому почуймо голос Божий і в голосі наших батьків, жінки, а не раз і чоловіка. Щоб не було запізно!

Читаєте пресу і напевне знате, що немає доби, щоб не сталося якогось нещастя, трагічного випадку, чи якихось катаклізмів. Скільки було тих повеней, землетрусів навколо нас лише в мину­лому році. Ніколи не знаємо, що може нас стрінути через хвилину.

Скільки людей, сідаючи не раз поспіхом до літака, авта чи по­їзда ніколи не здогадуються, що не повернуться більше назад і не прибудуть до місця призначення. Не встигнуть також зробити колись відкладеної справи щодо спасіння власної душі. Бо — запізно!

Для нас сьогодні ще не запізно. Ми сьогодні ще в поїзді нашо­го життя. Ми їдемо. І прийшли сьогодні на реколекції, щоб багато справ, які є в нашому житті, врешті полагодити.

Щоб не було колись каяття без вороття. В одного відомого ан­глійського письменника несподівано помирає молода дружина. Він тільки тепер розуміє, як мало приділяв їй часу і уваги, бо був завжди зайнятий своїми справами. Плаче тепер, побивається. Цілує свою померлу дружину: "Ти мені така дорога, я тебе так любив, але я ніколи не мав часу сказати тобі про це! О! Якби я мав ще хоч кілька хвилин, щоб тобі сказати, як я тебе любив!"

Запізно. Вже не скаже. А хоч скаже, то вже не поможе, бо не по­чує вона того.

Не один в годині смерті скаже: "Мій Боже, коли б я ще мав хоч кілька годин, щоб міг ще піти до церкви помолитися, і врешті, по-людськи висповідатися! Щоб ще хоч раз вислухати Службу Божу." Запізно. Вже ноги не слухають, руки не піднімаються. Уста змовкають.

Скільки разів мене кликали до шпиталю. Приходжу, а той хво­рий не подає вже ознак життя, машина тільки за нього дихає. Питаю: “Чи чуєш мене, я священик. Як мене чуєш, то жалуй за гріхи”,— нічого не реагує. А раз так трапилось, що нічого не реагував, а з очей виплили сльози. Видно, він був свідомий, але не міг говорити. Тоді спокійно я дав розрішення, бо важливий є жаль. А жаль він вира­зив хоч через сльози.

Тепер, в час реколекцій, вертають з дороги блудні сини. Часами — і блудні доні. Так, була собі одна така доня. Опустила вона свою матір і пішла з хати до міста. Пішла — і не знати, де її шукати. Різні недобрі чутки доходять до матері про її доню. Серце матері болить і страждає. Не витримала вона і пішла за донею. Прийшла вона в місто. А воно — велике, чуже. Що ро­бити? Де свою доню шукати? А мала ж та мати кілька своїх знимок зі собою. От і витягла вона їх, витягла ще й чисті картки па­перу, причепила знимки до карток, а на