Ви тутГоловна>>Правознавство>>Поняття та види правочину

Поняття та види правочину

Оцініть матеріал!
(4 голосів)

Курсова робота - Поняття та види правочину

Розділ 1. Поняття та види правочину................................................................5

Розділ 2. Особливості   вчинення    правочинів  особами, які  не  досягли  14 років...............................................................................................................12

Розділ 3.Вчинення правочину неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності.......................................................................................17

Розділ 4. Правові наслідки вчинення правочину фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності........................................................................................................20

Розділ 5. Особливості вчинення правочину недієздатною фізичною особою................................................................................................................23

Висновок............................................................................................................26

Використана література....................................................................................28

 

 

Дана курсова робота присвячена особливостям вчинення правочинів особами, які не досягли 14 років, а також особами, що обмежені у дієздатності та недієздатними.

 

Законодавче визначення правочину міститься в ст.202 ЦК, яка передбачає, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків.

Зміст правочину не повинен суперечити цивільному законодав­ству та моральним принципам суспільства, тобто фізичні та юридичні особи, повинні врахо­вувати вимоги щодо здійснення цивільних прав, встановлених у ЦК та інших актах цивільного законодавства (див. коментар до ст.ст. 12, 215, 216, 228 ЦК).

 

Правочини можуть укладати лише осо­би, які мають необхідний обсяг цивільної діє­здатності (див. коментар до ст.ст. 30-32, 34-39, 41, 42, 92 ЦК). Порушення цієї вимоги тягне ви­знання правочину недійсним (див. коментар до ст.ст. 221-223, 227 ЦК). Тобто вчиняти правочини можуть не всі. Особи, які не досягли 14 років, обмежені у дієздатності можуть вчиняти лише дрібні побутові правочини. Фізична особа, що не досягла 14 років або цивільна дієздатність якої обмежена, може вчи­няти правочини за межами її цивільної дієздатності лише зі згоди піклувальника або з наступним схваленням ним такого правочину.

 

Метою даної роботи є дослідити характерні особливості і наслідки вчинення правочинів особами, які не досягли 14 років, обмеженими у дієздатності та недієздатними.

При написанні даної праці використано наступні методи дослідження:

-                     наочності;

-                     узагальнення;

-                     об’єктивності;

-                     компаративізму.

Дана курсова робота складається зі вступу, п’яти  розділів та висновку. В першому розділі розкривається зміст поняття правочину та характеризуються основні його види. В другому – описуються особливості вчинення правочинів особами, що не досягли 14 років. В третьому та четвертому розділах з’ясовуються правові наслідки вчинення правочинів неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності та фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена. В останньому розділі розкриваються особливості вчинення правочинів недієздатною особою.

 

Розділ 1. Поняття та види правочину

 

Правочин є найбільш розповсюдженою підставою виникнення Цивільних прав та обов'язків. За своєю правовою природою він є юридичним фактом (ст. 11 ЦК України), що являє собою вольові дії, спрямовані на досягнення певного результату, тобто є обстави­ною, з настанням якої закон пов'язує виникнення, зміну або припи­нення цивільних правовідносин. Відповідно до цього цивільне законодавство України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст. 202 ЦК України). Поняття «правочин», що використовується в ЦК Укра­їни, є суто українським терміном, який раніше використовувався в українському законодавстві протягом 20-30-х років, і є тотожним терміну «угода», що містився у ЦК Української РСР (1964 р.).

 

Правочин — вольовий акт і цим відрізняється від подій, що від­буваються незалежно від волі людини (наприклад, землетрус, повінь). Як дія цілеспрямована, тобто спрямована на досягнення пев­них результатів, що мають правовий характер, правочин відрізня­ється від інших правомірних вольових актів — юридичних вчинків, що виникають на підставі вимог закону (наприклад, знахідка, вияв­лення скарбу). Від останніх правочин відрізняється ще й тим, що особи можуть, наприклад, укласти договір, який хоч і не був пе­редбачений актами цивільного законодавства, але відповідає його загальним засадам (ст. б ЦК України), завдяки чому є підставою для виникнення цивільних прав та обов'язків. На відміну від цього, юридичний вчинок не може бути такою підставою за відсутності прямої вказівки на це у цивільному законодавстві.

Правочин — це правомірна вольова дія. Така позиція переважає в юридичній літературі. Правомірність правочину означає, що він є юридичним фактом, який породжує ті правові наслідки, наступу яких бажають сторони і які відповідають вимогам закону. Своєю правомірністю правочини відрізняються від правопорушень (делік­тів) — вольових дій, що суперечать вимогам закону та тягнуть за со­бою правові наслідки, які сторони не бажали отримати. Згідно із за­коном правочин завжди є правомірним, якщо його недійсність пря­мо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК України).

 

Правова ціль, заради якої учасники цивільних відносин вчиняють правочини, є їх підставою (каузою), наприклад, набуття права власності на майно або права користування ним та ін. Правова ціль правочину має бути досяжною та законною. Правочин, ціль якого не відповідає цим вимогам, є недійсним, наприклад, правочин, що порушує публічний порядок (ст. 228 ЦК України). У свою чергу, правові наслідки, що виникають внаслідок виконання правочину, є його правовим результатом. Останній може збігатися або не збігатися з правовою ціллю правочину (наприклад, якщо ціль правочину була незаконною або недосяжною). Від правової цілі правочину треба відрізняти мотив, за яким він вчиняється. Під останнім у юридич­ній літературі розуміють спонукальну причину та соціально-еконо­мічну або іншу, ніж правова, ціль, заради якої вчиняється право­чин. Згідно з цим мотиви лише спонукають учасників цивільних правовідносин до вчинення правочину, не маючи при цьому, на від­міну від підстави правочину, правового значення. Так, при вчинен­ні фізичною особою договору купівлі-продажу товару немає право­вого значення, з якого мотиву була придбана річ: для особистого ко­ристування; для використання при здійсненні підприємницької діяльності; для передання як внеску до статутного капіталу госпо­дарського товариства або вкладу у просте товариство; для передачі в подарунок іншій особі тощо.

 

Класифікація правочинів може здійснюватися за різними крите­ріями:

1. Залежно від числа сторін правочину, вираз волі яких є необхідним для його вчинення, правочини поділяються на одно-, дво- чи багатосторонні (ч. 2 ст. 202 ЦК України). Одностороннім правочином є вольова дія однієї сторони, яка може бути представлена од­нією особою (наприклад, заповіт) або кількома особами (наприклад, договір купівлі-продажу).

З одностороннього правочину виникають права, як правило, в ін­ших осіб (наприклад, право представника представляти особу, яка його уповноважила на це довіреністю). Що ж до обов'язків, то вони за одностороннім правочином виникають лише для особи, яка його вчинила (наприклад, обов'язок особи, яка видала простий вексель). Для інших осіб односторонній правочин може створювати обов'язки лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами.

Згідно зі ст. 202 ЦК України до правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов'язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивіль­ного законодавства або суті одностороннього правочину. Дво- чи ба­гатосторонні правочини мають назву «договори». Віднесення право­чинів до договорів пов'язано з тим, що для вчинення останніх необхідні не тільки вольові дії сторін, а й погодженість цих дій, яка досягається завдяки договору. У випадку, коли для вчинення правочину потрібні погоджені вольові дії двох сторін, правочин є дво­стороннім. Більшість договорів є двосторонніми, наприклад, дого­вір купівлі-продажу, міни, майнового найму (оренди). Для вчинен­ня багатостороннього правочину необхідні погоджені вольові дії трьох або більше сторін, що спрямовані на вчинення такого право­чину (наприклад, договір про спільну діяльність, договір фінансово­го лізингу).

2. За характером правовідносин, що виникають на підставі право­чину, останні поділяються на відплатні та безвідплатні. Відплатним є правочин, у якому обов'язок однієї сторони здійснити певні дії від­повідає обов'язку другої надати першій стороні зустрічне майнове за­доволення. Відплатність може виражатися у наданні грошей, речей, послуг, робіт тощо. Прикладами відплатних правочинів є договір ку­півлі-продажу, міни, страхування, кредитний договір та ін. Якщо обов'язок набувається стороною без отримання зустрічного майново­го задоволення від іншої сторони, то такий правочин є безвідплатним (наприклад, договір позички, дарування). Відплатність та безвід­платність правочинів визначається законом та домовленістю сторін. Деякі правочини можуть бути як відплатними, так і безвідплатними, що залежить від волі сторін правочину (наприклад, договір доручен­ня, зберігання).

3. Залежно від того, коли правочин вважається вчиненим, тобто породжує права та обов'язки, правочини поділяються на консенсуальні (від лат. — згода) та реальні (від лат. — річ). Консенсуальним є правочин, для вчинення якого достатньо лише досягнення сторонами згоди за всіма істотними умовами. Більшість правочинів є консенсуальними (наприклад, договір купівлі-прода­жу, підряду, спільної діяльності). Для вчинення реального правочи­ну недостатньо лише досягнення сторонами згоди щодо його істот­них умов. Реальний правочин, на відміну від консенсуального, вважається вчиненим лише тоді, коли відбудеться передача речі, тобто права та обов'язки за ним виникають з моменту її передачі (наприк­лад, договір зберігання, позики, ренти).

4. Залежно від значення підстав правочину для його дійсності правочини поділяються на каузальні (від лат. — ціль) та абст­рактні (від лат. — виділяти, відвертати). Правочини, дійс­ність яких залежить від наявності конкретної підстави — цілі, є кау­зальними, а правочини, для дійсності яких підстава — ціль не має значення, є абстрактними. Дійсність каузального правочину зале­жить від його підстави — цілі, яка вбачається з нього. Наприклад, ціллю договору позики є передача у власність

Прочитано 7088 разів