Ви тутГоловна>>Література>>Бердичів та Житомир у творчості Івана Франка

Бердичів та Житомир у творчості Івана Франка

Оцініть матеріал!
(2 голосів)

Реферат : Бердичів та Житомир у творчості Івана Франка

Увага до Бердичева та житомирського Полісся такого велетня думки і праці, як Іван Франко, - явище, з одного боку гідне подиву, з іншого -цілком пояснимо. Розташований на перехресті велелюдних трактів, Бердичів зазнав слави міста першокласних торговиць і найсумлінніжих паломницьких пошанувань. У покручених вуличках і на ярмаркових майданах звучали всілякі мови: українська, польська, єврейська, російська, циганська, німецька, французька. Такими ж різноголосими були наміри і сподівання корінних мешканців і прийшлих прочан, мандрівників. Місто відвідували фаворити королів і посланці українських гетьманів. А ще поселення над Гнилоп'яттю було бунтівним - місто повстань бідноти, козацьких та гайдамацьких рухів...

Каменяра притягала духовна й матеріальна культура, народна стихія, етнос у всебічних проявах. Предметом Франкових студій у найширшому розумінні стало народознавство. Нас захоплює той факт, що письменник-галичанин, котрий за своє життя тільки тричі проїжджав через Житомирщину (кінцевим пунктом поїздок був Київ)1, а так глибоко перейнявся побутом, звичаями людей та історією з незвіданих ним країв, так прискіпливо вивчав численні джерела, перш ніж зробити власні висновки, Зібрання творів 1. Франка у п'ятдесяти томах, здійснене “Науковою думкою”, дає нам глибше простежити зацікавлення письменника нашим краєм, пізнати власну історію. Поетичний доробок 1. Франка, де висвітлюється Житомирщина, не є кількісно великим, та й, власне, не належить до вершин творчості митця.

Так, у циклі “Тюремних сонетів” є вірш 42 “Ось Гонта йде, весь синій від побоїв...”2. Поет відтворює картину страшного катування народного месника, а також і учасників гайдамацького руху:

А далі сотні, тисячі проходять
Кривавих тіней німо надо мнов;
їх б'ють, рвуть, палять, в колесо городять,
І в ямі коденській булькоче кров.

“...Гуцульська се Кодня,” - напише поет у вірші “Мандрівнича хронічка”3, де покаже придушення опришківського руху. Про місце страти учасників Коліївщини Франко міг дізнатися з усної народної творчості та писемних джерел. Незакінчена його поема “Ольга” сягає в Х століття України-Русі. Події розгортаються на поліській землі, в краю древлян, біля Коростеня,

Ось на широкім лузі між лісами
Серед чаровной зелені вінка
Ляг Іскоростень, - вкруг вали і брами,
Мов сторожі, що сплять тут од віка;
Круг них спокійно межи берегами
Крізь очерети ледве в 'єсь ріка.
А перед містом рівний луг широко
Життям весни чарує серце й око 4.

Князь Мал убиває київського князя Ігоря, який вдруге пішов збирати данину в їхні землі. Посли прийшли до Ольги і запрошують її стати дружиною князя та володаркою землі древлянськоі. Княгиня в цей час поринає у спогади своєї молодості, коли вона вперше зустрілась із Малом. На цьому твір обривається. Автор вводить у тканину поеми язичеських богів Перуна, Лада, Дажбога...

Студії над найдавнішим київським літописом наближаються до наукової розвідки, але оскільки там переважають поетичні твори, то франкознавці вважають їх художніми. У поезії “x. Похід Олега на Царгород” розповідається, що київський князь, вирушаючи війною на греків, узяв із собою багато воїнів з інших племен (серед них і древлян), які “були в нього толковини. Не належні до його дружини”5. Отже, з твору ми дізнаємося, що в кінці viii - на початку ix століть н. е. воїни Полісся здобували разом із князем київським славу під стінами Царгорода. Вірш “xv. Смерть Ігоря” побудований на основі літописного оповідання. Князь Ігор пішов на землі древлян за даниною. Перший збір йому видався замалим. З незначною дружиною він повертається вдруге. Древляни порадилися зі своїм князем Малом і застерегли Ігоря. Та даремно. І тоді:

Не за днину, за малу годину
Вбили Ігоря й його дружину,
-Не те, щоб їм щастя посприяло,
А їх много було, а тих мало
6.

Твори “xvi. Ольжина помста” та “xvii. Війна Ольги з древлянами” є переспівом відомих літописних оповідань. Та важливість їх - в поетичній майстерності І. Франка. Поезія “xxvii. Олег і Ярополк” відбиває події другої половини десятого століття, що відбувалися на наших землях... Лотар, син київського мужа Свінельда, виїхав на полювання аж у древлянські ліси. Господар цієї землі, князь Олег, зустрів його і вбив. Свінельд, який мав авторитет у київського князя Ярополка, намовляє Ярополка йти на брата свого війною і заволодіти його землею. Так розпочалася війна між синами Святослава. Наступав Ярополк, а Олег “З воями своїми гнав, мов кінець почував неминучий, Сховку шукаючи, в город, що звався Овручий”. Далі Франко змальовує розташування міста:

Город стояв при ріці, через неї йшла гребля велика;
Міст над протоком стояв, тої греблі владика;
Греблею й мостом ішов доступ до міської брами.,.

Сюди і втікав зі своїми дружинниками Олег. На мосту було тісно. Князя разом з іншими воями було зіпхнуто у воду, де він і смерть знайшов. Шукав Ярополк брата, та даремно. Тільки один міщанин вказав, що бачив, як загинув князь. Тоді вислав Ярополк “рибарів, гробарів із гаками”, і вони витягли з-під греблі тіло Олега.

Похоронили Олега на місці при городі Вручім;
Там і могила його - німий свідок потемкам грядучим...7

Отже, І. Франко не раз звертався у своїх поетичних творах до багатого історичного минулого житомирського Полісся. Поетичний ужинок є свідченням того, що великий Каменяр мав глибокий інтерес до легендарної минувшини підневільної на той час України.

Серед прозових творів в Івана франка є оповідання “Герой поневолі”, де змальовано події австрійської революції 1848 року у Львові. Один з героїв оповідання - пан Валігурський - у розмові з слабовольним служакою уряду, паном Калиноаичем, говорить: “Я також русин. На Русі родився, в Житомирі. Навіть ліпший русин від тебе. А проте я люблю нашу спільну матір Польщу і працюю для її визволення”8. Під час барикадних боїв Валігурський гине як герой.

Бердичів та околиці згадуються у низці літературно-критичних праць і статей І. Франка. Аналіз творів історичної тематики - пристрасть дослідника. Це давало змогу не лише зануритися в текст того чи іншого автора, висловити про літературне явище професійно вивірені думки. Франко часто оцінював не стільки чисто художницький хист, скільки прагнув досягти об'єктивності, принагідне повертаючись до розпорошених по різних виданнях історичних матеріалів. У етапі “Жарт непотребний”. Історична вірша з р. 1702 на історичнім тлі” полонить нашу уяву не вірш-ілюстрація до періоду пізньої гайдамаччини перших літ 18 століття, складений імовірно якимось прихильником шляхетського панування. Епоха звитяжних походів Семена Палія, козацьких полковників Самуся, Іскри, Абазина сама по собі цікава й повчальна. На сторінках своєї праці І. Франко раз у раз зіставляє різні документи того часу, вихоплює аргументи, так би мовити, з перших рук.

Уривки із спогадів воєводи мінського Криштофа Завіші, спадкоємця і бердичівських угідь, що жив у роках 1666-1721, зацікавлять кожного краєзнавця, Подамо й ми виклад тих спогадів, які ілюструють життя пануючих верств на зламі 17-18 століть, із збереженням особливостей мови Франкового перекладу. “На Вкраїні, де Завіша мав також просторі маєтності, він був два рази: перший раз 1695р, в лютім, про що в його споминах читаємо ось що: “25 лютого виїхав я на Вкраїну з Чечерська до Бердичева... На Гомель, Лоєв, Чорнобиль, Димер та Межигори я заїхав до Києва, а відси на Фастів та Котельню до Бердичева. В Києві мене стрічали та приймали святочне, там я забавив 5 день і відвідав святі місця печорські. У Фастові Палій, полковник королівських військ запорізьких, зустрів мене півмилі перед містом з хоругвами, трубачами та кітлами, приймав і гостив мене щедро та проводив із міста з великою дружиною; ми роз'їхалися, наділивши один одного дарунками. 12 марта я станув у Бердичеві; там забавив я два тижні на гулянках та ловах, там же вбив я ведмедя в степах або диких полях. Під час мойого побуту вмер там п, Старосельський, мій слуга і губернатор (завідатель дібр), якому я справив величний похорон, при якім стріляне з гармат при зложенні тіла стріляли з рушниць драгуни та козаки, а бердичівські міщани в процесії з хоругвами проводили тіло до гробу. 27 виїхав я з Бердичева серед гуку гармат і весь осмалений порохом; проводило мене козацтво все, як один; подорож моя пішла на П'ятку, Чуднів, Мирополе, Полонне, Межиріччя, Березницю, Висіцк, Давидгородок, Сторобин, Яжевичі до Мінська, до якого я заїхав у велику суботу”9.

Увільнимо себе від коментарів, а наведемо спогади вельми задоволеного собою пана під час наступних відвідин Бердичівщини у березні 1700 року, які наводить Франко”. Великий тиждень і три дні свят провели ми без польського священика, але дуже побожно. Гроб Божий був убраний гарно, при якім від 12-і години в п'ятницю аж до 12-і на неділю ми по черзі клячали день і ніч, а дождавши Воскресення Христового, заспівали “Тебе, Боже, славимо”, при чім стрілян з гармат. Свята провели ми на гулянках і мали нагоду в місті досить надивитися на козацькі штуки в танцях і забавах. По святах приїхав із Любара ксьондз Боєрський і замешкав у нас півтора тижня. Резиденція українська була вся в гулянні. Я часто їздив у дикі поля на звірів; 5 мая вбили ми лося і затравили кілька серн. Того ж дня стрільці принесли мені 6 серн, журавля і глухаря. Дня 7 я поїхав до Слободищ, де при мені вбито страшного птаха, величиною та пір'ям подібного до лебедя, з дзьобом довгим близько на лікоть і з волом, або підгарлям. як пухир, у який влізли води доброї міри півтора горця. Дня 10 вбито ведмедя і чотири серни. Того ж дня їздив я з жінкою на гуляння, оглянути пустині дуже гарної місцевості замку мурованого Махнівки, Жежелева, дібр Тишкевиче то єсть Бистрика та Білополя, Тут забавив я кілька день, об'їздячи сю пусту Аравію. В сам день Вознесення Божого при заході сонця в диких полях зустріли ми дуже великого ведмедя, котрого в трійку гонячи без стрілянини, ми вбили списами. Мойого наганяча Шавинського, щр хотів добити звіра, коли вже впав на землю, сей ухопив за ногу і погриз її шкідливо. Серн коло Білополя бачили ми багато, що не лякалися людей як домашня худоба”10. Отож, деталі майже трьохсотлітньої давності малюють благодатні бердичівські землі, не зіпсовані наступом цивілізації.

Особливо поціновував Каменяр доробок українського історика В. Антоновича, котрий родом із сусідньої до Бердичева Махнівки. Дітище Антоновича - багатотомна праця “Архив Юго-Западной России”. Франко цитує матеріали з другого тому третьої частини цього видання, присвячені козаччині на Правобережній Україні 1679-1716 рр.: “На відомістю про рух Самуся в напрямі до Бердичева, одного з міст пограничних з козаками, зібралися всі сили, якими могли розпоряджатися козаки в Київщині. Ті сили були незначні, а безладдя та незгода ще більш ослабляли їх”. Франко вслід за Антоновичем нагадує протиріччя і суперечки в польському таборі в жовтні 1702 року, коли вирішувалося, хто буде командувати -полковник Дем'ян Рущиць чи Хмельницький староста Яків Потоцький. “Сей останній, бажаючи перетягнути на свій бік прихильність війська, почав щедро угощати шляхту та вояків Рущиця. В самій розпалі тої пиятики, 16 жовтня під Бердичів підступили козаки, порубали п'яних вояків та шляхтичів і здобули замок. Усіх поляків і євреїв, що були в місті, винищено. Зараз по тім козаки напали на табор за містом, розігнали шляхтичів, що сиділи в таборі, і захопили вози Якова Потоцького, його касу та гармати... Таким способом увесь Житомирський повіт Київського воєводства дістався в руки козаків наслідком бердичівської побіди. Шляхта, що втекла з Бердичева, не думала про дальший опір і займалася далі суперечками...”11

Почерпнув 1. Франко з “Архіву” доповнення до картини бердичівського погрому, звернувшись до виписки з так званої житомирської гродськоі книги. Характерне свідчення якогось пана Михайла Федкевича; “Скоро тільки коронне військо втихомирило розрухи, підняті Самусем, і кожному горожанинові дало доступ до оцих книг, зараз заношу торжественну заяву ось на що: “В недавнім минулім р. 1702 в наглій сутичці з козаками в Бердичеві не тільки челядь пішла на здобич козакам, але й я сам, якого пани-шляхтичі в тій битві мали вже за страченого, ледве тільки в однім ; жупані уйшов із тоді нещасливої оказії, а що більше, папери і різні записи мойого дому (тут вичислено досить довгий їх реєстр) усі пропали, забрані козаками, і невідомо, чи вони

Прочитано 1291 разів