Ви тутГоловна>>Політологія>>Політичні концепції київської Старої Громади

Політичні концепції київської Старої Громади

Оцініть матеріал!
(0 голосів)

Реферат на тему: Політичні концепції київської Старої Громади

Про політичну діяльність київської «Старої Громади» говорити не прийнято. Як правило, ця основна українська організація другої половини ХІХ ст. характеризується виключно як культурницьке об’єднання. Ця теза, що вперше прозвучала ще в працях М. Драгоманова, і досі сприймається як незаперечна істина. Цьому посприяли декілька факторів. Наукові праці про український національний рух другої половини ХІХ ст. з’явилися лише в 20-і – 30-і роки і писали їх здебільшого особи, на політичні переконання яких міцний відбиток наклали визвольні змагання 1917–1921 рр. Отже, у їхній візії змагання українських діячів попередньої доби, не спрямовані на створення української держави або ж хоча б її інтелектуальних передумов, були недостатніми чи й взагалі мізерними. Защеплення такого погляду, а також проблеми вже суто джерелознавчого характеру (відсутність архіву «Старої Громади» та брак взагалі достовірних свідчень про її діяльність) призвели до певної вульгаризації оцінки українського національного руху ХІХ ст.

У даній статті ми спробуємо довести, що, всупереч існуючій думці, палітра політичних уподобань «Старої Громади» складна й різноманітна. Зауважимо, що навіть культурницький аспект її діяльності мав виразний політичний відтінок, оскільки такий же відтінок має культурне життя будь-якого недержавного народу. Проте автор не торкатиметься цієї складної проблеми, мова йтиме виключно про політичні змагання цієї організації.

Орієнтація на Росію: соціалізм і лібералізм

На політичні погляди членів «Старої Громади» 1870-х років визначальний вплив мали ідеї російських народників та розв’язана ними пропаганда соціалістичних теорій. Як згадував згодом Павло Житецький про українських діячів 70-х років, «українці в одній кишені носять писання батька Тараса, а в другій – писання Маркса». Причому захоплення соціалістичними теоріями мало під собою не тільки соціальне (українці – селянська нація), а й національне підґрунтя. Розрахунок полягав у тому, що після соціалістичної революції або ж, принаймні, після радикальних демократичних реформ українці неодмінно отримають культурно-національну автономію. Тому під впливом ідеології російського народництва опинилися не тільки такі радикали, як М. Драгоманов, а й особи з більш виваженими поглядами, як В. Антонович, котрі, втім, змушені були мовчати. «Ми поклонялись народові як животворящій стихії, котра мусить залічити всі рани «оффицияльно-культурного бытия» нашого, котра мусить одвіт дати на всі наші питання про індивідуальну і общеську свободу, про індивідуальне і вселюдське щастя, – згадував Павло Житецький. – Нам почувалось, що перше проміння свободи освітить нам народню думку з такої сторони, з якої ми ніколи її не бачили, що вийдуть з самого народу великі сили, котрі стануть поруч з нами для великої праці на українській ниві» (1) . «Запорозький колективізм, відсутність власности на землю, послідовно переведені принципи народоправства, все це створювало ґрунт для переходу громади від історичних українських передніх до сучасних соціалістичних ідей і для порозуміння з революційними та соціалістичними гуртками й партіями загальноросійськими, – продовжує його думку історик 20-х років. – Тому й українофіли, навіть «Старої Громади», не зауважили, як вони перейшли з ортодоксального культурництва просто до революційного народництва» (2). «Можна цілком довіряти мемуарним свідченням активістів громади, – пише вже наш сучасник Володимир Сарбей, – які заявляли, що її діяльність відбувалася в конституційно-правових межах на ґрунті українських інтересів, що вони, будучи здебільшого соціалістами в теоретичному плані (на зразок катедер-соціалістів) і демократами за своїми основними та історичними принципами, займалися передусім науковою, літературною і педагогічною діяльністю і не могли обмежувати своїх завдань лише «організацією робітничого класу, або підготовленням збройного повстання, щоб захопити владу і «волею народу», за виразом Герцена, «найсуворіше предписати всім свободу»» (3) .

Ось лише декілька свідчень тогочасної співпраці російських і українських поступовців. Дружиною відомого терориста Андрія Желябова була донька Семена Яхненка, котрий разом із Семиренками володів Городищенським цукровим заводом, тут же знаходили притулок переслідувані поліцією народники (4). Федір Вовк (до речі, чоловік племінниці В. Антоновича) був тісно зв’язаний з київською організацією «Народної волі», він виготовив і переховував її печатку, яку вони, уже під загрозою репресій, закопали разом з В. Антоновичем у його саду (5). Той же Ф. Вовк, Микола Ковалевський і Михайло Старицький разом з російськими лібералами брали участь у спробі порозуміння земців з терористами групи Осинського у Києві 1878 р. (6) , а «громадівець» Олександр Лоначевський-Петруняка – у визволенні з київської в’язниці революціонерів Бохановського, Дейча і Стефановича (7) .

Протягом 1878–1880 рр. більшість найрадикальніших членів «громад» було засуджено або ж вислано поза межі України. У зв’язку з цим провід у «громадах» перейшов до осіб з поміркованішими поглядами (8). «Поправінню» наддніпрянських осередків українства сприяв також зовнішній фактор, а саме прихід у 1880 р. до влади «Верховной распорядительной комиссии» на чолі з лібералом графом Михайлом Лорис-Меліковим.

Того року у Києві розпочала роботу державна комісія на чолі із сенатором Олександром Половцовим, внаслідок чого було усунуто від влади злісного ворога українофільства київського генерал-губернатора Михайла Черткова. О. Половцов дав зрозуміти киянам, що імператор остаточно вирішив проголосити конституцію. В таких умовах, звичайно, вільніше б дихнули й українці. Крім того, О. Половцов спеціально шукав контактів з українським патріотичним середовищем з метою представити «українську проблему» на найвищому рівні. За здогадами К. Мельник, на його замовлення В. Антонович навіть готував меморандум про українське питання. В. Антонович так і не закінчив свого меморандуму (9), проте дещо раніше П. Житецький подав до відома керівників російської жандармерії власний меморандум, у якому доводив, що українофільство не має нічого спільного із соціалізмом (в чому були впевнені російські урядові кола) (10). Проте надії «Старої Громади» не збулися: всьому перешкодило безглузде вбивство імператора народовольцями. Вже наступного дня після загибелі Олександра II, 2 березня, О. Половцов покинув Київ, а «прощаючись з українцями, що прийшли до нього по інформацію, висловився виразно, що тепер вже на довгий час треба забути все, що думалось і говорилось, бо запанує люта реакція» (11).

Отже, такі, здавалося б, близькі до справдження надії на порозуміння з урядом знову розбилися вщент: після приходу до влади Олександра III наддніпрянським патріотам не доводилося сподіватися на поліпшення свого становища. Врешті, про це вони почули з уст наближеного до імперських салонів сенатора О. Половцова. Це спонукало наддніпрянців шукати іншого шляху для вирішення своїх проблем, вони знову звертають свої погляди до Галичини.

«Український П’ємонт»

Протягом 60-х – 70-х років XIX ст. зв’язки українських патріотів Наддніпрянщини й Галичини мали радше епізодичний характер. Лише двоє осіб – Пантелеймон Куліш і Михайло Драгоманов – регулярно спілкувалися з галичанами та підтримували їх, насамперед інтелектуально. П. Куліш захопився ідеєю створення «українофільського куреня» в Галичині (12), здається, першим серед наддніпрянців. У М. Драгоманова подібна думка визріла під час закордонного відрядження 1871–1873 pp., коли він отримав змогу познайомитися з галичанами безпосередньо. Ще в 1871 p. він посилав у Київ свої думки про необхідність включення Галичини у сферу діяльності наддніпрянських українофілів. Дещо «Стара Громада» схвалила (забезпечення Галичини літературою), а дещо відкинула. «Ідею Вашу зрозуміли в усій діловитості, – відписував йому П. Житецький у вересні 1871 p., – але просвічувати галичан, що стоять на докарамзіновському ступені розвитку, просвічувати на наші майже відсутні засоби – не можемо» (13). Проте М. Драгоманов продовжував доводити колегам важливість зв’язків з Галичиною, за що отримав жартівливе прізвисько «Михайло Галицький» (14).

Погляди М. Драгоманова й П. Куліша поділяли також член Кирило-Мефодіївського братства Дмитро Пильчиков та літератор Олександр Кониський. В усякому разі, маємо певні відомості про те, що ініціатива створення у Львові українського наукового товариства належала саме їм (15) .

Каталізатором галицько-наддніпрянських стосунків став Емський указ 1876 р. Основна маса українських патріотів не бажала коритися: «У всіх на думці помста... Загальний настрій же покладає надії на Галичину, і тому Ваші пропозиції, наскільки я їх пам’ятаю, зустрінуть повне співчуття», – писав Вільям Беренштам М. Драгоманову у серпні 1876 р. (16). Про пропозиції М. Драгоманова дізнаємося з його листа до «Старої Громади» з кінця 1876 р. «Живе ткання, значить, вже підросло між нами і галицькою молодіжжю у самій Галичині, – пише він киянам, – а перенесіння наших ідей з Відня в Львів (спочатку М. Драгоманов намірявся осісти у Відні, а не в Женеві. – І. Ч.) – то саме, що перехід українофільства з Петербурга в Київ. Збільшити цю живу сітку в Галичині і заосновувати в Угорщині, це було головним ділом, котрим я з вірою і енергією оддавсь цими часами»; «наше діло тоді тільки рівно піде, коли галичани і угорці піднімуться в ровінь з нашими ідеями; а тоді вони зроблять дещо лучче нас, бо вони ростуть в нормальнішім елементі, що до народності, а до того усе-таки серед політичної волі. Але для цього ще треба возні – і грошей!» (17).

Остаточно ідея «українського П’ємонту» скристалізувалася після загибелі Олександра ІІ. Скоріше за все, саме тоді і з’явився цей термін, на що не могло не вплинути перебування в Галичині та Італії В. Антоновича (18). Йому й належить авторство цього терміна (19).

Спочатку галицька політика «Старої Громади» зводилася до наступного: заснування у Галичині часопису, що відображав би загальноукраїнські проблеми, створення тут гурту однодумців та відвернення місцевих українофілів від орієнтації на спілку з москвофілами, котрої вони традиційно дотримувалися у діяльності назовні. Протягом 1884–1886 р. з цим наміром Галичину відвідують В. Антонович, О. Кониський, І. Нечуй-Левицький та Єлисей Трегубів. У 1888 р. його частково вдалося реалізувати завдяки відновленню видавання «Правди» – часопису, який ще в 60-х роках був яскравим свідченням галицько-наддніпрянської співпраці і який занепав наприкінці 70-х (20).

Однак уже близько 1885 р. політичні концепції «Старої Громади» набули певного державницького забарвлення. Цікаву нотатку М. Павлика надибуємо в його листі до М. Драгоманова від 5 липня 1885 р. М. Павлик радить йому неодмінно зустрітися з В. Антоновичем, бо на Україні ситуація змінилася «в головнім». «Певно: в тім, – пише він у примітці, – що тоді українці – прихильники Антоновича задумали були відірватися від Росії в осібну державу, а не добиватися політичної волі в зв’язи з Росією, – як радив Драгоманов» (21).

Повідомлення М. Павлика підтверджує лист В. Антоновича до М. Драгоманова від 8 вересня 1885 р.: «... Я і більшість знайомих моїх, – писав він, – маємо більше надії на здійснення федералізму південно-західнослов’янського, ніж російського, і що таку форму вважали б більш бажаною» (22).

Змагання до угоди з поляками

Скоріше за все, думка про «південно-західну слов’янську федерацію» з’явилася у В. Антоновича внаслідок його контактів з поляками. При нагоді проведення в Києві 1874 р. археологічного з’їзду В. Антонович налагодив приязні стосунки, за визначенням К. Мельник-Антонович, з «федералістами» – польськими вченими Антоном Мєжинським, Ґотфридом Оссовським, Адольфом Павінським, Олександром Яблоновським і ін. Головну роль у цих контактах відігравав професор Варшавського університету О. Яблоновський – класик польської історіографії, сам, до речі, колишній київський студент. Як свідчить К. Мельник-Антонович, теоретичною основою стосунків В. Антоновича з поляками був «федеративно-автономний устрій» і «вже в 70-х роках розвинувся напрямок федеративної згоди поміж представниками інтелігенції всіх пригноблених народів Росії» (23). У 70-х – 80-х роках О. Яблоновський щороку відвідує «київські контракти». На знаний далеко за межами України ярмарок з’їжджалося чимало іноземців, перш за все поляків з Галичини та «Привіслянського краю». Під час контрактів, за свідченням К. Мельник-Антонович, О. Яблоновський «становив живий зв’язок між поляками та українцями. Ви заявлявся представником найвищої верстви польської, магнатів тутешніх і галицьких, та видатніших польських вчених, які творили політику того часу» (24). Деталі контактів з українцями О. Яблоновського встановити не вдалося, однак, скоріше за все, К. Мельник значно перебільшила його повноваження.

Крім групи варшавських інтелектуалів, зв’язки було налагоджено з керівником львівської колонії ченців-«змартвихвстанців» Валеріяном Калінкою (як і А. Мєжинський, А. Павінський та О. Яблоновський, також, до речі, істориком) (25). Їх деталі також невідомі, проте немає жодного сумніву, що йшлося про створення єдиного польсько-українського фронту проти царату. Варто зауважити, що усі ідентифіковані автором польські учасники контактів з українцями симпатизували ідеології польського демократизму, прихильники якого, на відміну від політиків консервативного спрямування, не переносили відродження польської державності на далеке й туманне майбутнє, а вважали цю проблему потребою дня. Демократи підтримували постійний зв’язок зі своїми однодумцями в Австро-Угорщині та Німеччині, тому цілком можливо, що «український» напрямок їхньої діяльності узгоджувався.

Протягом 1881–1885 рр. контакти наддніпрянців з польськими політиками розвивалися досить успішно. На це вказує хоча б той факт, що у 1885 р. В. Антонович звертався до лідера галицьких народовців Ю. Романчука за посередництвом одного з них, депутата галицького сейму Теофіла Меруновича. У вересні 1885 р. Т. Мерунович рекомендував Ю. Романчукові зустрітися з В. Антоновичем (який мав приїхати до Львова) для розмови на тему польсько-української угоди, «не сходячи з дороги легальності в відношенню до правительства австрійського і російського»,

Прочитано 1099 разів