Ви тутГоловна>>Історія України>>Україна в період розпаду феодально-кріпосницького ладу та формування капіталістичних відносин (перша половина ХІХ ст.) - Реферат

Україна в період розпаду феодально-кріпосницького ладу та формування капіталістичних відносин (перша половина ХІХ ст.) - Реферат

Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)

Україна в період розпаду феодально-кріпосницького ладу та формування капіталістичних відносин (перша половина ХІХ ст.) - Реферат

  • 1. Соціально-економічний та політичний розвиток України наприкінці XVIII - першій половині ХІХ століть.
  • 2. Визвольні та національні рухи в Україні.
  • 3. Розвиток освіти й культури в Україні.

Соціально-економічний та політичний розвиток України наприкінці XVIII - першій половині ХІХ століть

Кінець XVIII - перша половина XIX ст. - період відчутних змін у житті народів Європи, зокрема українського. Епоха Середньовіччя остаточно йде у минуле. Настає епоха Нового часу. Зміни, що сталися в цей період, подекуди і сьогодні визначають життя людей на європейському континенті. Перш за все необхідно охарактеризувати кризу аграрно-ремісницької цивілізації. Виробництво на основі ручної праці у другій половині XVIII століття виявила свою нездатність забезпечувати потреби людей у промислових товарах, необхідних для життя. Тому саме в цей період починається так звана «промислова революція». Її суть - у винайденні та впровадженні у виробництво робочих машин і механізмів на основі парового двигуна.

Спочатку ці зміни відбулися у головній галузі тодішньої промисловості - текстильному виробництві. Протягом XIX століття вони охопили транспорт і сільське господарство.

Промислова революція спричинила також і соціальні зміни. Виникають нові суспільні групи (класи) - буржуазія (приватні власники промислових підприємств) і пролетаріат (наймані працівники). Для формування відповідних класів необхідна була, зокрема, особиста свобода людей, ліквідація будь-яких форм особистої залежності, характерних для середньовічного суспільства. Тому саме в цей період розповсюджуються ідеї свободи, рівності й братерства (гасло, вперше висунуте під час Великої Французької революції 1789 - 1799 рр.). Було також покладено початок сучасним європейським націям, як об'єднанням особисто вільних індивідів на ґрунті спільної мови, культури й території мешкання. Всі згадані вище зміни привели до формування індустріального суспільства. Це суспільство, основою якого є велике машинне виробництво та новітні досягнення природничих і технічних наук. Процес формування індустріального суспільства отримав назву «модернізація» (від modern - сучасний).

Формування індустріального суспільства відбувалося неоднаковими темпами в різних країнах Європи. Лідером тут була Великобританія, де цей процес розпочався у другій половині XVIII століття. Протягом XIX століття індустріальне суспільство стало формуватися в країнах континентальної Європи і, зокрема, в Україні. Утворення індустріального суспільства привело до відчутних змін у функціонуванні держави як суспільної інституції. Шанс на гідне існування в епоху Нового часу отримали саме ті держави, які сприяли (зокрема, шляхом створення відповідного законодавства) формуванню у своїх країнах індустріального суспільства. Ті ж держави, що не могли пристосуватися до нових умов, ризикували в кращому випадку втратити частину своєї території, а в гіршому -взагалі щезнути з політичної карти Європи. Не випадково саме наприкінці XVIII - першій половині XIX століття відбуваються великі територіально-політичні зміни у побудові системи європейських держав.

Українські землі були захоплені цим процесом у зв'язку з кризою Речі Посполитої та її трьома розподілами між сусідніми державами -Прусією, Австрією та Росією (1772, 1793 та 1795 рр.). Інші помітні територіальні зміни на теренах сучасної України відбулися внаслідок російсько-турецьких воєн у Північному Причорномор'ї у другій половині XVIII ст. Весь цей регіон був утрачений Туреччиною і приєднаний до Російської держави. Відповідно, українські землі були розподілені таким чином: західноукраїнські території - Галичина, Буковина, Закарпаття - увійшли до складу Австрійської (згодом -Австро-Угорської) імперії, більша ж частина України - Слобідська Україна, Лівобережжя, Правобережжя, Причорномор'я та Крим -опинилися у складі Російської імперії. Вони отримали в історичній науці загальну назву - Східна Україна.

Такий розподіл мав для історичної долі України суперечливі наслідки. З одного боку, між Західною та Східною Україною пролягла глибока межа в галузі політичної психології, яка відчувається й зараз. Так, мешканці Сходу та Заходу різняться щодо мови (у Західній Україні вона є переважно українською, на Сході - російською), культури, зовнішньополітичної орієнтації. Втім, утворення індустріального суспільства завдяки зусиллям двох згаданих вище держав піднесло українську націю на новий щабель її розвитку, створило умови для українського національного відродження.

Обидві імперії, що розділили між собою українські землі, були державами, пристосованими для формування індустріального суспільства. Це означало всебічну опіку влади над населенням, ігнорування регіональних відмінностей розвитку окремих територій у складі держави, а головне - радикальну модернізацію різних боків життя населення, ліквідацію залишків середньовічних порядків і звичаїв. Ці особливості державної політики Росії та Австрії на українських землях відображалися, зокрема, у їхньому адміністративно-політичному устрої. Для зручності управління Україною російський уряд поділив її територію на губернії. На початку ХІХ ст. в Україні налічувалося дев'ять губерній: на Лівобережжі -Слобідсько-Українська (з 1835 р. - Харківська), Полтавська, Чернігівська; на Правобережжі - Київська, Волинська і Подільська; на півдні - Катеринославська, Херсонська і Таврійська.

У складі Австрійської монархії адміністративно-політичний устрій українських земель був налаштований таким чином. У 1772 р. Галичині (яка відійшла до Австрії за першим розділом Речі Посполитої) був наданий статус «королівства». Таку назву можна вважати своєрідною пам'яттю про Галицько-Волинське королівство, що існувало на цій території у XIII - XIV ст. У 1809 р. під тиском Наполеона Тернопільський округ Галичини був переданий австрійцями Росії, але у 1815 р. російський та австрійський уряди домовилися про його повернення до складу Австрійської держави. У 1786 р. до Галичини на правах окремого округу була приєднана Буковина. Закарпаття (яке знаходилося у складі Австрійської монархії з XVII ст.) поділялося на декілька жуп (районів). Утворення згаданих вище      адміністративно-територіальних      одиниць ігнорувало особливості розселення людей різних національностей. Так, українці Росії були адміністративно роз'єднані у межах декількох губерній. У складі Галичини крім українських земель знаходилися території з польським і румунським населенням. У жупах Закарпаття значним був угорський національний елемент.

Управління українськими землями в обох імперіях було централізованим. Його здійснювали намісники центрального уряду, які в губерніях Російської імперії та в Галичині називалися губернаторами, а у Закарпатті - жупанами. В обох імперіях їх призначав голова держави - імператор. Губернаторам (жупанам) був підпорядкований весь управлінський апарат на відповідній території, що складався з державних чиновників різних рангів. Отже, для українців у складі обох імперій не передбачалося жодної політичної автономії. Ставлення державної влади до українців в обох імперіях диктувалося необхідністю перетворити їх на лояльних підданих відповідних монархій. Засоби для цього в російській та австрійській державах застосовували різні. Російський уряд, зважаючи на мовну та релігійну близькість українців до росіян, широко відкривав українцям доступ до управлінських посад в імперії, аж до найвищих. Так, українцями були канцлер Російської імперії О. Безбородько, міністр внутрішніх справ В. Кочубей та ін. Така інтеграція українців у Російську державу відбувалася шляхом їхньої русифікації -добровільної відмови від рідної мови та звичаїв (тим більше, що різниця між українським і російським у мові та побуті вважалася несуттєвою). Особливо швидко процес русифікації йшов у великих містах Лівобережної та Південної України - Харкові, Катеринославі, Одесі. Цьому сприяв змішаний характер їхнього населення: поруч з українцями тут традиційно селилося багато росіян і представників інших національностей (євреїв, болгар, вірменів, греків, поляків, німців). Відповідно, російська мова і культура ставали спільними для представників різних національностей. Це були мова й культура модернізації.

На відміну від російського уряду, який намагався досягти покірності з боку українців, стираючи мовні та культурні межі між ними і росіянами, уряд Австрії робив кроки щодо стимулюваня української національної самобутності в межах імперії. До цих кроків можна зарахувати державне утримання української греко-католицької (уніатської) церкви та стимулювання громадської діяльності уніатського духовенства щодо збереження української мови та культури. Така політика пояснюється намаганням австрійського уряду протиставити українців полякам - нації, що прагнула до відродження своєї державності й була в цілому вороже налаштована щодо Австрії. Діяльність українського греко-католицького духовенства та мирян охоплювала переважно сільське населення. Вона не суперечила загальному напрямку австрійської політики в краї - інтегрувати Галичину до складу монархії. Для цього до міст Галичини (в першу чергу до Львова) здійснювалося масове переселення німецькомовного населення з австрійських і чеських земель імперії. Німецька мова стала у краї офіційною мовою державних установ. Так само, як і російська мова у Східній Україні, німецька мова на західноукраїнських землях була мовою модерну, мовою переходу до індустріального суспільства.

У Закарпатті, як і раніше, панували угорська мова та культура, а місцеві українці («русини», за їхньою самоназвою) знаходилися у приниженому стані. Для виховання лояльних підданих і Російська, і Австрійська монархії здійснювали широкомасштабні реформи у галузі народної освіти. Проявом цих реформ було, зокрема, заснування на території України перших університетів сучасного типу - Львівського (1784 р.), Харківського (1805 р.), Київського (1834 р.). Варіант модернізації суспільства, запропонований (а точніше, нав'язаний) українцям Росією і Австрією, був не єдиним. Інша перспектива розвитку України відкривалася у зв'язку з Великою Французькою революцією і війнами Франції за панування над Європою 1792 -1815 рр. Унаслідок перемог французів над ворожими арміями антифранцузьких коаліцій у багатьох європейських країнах ліквідовувалося (або обмежувалося) кріпацтво, складалися умови для розвитку машинної промисловості, нарешті, ліквідовувалися феодальні привілеї і запроваджувалися конституції за французьким зразком.

Прагнучи підірвати могутність своїх противників на європейському континенті, зокрема Росії, уряд Франції ще у 90-ті рр. XVIII ст. звернув увагу на «країну козаків», розташовану по обидва боки Дніпра. Згодом, у 1812 р., розпочинаючи війну проти Росії, Наполеон планував утворення на сході Європи залежних від Франції держав. Їх існування унеможливило б російську могутність у майбутньому. Так, на території України планувалося утворити дві нові держави - одну на Правобережжі, іншу - на Лівобережжі (від Дніпра до Дону). На чолі новостворених держав французький імператор планував поставити своїх воєначальників. Це був вже апробований у Західній Європі спосіб поставити під контроль Франції важливу для неї територію, яку з тих чи інших причин не можна приєднати безпосередньо до французьких володінь. Так, у Німеччині Наполеоном було створено королівство Вестфалія, в Італії -королівство Етрурія, а в Польщі - Велике Герцогство Варшавське. Війна 1812 р. показала межу французької сили. Незважаючи на великий попередній досвід бойових дій і військову майстерність, великі людські та матеріальні ресурси, зібрані з усієї Європи, Франція програла війну спочатку на території Росії, а потім - і у Західній Європі. У 1814 р. війська Росії та її союзників вступили до Парижа і змусили Наполеона зректися влади. Вагомою причиною російської перемоги був справді народний характер війни. На захопленій французами території розгорнулися дії партизанських загонів, проти яких були безсилі регулярні війська загарбників. Населення тилових районів, зокрема українських губерній, зробило вітчутний внесок в економічну перемогу Росії. Так, Україна стала одним із головних постачальників продовольства для російських військ. На повну потужність працювали під час війни 1812 р. Шосткінський пороховий, Луганський ливарний заводи, а також Київський арсенал. Але найяскравішим прикладом участі українського населення у війні 1812 р. було формування загонів народного ополчення на Чернігівщині, Полтавщині, Київщині на допомогу російським військам (де також служило багато українців). Загальна кількість українських ополченців перевищувала 55 тис. чоловік. Разом із регулярною російською армією вони з боями пройшли Польщу, Прусію, інші країни Європи і закінчили війну в Парижі. Пояснюючи мотиви активної участі українського населення в російсько-французькій війні на боці Росії, слід зазначити таке. По-перше, психологічно українці були значно ближчі до росіян, ніж до французів - представників іншої -західноєвропейської - культури. По-друге, французи та їхні союзники (поляки, німці, італійці) поводилися з населенням окупованих російських територій, як жорстокі загарбники. Це унеможливлювало сприйняття місцевим населенням (зокрема, українцями) всього позитивного, модерного, що вже запроваджувалося Францією у Західній Європі. По-третє, слід сказати про надію українських селян-кріпаків шляхом участі в народному ополченні отримати свободу. Через всі ці обставини західноєвропейський (в особі Франції) варіант модернізації українського суспільства зазнав поразки.

Визвольні та національні рухи в Україні

Різновидом західноєвропейського варіанта модернізації України крім «французького» був «польський». Під час наполеонівських воєн поляки були одними з найвірніших союзників Франції. За її допомогою вони сподівалися відродити польську державність і ліквідувати таким чином наслідки трьох поділів Польщі наприкінці XVIII ст. Саме на поляків збирався спиратися Наполеон у політичному улаштуванні Східної Європи. Так, плануючи утворення залежної від Франції держави на Правобережній Україні, Наполеон збирався поставити на чолі її маршала Ю. Понятовського - поляка за походженням. Соціальною опорою цієї держави мусила стати польська шляхта Правобережжя. Після перемоги над Францією російський імператор Олександр І, усвідомлюючи важливість вирішення «польского питання» для політичної стабільності в Європі, сприяв утворенню в межах Російської імперії автономної польської держави - Королівства Польського. Вона була утворена на приєднаних до Росії землях Центральної Польщі. Столицею королівства стала Варшава. Сам імператор був проголошений польським королем, держава мала свою конституцію (одну з найдемократичніших у тодішній Європі), управлінський апарат і навіть невелику армію, якою командував брат царя - великий князь Костянтин Павлович.

Однак усі ці заходи не вирішили «польської проблеми». Адже кінцевою метою польського суспільства залишалося відродження незалежної Речі Посполитої в кордонах, що існували до її розподілів (на 1772 рік). Це означало претензії поляків на українські землі Правобережжя, а також на Білорусь і Литву. 17 листопада 1830 р. спалахнуло повстання у Варшаві. Повстанці вигнали великого князя Костянтина Павловича, а нового російського імператора Миколу І оголосили позбавленим

Прочитано 3947 разів