Зміна політичної ситуації в Україні після перемоги Жовтневого збройного повстання 1917р. У Петрограді. ІІІ і ІV Універсали Центральної Ради - Реферат

• I.             Вступ   
• II.           Загальна частина            
• 1.            ІІІ Універсал Української Центральної Ради.       
• 2.            Всеукраїнський з'їзд Рад та його рішення.              
• 3.            Ультиматум Раднаркому Росії. Війна    радянської Росії проти УНР.           
• 4.            IV Універсал Центральної Ради та його історичне значення           
• 5.            Берестейський мирний договір УНР з державами німецько-австрійського блоку.    

Вступ

Якщо Лютнева революція була по суті наслідком падіння влади, то причиною другої революції, яку називають Жовтневою, стало захоплення влади. Її здійснили більшовики на чолі з Леніним - група, яку лише шість місяців тому вважали мало­вірогідним кандидатом на владу в Росії.

На початку 1917 р. більшовицька партія Росії, що в основному складалася з ро­сійської та єврейської інтелігенції й робітників, налічувала менше 24 тис., у той час як інші соціалістичні партії об'єднували сотні тисяч членів. Але більшовикам були властиві риси, що в ті хаотичні часи мали куди більшу вартість. Вони являли собою дисципліновану, суворо централізовану партію відданих і досвідчених рево­люціонерів, які в особі Леніна мали геніального вождя, неперевершеного майстра революційної тактики. Впевненість Леніна, його цілеспрямованість, а також обі­цянки дати масам «мир, хліб і землю» завойовували дедалі більше прихильників його партії. До осені 1917 р. більшовицькі лави зросли до 350 тис. Вирвавши більшість у Радах із рук інших соціалістичних партій і піднявши гасло «Вся влада Радам», 7 листопада (25 жовтня за юліанським стилем) більшовики скинули тонучий Тимчасовий уряд і заявили від імені Рад робітничих і селянських депутатів про свої претен­зії pа владу.

Більшовики в основному зосереджувалися в промислових центрах Росії і на Україні мали мізерний вплив: у 1918 р. їх налічувалося тут якихось 4-5 тис., голов­ним чином у Донбасі. Відтак, серед понад 2 млн. робітників України прибічники біль­шовиків складали крихітний відсоток. Для порівняння: самі лише українські соціал-революціонери в цей час мали понад 300 тис. членів. До того ж оскільки більшовицька програма була в основному звернена до пролетаріату, серед якого українці були слабко представлені, вона мало їх приваблювала. Промислові робітники України були переважно росіянами та євреями й складали 75% членів партії. Відтак, за сло­вами радянського історика Миколи Попова, «більшовики на Україні були партією росіян і русифікованого пролетаріату».

Як і більшість росіян на Україні, більшовики вороже поставилися до українського руху. Як марксисти, вони побоювалися, що цей рух підірве єдність робітничого кла­су; як представники панівної меншості, вони відчували загрозу нещодавно покірної більшості, що мобілізувалася; і як мешканці міста, вони з презирством дивилися на рух, котрий спирався на селянство. Для одного з провідних більшовиків Християна Раковського проблематичним було визнати навіть сам факт існування українського народу. Про поширеність таких поглядів у партії свідчив один із небагатьох видатних українських більшовиків Микола Скрипник: «Для більшості членів нашої пар­тії Україна не існувала як національна одиниця; Один із найвпливовіших більшо­вицьких вождів на Україні Георгій Пятаков відверто заявив, що партія повинна остаточно відкинути гасло права націй на самовизначення. З іншого приводу він ка­зав: «Ми не повинні підтримувати українців, оскільки їхній рух невигідний проле­таріатові. Росія не може існувати без українського цукру, промисловості, вугілля, крупи тощо».

Проте Ленін був надто обережним політиком, щоб дозволити таким підходам формувати партійний курс. Він зрозумів, хоч і з деяким запізненням, що націона­лізм є могутньою силою, якою партія могла б скористатися. Тому він сформулю­вав досить плутане твердження, що більшовикам належить визнати й навіть сприяти здійсненню права пригноблених народів на культурний розвиток і самоврядування, доти, - і тут йшло дуже важливе застереження, - доки це не перешкоджало проле­тарській революції. Так, наприклад, якщо український націоналізм вів до відокремлення українських робітників від російських, то це, за Леніним, являло собою бур­жуазний націоналізм, з яким належало неухильно боротися. Інакше кажучи, в теорії національні прагнення українців визнавалися, а на практиці - відкидалися.

Велика перевага такого підходу полягала в тому, що він дозволяв робити вигляд, наче більшовики симпатизують прагненням українців і тому заслуговують на під­тримку з їхнього боку, ще й при цьому не зраджуючи справу соціалістичної револю­ції. Вплив ідей Леніна на його послідовників на Україні виявився у серпні 1917 р., коли до Центральної Ради приєдналося 10 більшовиків.

Загальна частина

ІІІ Універсал Української Центральної Ради.

У жовтні 1917 р. спалахнув черговий конфлікт між Центральною Радою та Тимчасовим урядом. Тимчасовий уряд планував притягнути до судової відповідальності членів Генерального Секретаріату. Але такий перебіг подій був перерваний виступом більшовиків у Петрограді 25 жовтня (7 листопада за новим стилем, запровадженим у 1918р.). Другий Всеросійський з'їзд Рад утворив російський уряд на чолі з В.Ульяновим-Леніним. З'їзд прийняв Декрет про мир та Декрет про землю. Перемігши у Петрограді, більшовики намагались взяти владу в інших містах колишньої Російської імперії.

Діставши звістку про події в Петрограді, УЦР негайно створила Комітет по охороні революції в Україні, 27 жовтня (9 листопада) Генеральний Секретаріат виступив з відозвою "До всіх громадян України", в якій заявляв, що буде рішуче протистояти будь-яким спробам підтримки більшовицького перевороту на місцях, Раду народних комісарів - уряд, створений більшовиками, сек­ретаріат визнавав як уряд центральних районів Росії.

Отже, у листопаді 1917 р. в Києві сформувалися три ворогую­чі табори, які протистояли один одному. Прихильники повален­ня Тимчасового уряду згрупувалися навколо штабу Київського військового округу. Більшовики спирались на Ради робітничих і солдатських депутатів і мали 6 тис. озброєних чоловік. Централь­на Рада мала у своєму розпорядженні близько 8 тис. озброєних прихильників. Ініціативу в подальших подіях виявили більшовики. 29 жовтня 1917 р. вони розпочали у Києві збройне повстання. Бої тривали три дні. Війська КВО терпіли поразку. Тоді в події втрутилися війська УЦР. Спеціальна комісія із представників ворогуючих сторін виробила угоду, згідно з якою війська КВО виводилися і міста, а охорона Києва передавалася військам Центральної Ради.

Після перемоги повстання у місті склалося своєрідне двовладдя: місто одночасно контролювалось військами УЦР і більшовиками. 11 листопада більшовики скликали засідання Рад робітничих і солдатських депутатів, на якому було схвалено ідею "реконструювати" УЦР на Всеукраїнському з'їзді Рад робітничих солдатських і селянських депутатів. "Реконструкція" передбачала перетворення УЦР за російським зразком на Центральний виконавчий комітет (ЦВК) Рад України, де б більшість належала більшовикам. Тим часом УЦР вела підготовку до проведення Українських Установчих зборів, які мали б конституювати новій суспільно-політичний та економічний устрій України.

Керівництво УЦР, вбачаючи небезпеку для України в діях більшовиків, на засіданні Малої Ради 7 листопада 1917 р. проголосило ІІІ Універсал. В ньому йшлося: "Віднині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб уся Російська Республіка стала Федерацією рівних і вільних народів. До Установчих Зборів України вся власть творити лад на наших землях, давати закони й правити належить нам, Українській Центральній Раді, й нашому правительству - Генеральному Секретаріатові України".

III Універсал проголошував широку програму перетворень:

-         скасовувалось право приватної власності на землю - вона визнавалась власністю всього трудового народу й передавалась йому без викупу;

-         Центральна Рада зобов'язувалась негайно подбати про мирні переговори з Німеччиною та її союзниками;

-         проголошувалась свобода слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, а також недоторканість особи і помешкання;

-         скасовувалась смертна кара;

-         впроваджувався 8-годинний робочий день і контроль над виробництвом;

-         підтверджувалось право національно-територіальної автономії. За визначенням В.Винниченка, III Універсал не справив такого впливу, як перший. Накреслена у III Універсалі соціально-економічна програма не задовольняла значну частину населення, особливо селянство, яке очікувало негайного переділу поміщицької землі.

Також не в дусі моменту були і пункти, що проголошували Україну складовою частиною Російської федерації рівних і віль­них народів, яку УЦР зобов'язувалась допомогти створити.

Особливо небезпечним було положення, що УЦР стане на сторожі "прав і революції не тільки нашої землі, а й усієї Росії". Це було непосильне й непотрібне для України завдання.

Сподіваючись, що Центральна Рада стане стабілізуючим чинником в анар­хії, що поширювалася, владу українського уряду визнали українські та неукраїнські партії, більшість Рад і навіть більшовики (хоч для останніх це був крок вимушений і тимчасовий). Незабаром стало очевидним, що конфлікт між Центральною Радою та біль­шовиками був невідворотним. Якщо Центральна Рада критикувала Леніна за на­сильство при захопленні влади в Петрограді, то Ленін скаржився на те, що україн­ці пропускають козацькі війська через свою територію, дозволяючи їм зосередити­ся на півдні, де формувався російський антибільшовицький рух.

Проголошення Української Народної Республіки стало актом великої історичної ваги: український народ після тривалого по­неволення заявив про відродження власної держави.

Всеукраїнський з'їзд Рад та його рішення.

 Провал спроби більшовиків наприкінці жовтня збройним шляхом захопити владу в Україні змусив їх змінити тактику. Вони взяли курс на усунення УЦР шляхом її переборення на Всеук­раїнському з'їзді рад. 6 грудня 1917 р. об'єднаний виконком київ­ських рад робітничих і солдатських депутатів оголосив про скликання Всеукраїнського з'їзду рад. На з'їзд запрошувались представники губернських, міських і повітових рад робітничих, сол­датських і селянських депутатів. Норми представництва були розроблені так, щоб найбільше делегатів було від рад, що знаходились під впливом більшовиків. У цей час, на противагу більшовикам, УЦР готувала вибори до Установчих зборів на основі загального, рівного виборчого права з таємним голосуванням і здержанням принципу пропорційного представництва.

Використовуючи політичні методи боротьби за владу, біль­шовики не забували про збройні сили. В Києві було створено Військово-Революційний Комітет (ВРК), який готував нове повстання. Але, завдяки рішучим діям дивізії під командуванням О.Павленка, більшовицькі частини були роззброєні і відправлені до Росії.

Коли робота оргкомітету Всеукраїнського з'їзду рад наблизилась до кінця, то виявилось, що у Києві зберуться не всі делегати. Не рахуючись з оргкомітетом, есеро-менщовицький виконком рад Донецько-Криворізької області призначив приблизно в цей же час свій з'їзд у Харкові.

Спочатку УЦР ігнорувала Всеукраїнсь­кий з'їзд у Києві, але за тиждень до нього змінила свою позицію, розіславши на місця лист з вимогою направити на з'їзд якомога більше делегатів від селянських спілок і українізованих військо­вих частин.

На з'їзд у Київ зібралось понад 2 тисяч делегатів, серед яких більшовиків було близько 100. З' їзд у Києві однозначно висловився за підтримку УЦР.

Більшовики, усвідомивши свою поразку, разом з лівими есе­рами, кількома українськими соціал-демократами, деякими без­партійними делегатами (всього 127 осіб) вирішили продовжити роботу в Харкові. Вони об'єдналися з делегатами обласного з'їзду Рад Донбасу та Криворіжжя і проголосили початок роботи пер­шого Всеукраїнського з'їзду рад. На ньому були представлені всього 82 ради. Делегатів від селянства, яке становили 3/4 насе­лення України, майже не було.

Ультиматум Раднаркому Росії. Війна радянської Росії проти УНР.

Не зумівши мирним шляхом встановити радянську владу в Україні, Раднарком Росії на початку грудня надіслав підписану В.Леніним і Л.Троцьким телеграму з ультиматумом Раднаркому Центральній Раді. Визнаючи формально УНР та право українсь­кого народу на самовизначення, Раднарком висловив такі вимоги:

-         відмовитись від спроби дезорганізації спільного фронту;

-         без згоди верховного головнокомандуючого Раднаркому не пропускати ніякі війська, що йдуть в бік Дону та Уралу;

-         пропустити більшовицькі війська на південний фронт для боротьби з Каледіним;

-         припинити спроби роззброєння радянських військ. У разі невиконання вимог Раднарком вважатиме УЦР у стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і на Україні.

УЦР не прийняла ультиматуму. 5 грудня 1917 р. більшовицьке керівництво ухвалило "вважати Раду в стані війни з нами". Загальне керівництво війною було покладено на комісію в складі В.Леніна, Л.Троцького, Й.Сталіна.

Головним радянським плацдармом в Україні став Харків, захоплений червоногвардійцями раптовим ударом з Бєлгорода, і саме до Харкова в цей час приїхала група делегатів-більшовиків, яка залишила київський з'їзд Рад. 11-12 (24-25) грудня 1917 р. під охороною радянських військ нашвидкуруч було інсценізовано, альтернативний з'їзд Рад. Він схвалив повстання у Петрограді та політику Ради Народних Комісарів (РНК), проголосив встанов­лення радянської влади в УНР.

Наявність в Україні двох центрів влади - київського націо­нального і харківського радянського - дала змогу РНК Росії фор­мально залишатися осторонь подій в Україні, представивши їх як внутрішній конфлікт між радами робітничих і солдатських депу­татів та УЦР. Активізувалася підготовка до відкритої збройної боротьби.

         Радянські війська концентрувалися в Харкові, в районі Гомеля і під Брянськом. Вище політичне керівництво здійснював талановитий командувач Антонов-Овсієнко, а військове – його кривавий поплічник, колишній царський полковник Муравйов. Більшовицькі сили складалися із частин регулярної армії, червоногвардійських загонів із Росії та України, загонів моряків. Всього більшовики мали 160 тис. бійців, їх тактика полягала в просуванні по лініях залізниць і встановленні контролю над ве­ликими промисловими й транспортними центрами. Ради розра­ховували на допомогу робітничих загонів у цих містах.

Військові сили УЦР складали підрозділи Вільного козацтва -добровольчі формування, які створювалися вже в ході війни. Чисельністю війська УНР не поступалися радянським, але вони були розпорошені по всій Україні, у той час як більшовицькі си­ди діяли на головних стратегічних напрямках. Тут якраз може виникнути питання: де ж поділися 300 тис. бійців українізованих загонів, що влітку заприсягнули Центральній Раді? Більшість з них повернулися по своїх селах, зайнявши «нейтральну» позицію, - між іншим, як і деякі з тих, котрі лишилися під рушницею. Частина перекинулася до більшовиків. Настрої цих укра­їнських солдатів (що виглядали різким контрастом на тлі героїчних зусиль відносно невеликої групи людей, котрі боролися за Центральну Раду) в основному поясню­валися ефективністю більшовицьких агітаторів. Як зауважив Річард Пайпс, «у перші місяці громадянської війни все населення було збите з пантелику, дезорієнтоване й не знало, за ким іти. Добрий агітатор був вартий сотень озброєних солдатів: він міг привернути на свій бік війська супротивника й тим самим вирішити долю важливих боїв». Більшовики не шкодували ні грошей, ні людей для того, щоб проникнути в українські загони, які значною мірою складалися з надзвичайно наївних у політиці селян, і переконати останніх або не брати участі в боях, або ж приєднатися до біль­шовиків. Унаслідок цього їхні сили на Україні до грудня зросли до 40 тис. чоловік.

Насамперед радянське командування встановило контроль над Харківською та Катеринославською губерніями. До середини грудня було захоплено важливі залізничні вузли і станції - Лозова, Павлоград, Синельникове. 26 грудня 1917р. влада УЦР у Ка­теринославі впала. До кінця грудня з Донбасу були витіснені каледінці. У другій декаді січня 1918 р. радянська влада була встано­влена в Миколаєві, Одесі, Херсоні.

Узгодженими ударами з півночі і сходу більшовики розгорнули наступ на Київ. Використовуючи перевагу в чисельності й озброєнні, діючи рішуче й жорстоко, загони Муравйова швидко просувалися до столиці. Становище УЦР ставало критичним. Ні проголошення незалежності УНР (IV Універсал, 9 (22) січня 1918 р.), ні зміни у складі Генерального Секретаріату вже не могли її порятувати. В умовах деморалізованості, дезорганізованості регулярних частин УНР символом національної честі став подвиг кіькох сот київських студентів і гімназистів на чолі з сотником Мельченком, які 16 (29) січня неподалік станції Крути вступили у нерівний бій з переважаючими силами ворога й по-геройському загинули за українську ідею.

16 січня 1918 р. в столиці розпочався збройний виступ окремих частин міського гарнізону і робітників заводу "Арсенал", спрямований проти УЦР. 22 січня війська УНР під командуван­ням С.Петлюри та Є.Коновальця придушили повстання в Києві. Однак це вже не мало стратегічного значення.

Наступ більшовицьких військ продовжувався. 25 січня члени Малої Ради й Ради Народних Міністрів (таку назву дістав Гене­ральний Секретаріат після проголошення III Універсалу) зали­шили Київ, перебравшись спочатку до Житомира, а потім - до Сарн. Тепер врятувати УЦР від остаточного більшовицького роз­грому могла лише допомога країн Четверного Союзу. 26 січня 1918 р. радянські війська ввійшли у Київ.

Причинами поразки військ УЦР слід вважати: ослаблення со­ціальної бази УЦР (повільність, нерішучість у здійсненні соці­ально-економічних перетворень відштовхнули селянство, в той час як більшість робітників підтримувала більшовиків); відсут­ність належної уваги до воєнної політики, збройного захисту державності, що виявилося у відсутності регулярної і централізованої армії; високий ступінь організованості та боєздатності більшовицьких військ, успішна тактика боротьби за владу; уміла соціальна демагогія Рад.

IV Універсал Центральної Ради та його історичне значення

Надзвичайних труднощів на початку століття зазнав український народ при спробі створення власної держави. Узгоджені дії російських радянських військ та місцевих більшовиків поставили національно-демократичну революцію перед загрозою поразки. Ситуацію ускладнювало існування на території УНР двох урядів, які однаково наполегливо заявляли про те, що вони українські та робітничо-селянські. Поряд з війною декретів між ними продовжувалась силова боротьба. Ініціатива при спробах роззброїти противника у військових операціях належала харківському уряду, і тому контрольована ним територія розширювалась. Коли війська Антонова-Овсієнка, який очолював наступ, наближались до міст, більшовицькі осередки на промислових підприємствах активізовувалися і нерідко, використовуючи червоногвардійські загони, піднімали збройні повстання.

Хоча тривалий час у середовищі української інтелігенції пере­важали автономістсько-федералістські погляди, надії на російсь­ку демократію, ситуація, що склалася, змусила керівництво Цен­тральної Ради позбутися ілюзій щодо перетворення Росії на де­мократичну федеративну республіку.  Байдужість багатьох до долі української державності, яка проявлялась під час наступу російських радянських військ, свідчила про слабкість національного руху і неспроможність керівництва повести за собою мільйонні маси населення. Більшовики Росії під федералістськими гаслами намагались здійснити свої імперські наміри. Ця істина поступово ставала очевидною дедалі більшому колу українських політиків. Формальне відокремлення від режиму більшовицької диктатури вставало першорядним завданням. До цього додавалась необхідність проводити самостійні мирні переговори з Німеччиною та її союзниками.

Зважаючи на ці обставини, а особливо на наступ більшовиць­ких військ на Київ, закритим засіданням Малої Ради, яке почалося 9 (22) січня 1918 р., було затверджено IV Універсал. Його текст було розроблено на основі проектів М.Грушевського, В.Винниченка, М.Шаповала.

У ніч на 12 (25) січня М.Грушевський оголосив IV Універсал. У ньому говорилося: "Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу. Зо всіма сусідніми державами, як то: Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною та іншими ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя Самостійної Української Республіки". Проголошувалось також, що влада в Україні належатиме тільки її наро­дові, від імені якого виступатимуть Українські Установчі Збори. До їх зібрання мала правити Українська Центральна Рада та її виконавчий орган, який отримав назву Рада Народних Міністрів.

Одним з найголовніших завдань, які потребували вирішення в найближчий час і знайшли своє відображення в Універсалі, було укладення миру з Німеччиною та її союзниками. Для цього в Брест була відправлена мирна делегація.

В день проголошення IV Універсалу Центральна Рада прийня­ла Закон про національно-територіальну автономію. Право на автономію автоматично визнавалося за трьома найбільшими національними групами - росіянами, євреями і поляками. Біло­руси, німці, чехи, молдавани, татари, греки і болгари могли одер­жати це право за умови, якщо їхні петиції у цій справі зберуть щонайменше 10 тис. голосів.

Мир із Центральними державами і організація з їхньою допо­могою оборони України стали реальним порятунком у ході війни з більшовиками. Лише проголошення незалежності, могло вивес­ти країну на шлях самостійної міжнародної політики. Цій меті служив IV Універсал Центральної Ради.

Прийняття Універсалу стало визначною подією в житті укра­їнського народу. Тривалий шлях боротьби завершився логічним результатом: проголошенням незалежності. Хоча в той час не вдалося відстояти самостійну українську державу і добра нагода відродження і закріплення своєї державності зазнала краху, але ідея самостійної соборної України жила в умах кращих представників українського народу, надихала їх на боротьбу за незалежну Україну. Саме в цьому полягає головне історичне значення IV Універсалу Центральної Ради.

Берестейський мирний договір УНР з державами німецько-австрійського блоку.

Питання виходу з війни було одним з головних на початику української революції. Для лідерів національно-визвольного руху підписання миру означало підтримку народу, а зволікання - втрату популярності.

 Ініціатива у проведенні мирних переговорів належала більшовикам, які на 2-му Всеросійському з'їзді Рад проголосили Декрет про мир. Раднарком звернувся до всіх воюючих сторін з пропозицією розпочати мирні переговори. На Декрет про мир відгукнулись лише Німеччина та її союзники. Переговори розпочались у Брест-Литовську. Перемир'я було укладено 2(15) грудня 1917 р.

Керівники Центральної Ради, не бажаючи бути заручниками російсько-німецької змови, вирішили втрутитись у переговорний процес. У Бресті відбулася неофіційна зустріч української делегації з представниками Німеччини та Австро-Угорщини. 11 (24) грудня Генеральний Секретаріат звернувся з нотою до всіх воюючих і нейтральних країн. У ній говорилось, що УНР до утворення федеративного російського уряду буде здійснювати міжнародні відносини самостійно. Вказуючи на те, що влада Раднаркому не поширюється на Україну, Генеральний Секретаріат заявляв, що угода, яку хоче укласти Росія зі своїми противника­ми, буде чинною в Україні лише тоді, коли її ухвалить і підпише уряд УНР. У відповідь делегація УНР була запрошена до участі у переговорах. Напередодні від'їзду делегації, яку очолив Всеволод Толубович (згодом О.Севрюк), її докладно інструктував М.Грушевський.

Делегація повинна була домагатися включення до складу УНР Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини, Підляшшя, а у разі відмови - утворення з цих земель у складі Австро-Угорщини окремого коронного краю з широкими правами автономії.

Переговори розпочались 28 грудня 1917р. (10 січня 1918р.). Російську делегацію очолював Л.Троцький, який змушений був визнати українську делегацію. Наприкінці січня у переговорах було оголошено перерву. Раднарком вирішив скористатися цією перервою для встановлення контролю над Україною. До складу російської делегації було включено представників радянської "УНР". Але повноважність цієї делегації не була визнана предста­вниками Четверного союзу. До того ж, виконуючий обов'язки голови делегації УНР О.Севрюк ознайомив делегації з текстом IV Універсалу УЦР і зажадав визнання УНР незалежною державою.

9 лютого 1918 р. договір УНР із Центральними державами було укладено. За договором, УНР зобов'язалася поставити до Німеччини та Австро-Угорщини 60 млн. пудів хліба, 2750 тис. пудів м'яса, 400 млн. яєць та іншої сільгосппродукції і сировини. Деле­гації Німеччини та Австро-Угорщини погодились на приєднання до УНР Холмщини та Підляшшя і утворення на західноукраїнсь­ких землях окремого коронного краю.

Після підписання миру делегація УНР оголосила, що УЦР пе­ребуває у важкому становищі і вимагає негайної допомоги.

У лютому війська Четверного союзу перейшли у наступ. На Україні попереду їх просувались українські частини. 3 березня 1918р. РСФРР підписала у Брест-Литовському мир з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною. Росія зобов'язувалась визнати право українського народу на самовизначення, законність влади Центральної Ради на території України, мирний договір держав австро-німецького блоку з УНР, укласти з нею мир, вивести з її території формування Червоної гвардії припинити будь-яку агітацію і пропаганду проти уряду і громад­ських установ УНР.

У цій ситуації керівництво радянської "УНР" опинилось у скрутному становищі. У своєму розпорядженні Народний Секре­таріат мав близько 25 тис. червоноармійців. Для оборони Києва було зібрано ледь 3 тис. чол. Чинити опір 450-тисячній німецько-австрійській армії було недоцільно.

1 березня 1918 р. радянські війська залишили Київ. 7 березня сюди повернулась УЦР. Протягом березня-квітня радянські війська були витіснені з України. Але це ще не значило, що повернення Центральної Ради з німецькими військами 2 бе­резня всі палко вітали.

Її політика викликала розчарування майже в усіх верствах населення України. Неукраїнці засуджували розрив зв'язків між Україною та Росією, незаможні селяни не отримали очікуваної землі, у заможних селян і великих землевласників націо­налізація їхніх володінь викликала лють, а всі разом засуджували Центральну Раду за введення в країну жорстоких німців. Зі свого ж боку німці теж втрачали терпець до молодих і мало спроможних політиків, які переважали в Центральній Раді. Вони швидко пересвідчилися, що вона не мала практично ніякого адміністративного апа­рату для збору тих мільйонів тонн продуктів, що їх так відчайдушне потребували го­лодні німецькі та австрійські міста. Безперервні кризи, сутички й дебати між соціа­лістичними партіями у Центральній Раді переконали німців у тому, що «молоді ук­раїнські утопісти» неспроможні правити. Тому 28 квітня, якраз коли Центральна Рада складала конституцію Української держави, до зали ввійшов німецький загін і розпустив збори. Наступного дня Центральна Рада впала - без усякої спроби за­хищатися.

Висновки

Доба Центральної Ради була найяскравішим часом українсь­кої революції 1917-1921 рр. УЦР започаткувала перші кроки по відродженню державності України, стала на чолі державотворчих процесів, які розпочалися в Україні після лютневої 1917р. рево­люції в Російській імперії. З квітня 1917 р. Центральна Рада перетворилася на український парламент, який відстоював історичні права українського народу та національних меншин, які мешкали в Україні.

Розпочавши боротьбу за автономію України (І Універсал Центральної Ради - червень 1917р.), Центральна Рада зуміла в дуже складних історичних умовах проголосити Українську Народну Республіку в складі федерації з оновленою Росією (III Уні­версал Центральної Ради - листопад 1917 р.) і довести державот­ворчий процес до логічного завершення - проголошення повної державної незалежності України (ІV Уні­версал Центральної Ради -  січень 1918 р.).

Відстоюючи історичний порив українців до розбудови власної держави, Центральна Рада проголосила широкі національно-персональні та національно-культурні права народів, які мешкали в Україні і, насамперед, найбільших громад - росіян, євреїв, поляків. Тому не випадково один з сучасників писав з цього при­воду: "Якщо Французька революція проголосила права людини, американська - права громадянина, то українська пішла значно далі, проголосивши права націй".

Центральна Рада виробила і винесла на широкий загал концепцію державно-національного будівництва в Україні. Продовжуючи історичні традиції української демократії (Т.Шевченка, Лесі Українки, І.Франка, М.Драгоманова, Б.Грінченка, М.Коцюбинського та ін.), для лідерів Центральної Ради на час її утворення були однозначні соціал-демократичні напрямки розвитку українського суспільства. "Влада в Україні повинна належати класам працюючим, робітництву й селянству, тим класам, які здобули цю владу своєю кров'ю", - підкреслював один з лідерів української революції В.Винниченко.

Центральна Рада розпочала економічне реформування українського суспільства: проголосила перехід до власності державі великих банків, промислових підприємств, обмежила в значній мірі поміщицьке землеволодіння і заявила про передачу надлишків землі селянам. Правда, щоб уникнути соціального напруження в суспільстві, яке мало виникнути через невдоволення банкірів, фабрикантів та землевласників, Центральна Рада гарантувала їм одержання за рахунок держави компенсації. В добу Центральної Ради з'явилася національна, валюта - гривня.

Після століть імперського панування Центральна Рада та Генеральний Секретаріат взяли курс на демократичний характер перебудови держави - скасування смертної кари, реформу суддівства та адміністрації, широкі свободи для неукраїнських народностей.

У питаннях зовнішніх Центральна Рада висунула ідею конфедеративних та міжнародних зв'язків з багатьма країнами світу. Цінне те, що Центральна Рада одразу взяла курс на власний шлях розбудови демократичної, соціальної держави, тому визнала, що ні московський, ні західний шлях Україні не підходить".

На перших етапах своєї діяльності Центральна Рада здобула широку підтримку серед населення України, передусім селянства та інтелігенції.

Водночас, не маючи досвіду політичної діяльності та державотворчої роботи, керівники української держави припустилися багатьох фатальних помилок, внаслідок чого українська революція зазнала поразки.

Протягом короткого історичного часу були допущені прогаяння в часі і нерішучість в проведенні головних політичних і соціально-економічних перетворень; серед діячів Центральної Раді не існувало єдності та спільної думки з багатьох проблем державного будівництва; не маючи часу на створення власної армії, Центральна Рада змушена була виборювати державність України у переважаючих антиукраїнських сил.

Молода українська революція не знайшла належної підтримки у країн світу, які проявили свою схильність перш за все до тих  сил, які були антиукраїнськими (Біла Росія чи Польща).

В той же час, не дивлячись на поразку, діяльність Центральної Ради мала велике історичне значення:

-         вона підняла на новий щабель ідею української державності;

-         діяльність Центральної Ради викликала захоплення і була дідтримана чисельними представниками різноманітних верств населення України;

-         Центральна Рада практично здійснила вікові прагнення українського народу до свободи і незалежності;

-         боротьба під прапором Української революції на своїх ге­роїчних прикладах підготувала покоління, які вибороли незалеж­ність України

Список літератури

1. Політична історія ХХ століття: Навч. посібник.
2. Матеріали і методичні вказівки до вивчення історії України.
3. Курас И.Ф. Торжество пролетарского интернационализма и крах мелкобуржуазных партий на Украине.
4. О.В.Гісем, В.М.Даниленко, Ф.Л.Левітас: Історія України ХХ ст.