Ви тутГоловна>>Історія України>>Трансформація селянських господарств Правобережної України у процесі спеціалізації сільськогосподарського виробництва на початку ХХ ст. - Реферат

Трансформація селянських господарств Правобережної України у процесі спеціалізації сільськогосподарського виробництва на початку ХХ ст. - Реферат

Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)

Трансформація селянських господарств Правобережної України у процесі спеціалізації сільськогосподарського виробництва на початку ХХ ст. - Реферат

Упровадження до примітивних сівозмін зернових господарств постійних посівів коренеплодів, зокрема буряків, обумовлювалося одержанням постiйних високих урожаїв. Господарсько-економічне значення буряків стане зрозумілим, якщо взяти до уваги, що нормальний валовий збір буряків з 1 дес. за своєю вартістю в 1,5-2 рази перевищував вартість валового збору з 1 дес. озимого хліба i в 2-3 рази – вартість валового збору з 1 дес. вівса або будь-яких інших ярових [6, 5].

Цукрові буряки давали господарствам значні прибутки. В цьому відношенні з ними не могла зрівнятися жодна культура або група культур. Хоча загальний збір зернових перевищив 300 млн. пудів (у середньому за 1905-1906 pp.), але в продаж після використання у власних господарствах надходило, напевно, не більше 100млн. пудів цінністю менше 100 млн. крб. У той же час цукрові буряки господарства збували повністю, майже нічого не використовуючи для себе. А ще ж варто згадати продукти переробки буряків на цукрових заводах, які служили кормом для селянської худоби [11, 4].

Бурякові господарства завжди мали вищий ступінь товарності в порівнянні з зерновими. На противагу зерновим продуктам, які значною мірою споживалися в усіх господарствах як харчі і як кормові засоби, цукрові буряки зовсім не споживалися в господарствах, які їх вирощува­ли, хоча відходи цукрового виробництва завжди були великою цінністю. Вигода від використання буряків у господарстві була набагато нижчою, аніж вигода від здачі буряків на цукрові заводи при умові повернення в господарства залишків переробки цих буряків – жому і патоки.

У господарствах цукрові буряки були кількісно головним продуктом, який збувався з метою забезпечення необхідних потреб. Навіть у великих господарствах вартість цукрових буряків, зданих на цукрові заводи, пе­ревищувала вартість зернових продуктів, що вилучалися із господарства. В дрібних господарствах вартість буряків була єдиним джерелом одержання коштів у рільництві. В результаті особливостей цукрових буряків господарства вилучали їх повністю і до того ж протягом одного короткого часу в рік. Вони зовсім не могли зберігатися не лише тому, що при зберіганні втрачали цукристість, але й тому, що період перероб­ки буряків на заводах був коротким. Таким чином, бурякове господарство було обов’язково товарнішим, аніж зернове при тих же розмірах. Цілком природним було прагнення селян сіяти інтенсивні культури, які давали дорогий продукт, який було легко збути. В урожайний рік буряки давали щедрий урожай і хороший грошовий прибуток. Тому то відзначалася велика зацікавленість селян у цій галузі.

Величезна зацікавленість посівами цукрових буряків простежувала­ся і з боку селян-хуторян, які купували поміщицьку землю і були обтяжені платежами і боргами. Тому цукрові буряки були для них єдиним порятунком. Дослідження хутірських господарств Київської губернії засвідчили, що хуторяни буквально накидалися на ці посіви, відводили під них значну частину своїх земель і практикували посіви буряків протягом багатьох років [10, 40].

У 1910/1911 рр. заводські плантації по Київській губернії ста­новили 27,8 % загальних посівів, у Подільській губернії – 18,9 % і по Волинській – 32,6 %, а по всьому Південно-Західному краю – 24,5 % [10, 6-7].

У Київській губернії селянські посіви цукрових буряків пошири­лися скоріше, аніж у Подільській і Волинській. У Волинській губернії заводські плантації ще відігравали і на поч. ХХ ст. значнішу роль, аніж в інших губерніях. У той же час найраніші селянські плантації були в Черкаському і Канівському повітах [10, 7].

Таблиця 1

Селянські плантації цукрових буряків (у пудах) [10, 12]

 

1908/1909 рр.

1909/1910 рр.

1910/1911 рр.

Київська губернія

27383

36052

44322

Подільська губернія

11861

23165

29540

Волинська губернія

4254

4990

4563

Всього

43498

64207

78425

Таблиця 2

Розподіл заводів відповідно до того значення, яке мали для них селянські плантації [10, 12]

Губернії

Київська

Подільська

Волинська

Усього

%

 

Кількість заводів

 

Групи заводів без селянських плантацій

6

3

4

13

8,7

До 10 %

12

15

5

32

23

10-25 %

19

13

2

34

24,5

25-50 %

28

12

2

42

30,9

Понад 50 %

7

6

1

14

10

Таблиця 3

Співвідношення заводських, плантаторських і селянських посівів цукрових буряків (у % по імперії) [2, 636]

 

Заводські

Плантаторські

Селянські

1907/1908 рр.

26,1

53,1

20,8

1908/1909 рр.

25,8

51,8

22,4

1909/1910 рр.

25,8

51,3

22,9

1910/1911 рр.

24,6

52,8

22,6

1911/1912 рр.

24,6

51

24,4

Ця таблиця чітко показує, що з плином часу зростала роль селян-плантаторів у справі постачання цукрових заводів буряками. Якщо в 1904-1905 рр. заводські плантації становили в Київській губернії 28 %, плантаторські – 51 % і селянські – 21 % загальних посівів, у Волинській, відповідно, – 41 %, 45 % і 12 %, у Подільській губернії – 23 %, 64 % і 13 %, то вже протягом 1909-1911 рр. у Київській губернії заводські становили 28 %, плантаторські – 45 % і селянські – 27 %, у Волинській, відповідно, – 32 %, 53 % і 15 %, у Подільській губернії – 20 %, 60 % і 20 % [5, 126].

Посіви цукрових буряків на Правобережжі займали 336 тис. дес. (1910 р.), або 56 % загальної площі посівів їх по імперії (600 тис. дес.). Одержувані буряки давали населенню прибуток близько 45 млн. крб. Вирощену сировину в регіоні переробляли 140 цукрових заводів, які виробили в 1910 р. 63,7 млн.пудів цукру [11, 4].

Оплата селянських буряків на цукрових заводах складалася із двох частин: 1) грошова, рахуючи за пуд або берківець привезених на завод буряків і 2) натуральна шляхом видачі селянам-плантаторам певної кількості жому та меляси (патоки) [3]. Здрібніння коней і поступове зменшення кількості великої рогатої худоби в селянських господарствах поясню­валося відсутністю кормів – так одностайно підкреслювали у своїх звітах пові­тові і районні земські агрономи у 1909 р. Дійність корів становила від 10 до З0 стаканів на день у час лактації. Звичайний корм домашніх тварин складався з вівсяної, пшеничної та житньої січки, яку сіяли дуже дрібно на барабанній соломорізці. В кращому випадку січку посипали дертю. Якщо поблизу містився цукровий завод, то селяни купували там жом [8, 7-8].

Господарське значення посівів цукрових буряків полягало у їх благотворному впливі на умови тваринництва в господарствах, цієї найнеобхіднішої галузі для прогресивного розвитку одноосібного господарства. Врожаї буряків давали господарствам цінні за своїми смаковими якостями і калорій­ністю корми – бурякова гичка, жом, патока. Але не менше значення для тваринництва мали здобрюючі якості усіх кормів, що давало можливість використовувати повністю грубі корми хлібних врожаїв, соломи ярових і навіть озимих хлібів. Тому впровадження бурякових посівів у зернові сівозміни давало можливість господарствам організовувати відгодівлю худоби, утримання молочної худоби та ін., а також полегшувало завдання екстенсивної годівлі робочої худоби в зимовий період [6, 6].

Цукрові буряки належали до тих культур, які повністю використовувалися в господарствах і практично не давали відходів. Гичку і ко­ренеплоди легко було використовувати у сирому або переробленому вигляді. Корисними були і продукти переробки буряків у цукровому виробництві. Жом і силосована гичка довго зберігалися. Вони давали можливість згодовувати худобі велику кількість грубих кормів, соломи ярових і навіть озимих хлібів, сіно з кислих злаків та ін. Без додаван­ня жому або гички ці продукти залишилися б невикористаними. Ще кращі результати давало використання цукробурякової меляси.

На основі відходів цукробурякового виробництва виникли нові напрями у галузі скотарства та винокуріння. На Правобережжі набрала поширення відгодівля рогатої худоби при цукрових заводах жомом і патокою. Якщо з Південно-3ахідного краю щорічно відправлялося до 150 тис. рогатої худоби на далекі ринки (Польща і Західна Європа), то значну його частину становила саме худоба, відгодована при цукрових заводах. Винокуріння із патоки стало помітною галуззю, і закордонний експорт краю ґрунтувався на спиртові, одержаному таким способом [11, 5].

У зв’язку з цукробуряковою промисловістю помітним був розвиток промислу відгодівлі рогатої худоби серед селян навколишніх до заводів поселень. Відходи цукрового виробництва відігравали помітну роль у справі підтримання селянського тваринництва. Селяни отримували їх у вигляді додаткової оплати за здані на заводи буряки або купували на заводах за певну ціну. Якщо врахувати погану забезпеченість селянських господарств Правобережжя кормами, то відходи цукробурякового виробництва були значним додатком для підтримання селянського тваринництва. Наприклад, селяни поселень, розташованих навколо Саливонківського цукрового заводу Васильківського повіту, щорічно згодовували до 1 млн. пудів жому і відгодовану худобу збували у великі центри. У м. Тростянці Брацлавського повіту Подільської губернії бизько третини селян промишляли відгодівлею волів, причому щорічно відгодовувалося приблизно 600 штук і збувалися вигідно на місцевих ринках і навіть в Одесі [1, 32].

На основі цих же відходів у заможних селянських господарствах розвинувся особливий промисел – відгодівля худоби на продаж. На початку вересня такі селяни на місцевих ярмарках закуповували волів від 2 до 6 штук на кожного господаря по 60-90 крб. за голову. Деякі господарі закупляли волів навіть раніше, щоб використати їх для оранки під озимину та на зяб. Для відгодівлі господарі купували на цукрових заводах жом по 2 коп. за пуд солодкого і по 1,5-2,5 коп. за пуд кислого жому. Паралельно використовувалися й інші корми – солома, різка, патока, висівки. Період відгодівлі тривав 3-4 місяці і закінчувався до кінця лютого. Відгодовані воли продавалися або на місцевих ярмарках євреям, або ж відправлялися селянами, які організовувалися в товариства, до Одеси. Виручка від одного вола становила 120-150 крб. Від­годівля обходилася в 35-40 крб. Таким чином, промисел давав прибуток 25-30 % [10, 43-44].

Урожайність селянських плантацій була значно нижчою від урожайності заводських і крупноплантаторських посівів. Урожайність буряків на заводських, плантаторських і селянських ділянках можна простежити у такій табл.4 [2, 637]:

Таблиця 4

Урожайність буряків на заводських, плантаторських і селянських ділянках

Роки

Заводські і плантаторські

Селянські

 

Пудів з десятини

1907/1908 рр.

895

630

1908/1909 рр.

1092

661

1909/1910 рр.

862

559

1910/1911 рр.

1373

913

1911/1912 рр.

1293

939

Як бачимо, така картина повторювалася із року в рік і не лише по роках, але й по губерніях. Урожайність буряків на селянських плантаціях була нижчою, аніж у поміщицьких. Це показано у табл. 5 [10, 36].

Таблиця 5

Урожайність буряків на селянських і поміщицьких землях

 

Селянські

Поміщицькі

 

Пудів з десятини

Київська губернія

708

1121

Подільська губернія

839

915

Волинська губернія

742

791

Отже, як засвідчують цифри, різниця між двома категоріями господарств досить значна. Такий стан речей був цілком природним, виходячи з ви­сокотехнічного рівня поміщицьких господарств Правобережної України та малозабезпеченості селянських. Поміщицькі господарства були озброєні новітніми знаряддями, раціональними прийомами землероб­ства, капіталами, тоді як селянські ледве спромагалися, щоб хоч якось виконати умови договору. Так, у 1910 р. дерев’яні плуги по відношенню до всього числа плугів у селян Київської губернії становили 29 %, у Подільській – 31 %. Відсоток дворів без удосконаленого реманенту становив у 1917 р. у Київській губернії 50,4 %, у Волинській – 37,4 % [9, 148].

Щоб мати якіснішу продукцію, цукрові заводи надавали селянам-плантаторам насіння цукрових буряків з оплатою від 1,5 до 4 крб. за пуд. На десятину плантацій видавали від 1,5 до 3 пудів насіння [10, 24].

ІЦоб забезпечити якість посівів, цукрові заводи безкоштовно надавали селянам-плантаторам сівалки. Деякі цукрові заводи мали у своїй власності значний комплект сівалок. Так, Бродецький завод Київської губернії мав 38 комбінованих і 16 звичайних сівалок (при 150 дес. селянських плантацій і 1643 дес. крупних плантацій [10, 24].

Позитивним моментом було те, що цукрові заводи часто видавали своїм плантаторам-селянам мінеральні добрива для підвищення врожайності буряків. Тим самим заводи залучали селянські господарства до культури землеробства, впроваджували у їх середовище досягнення агрономічної науки, таким чином втягували їх у ринкові відносини. Видавали заводи, зокрема, суперфосфат від 6 до 10 пудів на десятину за ціною від 40 до 70 коп. за пуд [10, 39-40].

Але часто цукрові заводи видавали селянам насіння цукрових буряків і менше на десятину посіву, і гіршої якості, аніж для крупноземельних володінь. Пояснювалося це тим, що селяни часто перепродували це насіння скупникам, які дещо приплачували до звичайних цін за сортове насіння. А в багатьох випадках бувало і так, що селяни здавали сировину не тому заводу, що дав насіння, а зовсім іншому [7, 31].

Запровадження до сівозміни такого коренеплоду, як буряки, було нерозривно пов’язане з переходом до досконалішої системи землеробства з поліпшенням обробітку землі і годівлі худоби і тощо. Якщо трипілля було істотним гальмом для поширення посівів буряків, то буряки, у свою чергу, були могутнім фактором зруйнування самої системи трипілля. І справді, в цукробурякових районах поширення посівів буряків приводило до поступового зруйнування трипілля не лише в крупних господарствах, але і в селах з общинним та подвірним землеволодінням та землекористу­ванням. На Правобережжі, де переважало виключно подвірне і хутірське господарство, посіви буряків руйнували трипілля тим, що вони втягували одноосібників у досконаліші сівозміни і заохочували їх переходити до посівів коренеплодів, до травосіяння, до складної доцільної сівозміни (плодозміни). Звичайно, у селянських господарствах ці еволюційні процеси відбувалися повільніше, аніж у крупноземельних. Але вони, безсумнівно, мали місце, хоча, очевидно, всі класичні бурякові сівозміни були мало придатними для селянських господарств.

Уведення бурякового клину в господарствах супроводжувалося поліпшенням культурного стану ґрунтів, підвищенням урожайності всіх культур. Але якщо ці посіви перевищували третину, а тим більше половину орних земель у господарствах, то це призводило до втомленості ґрунту, його виснаження і значного зниження урожайності.

Вторгаючись у процес функціонування селянських господарств, цукрові заводи вимагали максимальної підлеглості усіх господарств заводського регіону інтересам виробництва цукру. Від кількості земель, які відводили селяни під буряки, від ступеня інтенсифікації в них буряківництва залежало не лише процвітання, але й саме існування заводів. Отже, цукрові заводи на Правобережжі стали головним важелем технічних перетворень у великих маєтках. Вони своєрідно відбилися на всьому сільському господарстві цього регіону. Проявляючи великий і забезпечений попит на цукрові буряки, вони спонукали великих влас­ників перебудовувати своє господарство на цілком нових засадах. Трипільна система землеробства не поєднувалася з вирощуванням такої куль­тури, як цукрові буряки. Тому з розширенням бурякосіяння трипілля швидко змінюється багатопільними сівозмінами з послідовним застосуванням принципу плодозміни і зі значним травосіянням. Для відновлен­ня родючості грунту великі господарства угноювали поля.

Після революції 1905 р. питання селянського бурякосіяння почали цікавити громадську агрономію. Вони поступово виступали на перший план серед заходів поліпшення сільського господарства в губерніях цукробурякового регіону і переставали бути лише турботою цукрових заводів та діяльністю вузьких спеціа­лістів у цукровій промисловості. Сільськогосподарські й особливо кредитні кооперативи почали свою ши­роко сплановану роботу по об’єднанню дрібних виробників буряків, зуміли привернути до своєї роботи увагу значної маси селянства.

Хуторяни Правобережної України, щоб поповнити свої сімейні бюджети і таким чином викрутитися зі скрутного становища, здавали свої землі в оренду цукровим заводам. Про це дізнаємося із текстів угод на оренду, що укладалися між хуторянами і заводами. Так, у 1913 р. хуторяни 0.Степаненко й А.Степаненко села Малий Ржавець Канівського повіту Київської губернії (2 господарі)  здали в оренду Артемівському цукровому заво­дові по 25 дес. землі кожен. Орендна плата становила 60 крб. з десятини. Як доповнення до оплати селяни одержували по 100 пудів жому і по 10 пудів меляси на кожну десятину землі по 1 коп. за пуд жому і по 20 коп. за пуд меляси. Всі роботи на землі завод проводив своїм коштом [ 4, 25].

У 1910 р. селяни села Малий Ржавець Канівського повіту В.Степаненко й Г.Степаненко здали Степанецькому цукровому заводові в оренду по 40 дес. під посіви буряків. Основна плата була 55 крб. з десятини, додаткова – 100 пудів жому і 10 пудів патоки. Посів господарі робили своїми си­лами та реманентом. Завод безкоштовно відпускав їм насіння та добри­ва [ 4, 8].

Цукрові буряки були трудозатратною культурою, що пов’язано з великими витратами коштів у маєтках на робочу силу. Так, ці витрати по 32 маєтках (у яких нараховувалося 68 тис. дес. орної землі), описаних Умансько-Липовецьким товариством сільського господарства, становили в середньому 27 крб.15 коп. на 1 дес. ріллі [1, 20]. Цукрові буряки потребували великих затрат праці. Селянська сім’я з 5 чол. могла обробити 1 дес. посіву буряків лише з великими труднощами [5, 129].

За місяцями літнього періоду затрати праці на цукрові буряки відрізнялися від розподілу затрат праці на вирощуванні хлібів. При виро­щуванні зернових критичними місяцями були липень і серпень – час збирання, звезення, обмолочування хлібів. За ці два місяці затрачалося 46 % річної праці по культурі зернових озимих і 53 % при посівах ярових хлібів. При вирощуванні буряків було два критичних періоди, відділених один від одного тривалим проміжком часу: проривання і копання-вивезення. Перший період співпадав з періодом затишшя в зерновому господарстві – травень місяць і половина червня. Другий також вимагав працівника на полі в той час, коли в зерновому господарстві починали вже зимовий відпочинок – друга половина вересня і початок жовтня. Впровадження бурякового клину в зернове господарство, з одного боку, помітно урівноважувало потреби праці за окремими місяцями. Зате звична для селянина зміна періодів жнив такими ж періодами відпочинку була зовсім відсутня у буряковому господарстві: від кінця посіву ярових і до закінчення копання-вивезення буряків вимага­лася постійна напруга без тривалого перепочинку. Закінчивши посів, потрібно було негайно починати роботу на буряках. Ще не закінчивши проривання буряків, потрібно було думати про вивезення-заорювання гною. Ледве закінчивши перевірку буряків, потрібно було готуватися до гарячої пори жнив і в той же час слідкувати за буряковими плантаціями, не даючи їм зарости бур’янами до жнив. Натомившись під час жнив і при обмолоті-перевезенні, потрібно було знову знаходити сили для тяжкого викопування-перевезення буряків.

Практики-господарі знали, наскільки тяжко було селянському, працюючому за дідівськими заповітами, господарству засвоїти прискорений темп робіт бурякового господарства, в якому навіть коротке запізнення в одній роботі не давало можливості встановити належний хід робіт протягом усього літа.

Незвичним для селянського укладу життя був розподіл польових робіт у цукробуряковому господарстві між чоловіками і жінками. По всій Україні рільниче господарство велося майже виключно працею чоловіків. Жінки в нормальних умовах цілком займалися господарством у домі і садибі, вели домашнє і невелике городнє господарство, і лише в короткий період жнив виходили в поле разом з чоловіками.

При посівах буряків жіноча праця була продуктивнішою ніж чоловіча і застосовувалася активніше. При вирощуванні цукрових буряків переважаючою була праця жінок. Зернові культури вимагали більше чоловічої праці: оранка, засів, збирання, молотьба могли бути виконані лише чоло­віками. Прополювання, викопування буряків могли бути краще й ефективніше виконані жінками, оскільки потребували більше рухливості, умілості, аніж сили. Таким чином, у господарствах, які сіяли буряки, рівномірніше використовувалася праця жінок і чоловіків. Жінка, виключно домогосподарка у зерновому господарстві, ставала таким же працівником у полі, як чоловік, у цукробуряковому господарстві. При переході від зернового господарства до цукробурякового традиційний уклад домашнього життя українського селянства докорінно змінювався. Жінка повинна була вийти з домашнього господарства у поле та поряд із чоловіком і навіть більше за нього залишатися там протягом усього літнього періоду робіт до пізньої осені включно [5, 153-154].

Із селянськими буряками для цукрових заводів було багато клопоту. Розрахунки з дрібними плантаторами, які засівали часто лише частину десятини, завдавали багато мороки. Стягування грошей з недобро­совіс­них плантаторів було справою складною. Тому заводи вдавалися до послуг посередників. Вони укладали з посередниками угоди на поставку буряків з певної площі і видавали їм аванси. Посередники, зі свого боку, кон­трактували буряки у селян зазвичай за нижчими цінами, причому, або ж зовсім не видавали селянам завдатків, або ж платили нижчі від тих, які вони самі одержали від заводів.

Література

  1. Весь Юго-Западный край. – К., 1913.
  2. Ежегодник Главного Управления Землеустройства и Земледелия по де­партаменту земледелия. – Пг., 1914.
  3. Киевская земская газета, 1912 р., 27 липня.
  4. Київський облдержархів, ф. 1663, оп. 1.
  5. Корхов А.П. Роль крупных и мелких хозяйств в снабжении сахарных заводов свеклой. – К., 1922.
  6. Корхов А.П. Свекловичные севообороты в условиях украинского свекло-сахарного района. – Ахтырка, 1918.
  7. Ландо В.М. Крестьянские плантации в свекловичном хозяйстве Украины. – К., 1920.
  8. Отчеты о деятельности уездных и районных земских агрономов за 1909 год. – К., 1910.
  9. Теличук П.П. Економічні основи аграрної революції на Україні. – К., 1973.
  10. Ярошевич А.И. Очерки экономической жизни Юго-Западного края. Вып. 5.– К., 1912.
  11. Ярошевич А.И. Юго-Западный край как производительная среда. – К., 1912.

 

Прочитано 1060 разів