Ви тутГоловна>>Релігія>>Роль ісламу в сучасній міжнародній політиці - Реферат

Роль ісламу в сучасній міжнародній політиці - Реферат

Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)
Скачати безкоштовно:

Роль ісламу в сучасній міжнародній політиці - Реферат

Вступ

Іслам, будучи винятково “сильною” релігією, що далеко не зводиться лише до віри в Бога, є  способом життя, напрямом думок, більш того - основою цілої цивілізації. Заповіді ісламу пронизують життя мусульманина від народження аж до самої смерті, багато в чому визначаючи його соціальну поведінку. Іслам у значній мірі визначає характер економічних відносин, форми державного управління, соціальну структуру - словом, він зберіг дотепер свою життєздатність як могутня релігійно-культурна традиція.

У той же час про цілісність мусульманського світу можна говорити лише умовно. Народи, що сповідують іслам, мовами, звичаями, культурою, традиціям істотно відрізняються між собою, та й сама мусульманська релігія в різних країнах відчула на собі вплив місцевих вірувань і традицій. Звідси - своєрідний синкретизм, що досить відчутний, наприклад, у яванському, північнокавказькому, африканському “ісламі“. Як доречно зауважує дослідник цієї релігії Фредерік Денні, “мусульмани живуть щонайменше у двох культурних сферах. Одна з них - всмоктана з молоком матері місцева культура рідної країни, етнічного оточення, інша -  усвідомлена приналежність до ісламу, всій мусульманській культурі”.

Іслам - це релігія, що динамічно розвивається, свідченням чого є стрімке збільшення кількості його прихильників. У наш час прихильники ісламу є більш ніж у 120 країнах світу; він посідає друге місце у світі (після християнства) за кількістю віруючих (на сьогодні вона сягає 1,2 млрд. осіб). Найбільшою мусульманською державою є Індонезія, потім йдуть Індія, Пакистан і Бангладеш. У більшості держав Близького й Середнього Сходу (і в деяких африканських країнах, де мусульмани складають значну частину населення) іслам оголошений державною релігією.

Але прихильники ісламу є й в інших частинах світу. У США, де церква відділена від держави і тому питання про віросповідання не внесене в офіційні переписи населення, по приблизних підрахунках мусульман є від 4 до 6 млн. - більше, ніж традиційних для цієї країни протестантів. У Німеччині нараховується близько 3 млн. мусульман, переважна більшість яких складають турки. Францію обрали місцем свого проживання більш 4,5 млн. вихідців із мусульманських країн (головним чином, арабських). В інших західноєвропейських державах - Іспанії, Великобританії, Італії - також спостерігається швидкий ріст мусульманського населення. Навіть скандинавські країни, що знаходились довгий час на периферії світових міграційних процесів, відчули приплив мусульман. У Східній та Центральній Європі - особливо в Болгарії, колишній Югославії й Албанії вплив ісламського фактора на суспільно-політичне життя помітно зріс. У Росії - за різними оцінками - нараховується від 12 до 20, а за іншими даними - до 30 млн. мусульман. В Азербайджані мусульмани складають 90 відсотків від кількості всіх громадян; в Узбекистані - 23 млн.; у Таджикистані - 5,7 млн.; у Киргизії - 4,6 млн. і Туркменістані - 4,7. На Україні сповідують іслам кримські татари, що компактно проживають у Криму(близько 260 тис., чи 12,5 відсотка населення півострова), є важливими суб’єктами політичного й економічного життя.

Мусульмани відповідають на виклики сучасності

У новітній час мусульманські держави опинились на периферії постіндустріального світу. Малазійський вчений, і суспільний діяч Анвар Ібрахім пише у зв'язку з цим: “Хоча мусульмани складають одну п'яту населення світу,але більш ніж половина з них (понад 500 млн.) живе в умовах абсолютної бідності”.

Усвідомлення цього викликало в ісламських спільнотах фрустрацію й розгубленість. Виник “синдром неповноцінності” і відчуття того, що національній самобутності загрожує смертельна небезпека бути знищеною не в результаті військової експансії, а мирно, шляхом впровадження “західної отрути”, як називають консерватори в арабських країнах та Ірані ринкову економіку, світські ідеали.

Травма сучасного ісламу - у контрасті між колишнім розквітом середньовічного ісламу, та нинішнім важким станом багатьох мусульманських держав.

Для виходу з цього скрутного становища в мусульманських країнах запроваджують наступні альтернативні проекти:

  • секуляризм, що означає виведення шаріату як юридичної системи з області суспільних відносин;
  • реформізм, чи модернізм - узгодження ісламу з досягненнями сучасної науки, із новими суспільно-політичними реаліями;
  • нарешті, третьою альтернативою стає фундаменталізм, чи його різновид - ісламізм, що перейнятий ідеями політичного радикалізму.

Але модернізацію вдалося частково здійснити лише в деяких державах Азії й Африки, серед яких зокрема країни Перської затоки. Декілька десятиліть прискорених соціально-економічних перетворень спричинили воістину революційний стибок, завдяки якому ці ,ще недавно архаїчні, спільноти з гідністю увійшли у сучасний постіндустріальний світ.

Але у більшості ісламських держав секуляризацію та модернізацію зустріли надзвичайно ворожо. Цінності європейського безрелігійного гуманізму там не прижилися. Нажаль, на державному рівні секуляризму притримуються лише в Індії й Туреччині. Правлячі еліти в цих державах послідовно, протягом декількох десятиліть, додержуються принципу секуляризму, прагнуть зробити державу незалежною від релігійних організацій і духівництва, домогтися рівноправності релігій. При цьому прихильність до секуляризму не стала синонімом здійснюваного “зверху” насильницького переходу мас у бік не релігійності. Вона звелася лише до відділення релігії від інших сфер соціально-політичної діяльності.

У той же час в сучасній історії можна знайти чимало зворотних прикладів, коли необережна, непродумана спроба “відсунути” іслам на другий план в ім'я реалізації якого-небудь модернізаторського проекту призводила до трагічних наслідків - розколу суспільства. Найбільш яскравий приклад - Афганістан, де після спроб “заборонити” релігію в період правління лівих прокомуністичних сил на політичну арену вийшла нова сила, що раніше не брала участь у міжавганському конфлікті - ісламський рух “Талібан” (від слова таліб, що означає «той, що запитує»;  таліби - “благоговійно осягаючі іслам” учні духовних і релігійних наставників). До антитерористичної операції рух контролював 90 відсотків території Афганістану й у сприйнятті не мусульманського світу став втіленням фанатизму і варварства. У певній мірі так воно і було, оскільки таліби використовували “ісламську зброю” для радикальної перебудови суспільства.

Інший приклад - Алжир. Тут протягом декількох десятиліть проводився соціалістичний експеримент. Після краху головного спонсора світового соціалізму - Радянського Союзу у цій арабській країні почалася громадянська війна, що породила тероризм із “релігійним обличчям”.

В Ірані шах, засвідчивши зневагу до релігійних традицій під час реалізації світської, прозахідної моделі, не зміг запобігти ісламській революції. У результаті переміг теократичний режим Хомейні, а Іран, знівечений кривавою громадянською міжусобицею, етнічною ворожнечею, збройним конфліктом з Іраком, перебував протягом тривалого періоду в штучній ізоляції від світових економічних та політичних процесів.

З виходом на політичну арену соціальних груп, чиє життя виявилось дезорієнтованим, порушеним у результаті модернізації, швидких соціальних і суспільних змін, пов’язане явище політизації ісламу. Цьому феномену сприяли періоди соціальних і політичних криз, внутрішньої і міжнародної нестабільності, коли економічні труднощі, політичні потрясіння, ідеологічна плутанина працювали на користь гасел “оновленого”, «очищеного від західної скверни» ісламського суспільства.

Політизації ісламу також сприяла та політична атмосфера, що панувала у більшості держав ісламського світу: вони відстають у створенні структур громадянського суспільства, проголошенні демократичних прав і свобод. Гарантом стабільності у більшості мусульманських державах є армія, з властивим їй специфічним розумінням демократії і прав людини; диктаторські й авторитарні режими залишаються головною політичною прикметою мусульманського світу.

Фундаменталізм та ісламізм

Ідеологічну базу сучасного політичного ісламу складає фундаменталізм, метою якого є зміцнення віри у фундаментальні джерела ісламу.

Крайні, екстремістські течії політичного ісламу, названі у літературі ісламізмом, характеризуються агресивним неприйняттям європейсько-християнських духовних цінностей, готовністю до насильницьких методів, включаючи терористичні.

Трансформація віри в ідеологію, часом радикальну, визначає політичну позицію ісламістів, які представлені екстремістськими політиками і партіями, що виступають проти принципів демократії, прав людини й волі совісті. Ісламісти є поборниками ідеї “сильної влади”, твердого морального й ідеологічного порядку.

Довгий час ісламсько-фундаменталістичний проект залишався утопією, ідеалом, яким марили окремі політики і суспільні рухи. Нині ісламська опозиція у фундаменталістичному обличчі існує у всіх державах, де є прихильники ісламу. У ряді держав (Алжирі, Єгипті, Ізраїлі, Лівані) ісламісти проводять політику терору, намагаючись змусити суспільство й владу прийняти їхню програму.

Ісламські радикали виступають із пропагандою твердого, заснованого на ненависті до Заходу націоналізму, із популістськими, демагогічними і шовіністичними закликами. Лідер турецької партії “Рефах” Неджметдін Єрбакан, шейх суфійского братства Накшбандія і красномовний політик, що постійно вживає у своїх промовах слова “благоденство”, “процвітання”, “щастя”, пов’язує іслам з ідеями соціальної справедливості і суспільного порядку, із відторгненням західнохристиянских цінностей, що, на його думку, є чужими для ісламського суспільства .

В окремих державах фундаменталістам вдалося наблизитись до практичного втілення свого ідеалу. У Єгипті, Ємені, Йорданії вони ввійшли в урядову коаліцію, а в Туреччині — очолили на короткий час уряд. Є кілька держав, де фундаменталістський проект був реалізований. Для прикладу можна скористатися Іраном, де після перемоги ісламської революції була реалізована нова суспільна система, що базувалась на “ісламському фундаменті” і є своєрідним синтезом революційної та релігійної ідеологій.

Іншими країнами, де був реалізований фундаменталістський проект, можна вважати Судан і талібський Афганістан. У цих державах фундаменталізм реально змінив хід суспільних процесів.

Було б помилкою вважати все населення і всі правлячі кола мусульманських країн однодумцями ісламістів чи фундаменталістів. В Єгипті, наприклад, терористичні акти ісламістів, спрямовані проти іноземців, викликали невдоволення і різку критику. Інший приклад - Алжир. Тут  кампанія терору, яку розпочав Фронт ісламського порятунку проти інтелігенції й журналістів так налякала громадян, що в країні довелось запровадити надзвичайний стан, щоб зупинити терористичні дії загонів войовничого ісламу.

 “Російський іслам”

Іслам є другою, після православ’я, домінуючою релігією в Росії, тому остання зацікавлена у підтримці політичної стабільності в мусульманських регіонах, що включає в себе постійну підтримку діалогу з мусульманською громадою. Як відомо, в Росії вже довгий час продовжується Чеченський конфлікт, що підсилює антиросійські настрої мусульманської громади. На щастя для Росії, прибічники політичного ісламу не змогли, поки-що формалізуватися у вигляді впливових рухів, партій, організацій, як це трапилось у державах Третього світу. До того ж,якщо на мусульманському сході прибічники релігійно-фундаменталістичних течій розглядають іслам як стержень, котрий дозволить зберегти ісламську цивілізацію в умовах домінування Заходу, то в Росії фундаменталізм затуманений ідеологією шовінізму і псевдокомунізму.

Прихильників політичного ісламу на Північному Кавказі називають ваххабітами – по аналогії з однойменною релігійно-політичною течією, що поширилась у Аравії та в інших територіях Арабського Сходу в середині XVIII століття і названа в честь свого засновника, богослова-проповідника Мухаммада ібн Абд аль-Ваххаба. Прихильники останнього вимагали повернення до простоти перших століть ісламу.

Поява “ваххабізму” на Північному Кавказі пов’язана з тим, що іслам посилює тут вплив на спосіб життя, все більше перетворюється в суттєвий фактор збереження національної самобутності.

Луна “Чорного вівторка”

Міжнародний контекст, створений “Чорним вівторком” - трагедією, що відбулася у США 11 вересня 2001 року, - задав новий і досить суперечливий напрям у ставленні не мусульманського світу до ісламу. З одного боку, більшість політиків, державних діячів і засобів масової інформації говорять про те, що вони не ставлять знак рівності між поняттями «терорист» і “мусульманин”, що операція США і їхніх союзників в Афганістані  була спрямована не проти ісламу, а проти “міжнародного тероризму”, осередком якого є Афганістан. З іншого боку мимоволі прослизає думка про те, що саме прихильникам ісламу, керованим ідеєю жертовності, мучеництва, і через особливості самого ісламського віровчення, з його догматом про приречення, що доведений до повного фаталізму і сліпого підпорядкування долі, найлегше здійснити акти терору. Додає чорних фарб у загальну картину ісламу і нагадування про те, що одним з головних релігійних обов'язків мусульманина є “священна війна” із невірними (джихад).

 У самому мусульманському світі військова операція в Афганістані лише підсилила антизахідні, антиамериканські, антиізраїльські настрої. Прості мусульмани сприйняли дії міжнародної антиталібської коаліції як війну “невірних” з ісламом. У цьому питанні їхні погляди відрізняються від поглядів їхніх урядів, що майже одностайно підтримали боротьбу з міжнародним тероризмом. Так, заклик Осами бен Ладена почати священну війну “із хрестоносцями і євреями” (США, Заходом і ООН.) був офіційно відкинутий мусульманськими лідерами. Генеральний секретар Ліги арабських держав Амр Муса у зв'язку з цим заявив: бен Ладен “не може говорити ні від імені послідовників ісламу, ні від імені арабів”.

Нагадаємо, що мусульманський світ, та й сам іслам більше ніж будь-який інший релігійно-культурний ареал, притягував до себе увагу західного світового співтовариства задовго до “Чорного вівторка” і воєнної операції в Афганістані. І це не дивно, якщо врахувати велике геополітичне значення мусульманських держав Близького й Середнього Сходу, Перської (чи, як її називають араби, Арабської) затоки, так і наявність на цих територіях величезних запасів нафти. Тому можна  припустити, що Захід, котрий прагне  зберегти стабільність у цьому життєво важливому регіоні, цікавився ісламом суто прагматично.

Іслам часто зводять до стереотипної тріади: “ксенофобія, насильство, жінконенависництво”, а “великий страх” з приводу “ісламського фундаменталізму” і його варіацій - ісламізму та інтегризму - часто породжує  ідеї антимусульманства і навіть расизму; звинувачують мусульман у підвищеній політизованості, схильності до екстремізму й тероризму в ім'я віри. Такі тези висуває американський політолог Сємюэль Хантінгтон у своїй книзі. Він висуває протиставлення Північ — Південь (багаті — бідні) починає інтерпретуватися як неминучість зіткнення християнської й ісламської цивілізацій.

Між іншим прикладів прояву насилля достатньо і в християнському, і в буддійському, і в індуїстському, і в багатьох інших релігійно-культурних середовищах, а міркування про особливу нетерпимість мусульман до представників інших релігій, войовничості ісламу і його прихильників спростовуються самим життям.

По-перше, історія, у тому числі і сучасна, знає чимало воєн між самими мусульманськими державами - між Іраном і Іраком у 1980 - 1988 роках чи міжусобицю між Іраком і Кувейтом у 1990 р. Вступають у збройну боротьбу й прихильники різних течій ісламу: сунніти проти шиїтів і ахмадійців у Пакистані; алавіти, сунніти і шиїти у Лівані.

Нарешті, що стосується знайдених в ісламському віровченні виправдань дій терористів-смертників як мучеників віри, то уявлення про те, що воїн, котрий загинув в бою, потрапляє в рай властиві не лише ісламу, а й іншим релігіям. До того ж мучеництво, шахідизм (від слова шахід, буквально “свідок” — той, хто жертвує своїм життям, щоб засвідчити свою відданість вірі) більше властиві догматиці і культовій практиці шиітської течії ісламу, де ідея страждання і спокути — один із найважливіших елементів віровчення. Словом, акції мусульман-фанатиків, що забирають життя інших людей в Америці, Ізраїлі або Лівані, мають опосередковане відношення до ісламу як релігійної системи.

Список літератури:

  1. Газета “Известия”, 2001, 5 листопада.
  2. “Независимая газета”, 2001, 6 листопада.
  3. Газета “Время новостей”, 2001, 25 вересня.
  4. “Независимая газета”, 2001, 29 вересня.
  5. “Страны мира”. Справочник. М., “Республика”, 1999; Юсин М.
  6.  Исламский мир накануне войны. — “Известия”, 2001, 19 жовтня.
  7. См.: Кудрявцев А. Исламофобия в постсоветской России. — “Ислам в СНГ”. М., 1998.
  8. Александров И. А. Монархии Персидского залива: этап модернизации. М., 2000, стр. 184.
  9. Акаев В. Х. Суфизм и ваххабизм на Северном Кавказе. М., 1999.
  10. Газета “Українська Правда”,2001,11 вересня.
  11. Релігієзнавство. Підручник. Київ, Академвидав, 2002; В.І.Лубський, В.І.Теремко, М.В.Лубська;Исламский мир накануне войны. — «Известия», 2001, 19 октября.
Прочитано 1082 разів