Політичні наслідки роздроблення Київської Русі . Південно-західні руські князівства - Реферат

• 1. Феодальна роздробленість Київської Русі. Її причини.
• 2. Створення й розвиток Галицько-Волинської держави.
• 3. Боротьба Галицько-Волинської держави з монголо-татарською навалою.
• 4. Захоплення українських земель Литвою та Польщею.

Феодальна роздробленість Київської Русі. Її причини

Створення феодальних вотчин, посилення міст, економічне та політичне зміцнення окремих земель-князівств, збагачення місцевих землевласників при пануванні натурального господарства спричиняли роздроблення єдиної Давньоруської держави. Якщо при Володимирі (978 - 1015 рр.) Давньоруська держава досягла свого найвищого розквіту, за Ярослава Мудрого (1019 - 1054 рр.) ще зберігала свою могутність, то вже після нього вона поступово ослаблюється і роздроблюється на малі або зовсім не пов'язані між собою князівства. Ознаки політичного роздроблення Київської Русі були помітні вже відразу після смерті Ярослава в 1054 р. Ще за життя він поділив свою державу між своїми синами. Спочатку старші Ярославичі - Ізяслав, Святослав і Всеволод - жили в злагоді, але незабаром почалися чвари й міжусобиці. Це використовували нові страшні вороги Русі -кочівники, які здійснили перший великий напад на руські землі, а також польський і угорський королі. В 30-х роках XI ст. угорські феодали захопили південну частину Закарпатської Русі, а в XII ст. -всю її територію. Перед загрозою з боку половців князі роблять спроби якось залагодити справу миром і припинити усобиці, для чого скликають князівські з'їзди. Першим із таких з'їздів був з'їзд 1097 р. у м. Любечі. Там було визнано принцип, за яким кожний князь мусить володіти своєю вотчиною, тобто землею, виділеною йому батьком, і не посягати на землі інших князів («кождо да держить отчину свою»). Це узаконювало роздроблення Давньоруської держави на окремі спадкові князівства. Тільки Володимир Мономах (1113 - 1125 рр.) і його син Мстислав (1125 -1132 рр.) на якийсь час поновили і зміцнили великокнязівську владу, але спинити роздроблення Київської Русі не змогли.

Отже, до основних причин феодальної роздрібленості Київської Русі можна віднести такі:

1. Розвиток натурального господарства (для нього характерною є економічна відстороненість, технічна консервативність і ринкова замкненість).

2. Насильницьке об'єднання 15 військово-племінних союзів першими київськими князями (збереження опозиції великокнязівської влади на місцях).

3. Наявність у князів власного військово-адміністративного апарату (дружина, суд, податкова служба).

4. «Лествічний» принцип спадкування великокнязівської влади, впроваджений Ярославом Мудрим (не від батька до сина, а від старшого   брата   до   молодшого),   що   спричиняв спалахи

міжусобних війн між численними представниками династії Рюриковичів.

5. Зростання й укріплення міст, що будь-якою ціною прагнули звільнитися від влади князів-феодалів, прискорюючи тим самим центробіжні процеси всередині держави.

6. Великі географічні розміри Київської Русі (неможливість керувати величезною країною за відсутності швидкого зв'язку, надійних шляхів повідомлення, швидкісних транспортних засобів).

7. Зникнення зовнішньої військової погрози, яка консолідувала окремі князівства на початку XIII ст. (після розгрому половців Володимиром Мономахом).

8. Зміна торгової кон'юнктури (втрата унікального значення шляху «з варяг у греки» після завоювання хрестоносцями в першій половині XIII ст. Палестини та появи альтернативних маршрутів із Західної Європи у країни Сходу).

На початку другої половини XII ст. могутня Давньоруська держава внаслідок розвитку феодальних відносин і зміцнення місцевих феодальних центрів остаточно розпалася на окремі князівства. Однак політичне роздроблення не означало повної економічної самоізоляції князівств і занепаду економіки. І в період політичної роздробленості продовжували розвиватися ремесла, жваво велася внутрішня і зовнішня торгівля, зростали міста. Відособлення окремих земель і роздроблення Русі, хоч і мало свої негативні сторони, зумовлюючи, зокрема, часті усобиці й ослабляючи країну в боротьбі з іноземними нападниками, загалом були закономірним етапом у поступальному розвитку феодального способу виробництва. Князівства Середнього Подніпров'я - Київське, Чернігово-Сіверське і Переяславське - наприкінці XII - першій половині XIII ст. внаслідок численних князівських усобиць, нападів кочівників, посилення перешкод у зовнішній торгівлі, зокрема шляхом «із варяг у греки», часткового відпливу населення на захід і північ значною мірою послаблюються політично. Проте у районах Подніпров'я, особливо у тих, які менше зазнавали нападів половців, продовжували розвиватися землеробство, скотарство, мисливство, рибальство, бджільництво й різні ремесла. Головними формами експлуатації селян були відробіткова рента і рента продуктами. Найважливішою серед подніпровських князівств була Київська земля, основна частина якої лежала на Правобережжі, сягаючи на півдні до р. Рось, за якою далі на південь у степах жили кочівники. Київський великокнязівський престол мав притягальну силу, бо, хто володів Києвом, той вважався старшим князем. За Київ вели боротьбу багато князів, внаслідок чого він зазнавав руйнувань.

Чернігово-Сіверське князівство було розташоване на лівому березі Дніпра, головні міста - Чернігів, Новгород-Сіверський, Курськ, Любеч та ін. Уже наприкінці XI ст. Чернігово-Сіверська земля відособилася від Києва. Тут закріпилася князівська династія Святослава Ярославича, від якої в другій половині XII ст. залишилося лише потомство Олега Святославича - Ольговичі. Чернігово-сіверські князі у першій половині XIII ст. вели боротьбу не тільки за Київ, а навіть і за Галич. Переяславське князівство займало територію на лівому березі Дніпра по ріках Трубіж, Супій, Сула, Псьол і на схід до Ворскли і верхів'я Дінця. Головним було місто Переяслав. Як окраїнне, найбільш висунуте у степ, Переяславське князівство найчастіше зазнавало нападів і особливо великих руйнувань від кочівників. Найсильнішими серед південно-західних князівств були князівства Галицьке й Волинське. Галицьке князівство своєю центральною частиною займало північно-східні схили Карпатських гір. На північному заході воно межувало з Польщею, на південному заході (в Карпатах) - з Угорщиною, на півдні по Дністру, Пруту й Серету межі Галицької землі доходили до Чорного моря і Дунаю. На північному сході і сході Галицька земля межувала з Волинню й Київщиною. Західна частина Галицького князівства, між головним хребтом Карпат і ріками Сяном і Дністром, була гористою - Погорина, а східна низовинна в основному по лівому березі середньої течії Дністра -Пониззя (з XIV ст. Поділля.). Центром Галицького князівства до середини XII ст. вважалось м. Перемишль. Великими містами стали на той час також Галич, Звенигород, Теребовль, а на півдні -Берладь, Текуч, Малий Галич (Галац) (біля гирла Серету й на Нижньому Дунаї) і Білгород (біля гирла Дністра). Далеко висунуте на захід, Галицьке князівство майже не зазнавало нападів кочівників. Незначними тут були й князівські усобиці. Цим пояснюється міграція в ці райони населення з більш небезпечних місць, зокрема з Подніпров'я. Галицька земля мала широкі торговельні зв'язки із Західною Європою і наддунайськими країнами. Сприятливими були й природні умови - родючі землі, густі ліси, судноплавні ріки, багатий рослинний і тваринний світ, поклади солі тощо. Все це сприяло економічному піднесенню Галицького князівства. У IX - XI ст. галицькі землі (Червона Русь) входили до складу Київської Русі, і київським князям доводилося вести боротьбу проти зазіхань на ці землі польських королів.

Від Києва Галицьке князівство відокремилося раніше, ніж інші землі,- наприкінці XI ст., після Любецького з'їзду князів 1097 р. Тоді в Галицькій землі укріпилися правнуки Ярослава Мудрого, князі Ростиславичі   -   Василько,   Володар   і   Рюрик.   За князювання

Володимирка (1145 - 1152 рр.), розумного, енергійного і завбачливого політика та дипломата, Галицька земля зміцнила свою могутність. Вміло маневруючи у відносинах з іншими країнами й руськими князями, Володимирко зумів успішно протистояти спробам Польщі й Угорщини захопити галицькі землі і навіть розширив межі свого князівства до Дністра, Пруту й Серету. Найвищого розквіту як самостійне князівство Галицька земля досягла за князювання сина Володимирка Ярослава Осмомисла (1152 - 1187 рр.). Літописець високо оцінює особу Ярослава Осмомисла. Він пише, що князь був мудрий і красномовний, чесний, шанований в усіх землях, славний полками і тим, що він «розбудував землю свою». Автор «Слова о полку Ігоровім», ставлячи Ярослава Осмомисла в один ряд із Всеволодом Юрійовичем володимиро-суздальським, одним із найвидатніших руських князів, підкреслює могутність Ярослава, його силу в боротьбі з іноземними нападниками, зокрема з угорським королем.

За часів Ярослава Галицьке князівство досягло найбільшої могутності. Але вже в цей час накреслюється тенденція, що з часом спричинилася до політичного ослаблення Галицької землі,- швидке зростання й зміцнення великих бояр. Зосередивши в своїх руках багато земель, маючи власні міста, замки, дружини, своїх васалів і займаючи вищі адміністративні посади, бояри намагалися повністю підпорядкувати своїй волі владу галицького князя або й зовсім позбутися князівського єдиновладдя. При Ярославі Осмомислі вони відкрито виступили проти князівської влади і навіть почали втручатися у родинні справи князя. Проте галицькі князі, хоча й вели боротьбу із великими боярами, що виступали проти міцної великокнязівської влади, свою політику спрямовували і на посилення влади феодалів і гноблення народних мас. У відповідь вибухали народні повстання. Так, у 1145 р. виступило міське населення Галича. Народне повстання у 1159 р. було придушене князем Ярославом Осмомислом. Сусіднім із Галицькою землею міцним південно-західним руським князівством було князівство Волинське. Воно займало верхів'я Прип'яті й верхів'я та середні течії Західного Бугу, Стиру й Горині. На заході волинські землі межували з Польщею, на півночі - з литовським племенем ятвягів, на сході - з Чорною Руссю, Турово-Пінським і Київським князівствами, а на півдні - з Галичиною. Найбільшими були міста: Володимир, Берестя (Брест), Дорогичин (Дрогичин), Белз, Луцьк. Волинська земля відокремилася від Києва в середині XII ст., коли волинським князем був правнук Володимира Мономаха Мстислав Ізяславич. Після його смерті в 1170 р. князювати став його син Роман, який перед тим був князем у Новгороді.

Період феодальної роздробленості як закономірний етап в історії Русі був періодом дальшого культурного розвитку руських князівств. Поряд із старими центрами культури - Києвом, Новгородом, Черніговом - виростають і нові - Володимир-Волинський, Галич, Полоцьк, Туров та ін. В основі розвитку культури лежала праця селян і ремісників, творчість народних мас, що визначало самобутній характер руської культури. Культура окремих князівств ґрунтувалася на спільній, загальноруській основі. Ідея єдності Русі, необхідності об'єднання всіх руських земель перед лицем іноземних загарбників, що посягали на незалежність країни, продовжувала жити в свідомості народних мас і передової частини класу феодалів й яскраво відбивалася в пам'ятках культури тих часів. Політичне роздроблення руських земель, яке ще більше посилилося в умовах монголо-татарської навали, вело до посилення місцевих особливостей, своєрідних рис у культурі окремих територій. Водночас між окремими південно-західними землями поступово зміцнювалися економічні, політичні й культурні зв'язки, утворювалися характерні риси і особливості, які стали притаманними українській мові, культурі, українській народності в цілому.

Найвизначнішим твором художньої літератури другої половини XII ст. є «Слово о полку Ігоровім», написане невідомим автором. Сюжетною основою «Слова» стала розповідь про невдалий похід кількох руських князів на чолі з новгород-сіверським князем Ігорем Святославичем у 1185 р. проти половців. Автор «Слова» - патріот, передова людина своєї епохи. З величезною любов'ю і поетичним натхненням змальовує автор образ Руської землі, якій важко протистояти численним нападам ворогів через її роздробленість і роз'єднаність. Вся розповідь у «Слові» підпорядкована основній ідеї -ідеї служіння Вітчизні, ідеї єдності Руської землі. Своєрідним твором давньоруської літератури, що належить до першої чверті XIII ст., є «Моління Даниїла Заточника», в якому автор проводить ідею єдності Руської землі, гостро виступає проти бояр і монастирів. Цей твір відбиває ідеологію дрібних служилих феодалів (дворян), зацікавлених у міцній великокнязівській владі. Серед пам'яток церковної, житійної літератури найбільш значним є «Києво-Печерський патерик», основна частина якого створена в 20-х роках XIII ст.

У період роздробленості продовжувало розвиватися літописання, найважливішими центрами якого в XII - XIII ст. були Володимиро-Суздальська земля, Новгород і південно-західні руські землі. Видатними пам'ятками південно-західного руського літописання є Київський і Галицько-Волинський літописи. Київський літопис, що охоплює час від 1111 до 1200 рр., вміщений в Іпатіївському

загальноруському зводі початку XV ст. Упорядкований у Видубицькому монастирі, він містить опис багатьох подій, що відбулися в основному в Київському князівстві, хоча дає багато відомостей і про інші землі. Як виразник ідеології феодалів, літописець головну увагу приділяє розповідям про життя й діяльність князів, зокрема Володимира Мономаха, його синів, описує князівські усобиці, походи проти половців, закликає до єдності Русі в боротьбі проти них.

Галицько-Волинський літопис присвячений подіям у Галицькій і Волинській землях з 1201 по 1292 рр. Особливістю цього літопису є те, що в ньому дуже мало церковних елементів, він має світський характер. Автор поетично, образно розповідає про князювання Романа і Данила, про життя князів і бояр, про воєнні походи, боротьбу проти татар, угорських, польських та інших завойовників. Відображаючи ідеологію феодалів і насамперед князів, автор приділяє їм основну увагу. Він звертається з полум'яним закликом до єднання руських земель, проводить ідею міцної великокнязівської влади, яка могла б забезпечити захист від іноземних поневолювачів. У XII - першій половині XIII ст. у руських землях на давньоруській основі продовжували розвиватися архітектура, живопис, ювелірна справа, музично-пісенна творчість та інші види мистецтва. Руками народних умільців було збудовано ряд чудових споруд. Житла рідко мали монументальний характер, народні хати-мазанки були дерев'яними, з каменю й цегли будувалися переважно культові, церковні споруди. У Києві між 1140 і 1171 рр. було збудовано церкву Кирилівського монастиря, у Чернігові в другій половині XII ст. споруджено Єлецький собор, а також церкву П'ятниці на честь «покровительки торгівлі» святої Параскеви П'ятниці. У Галицькій і Волинській землях з розширенням міст будувалися міські укріплення, різні цивільні й культові споруди - князівські і боярські палаци, церкви та ін. У Галичі археологи виявили залишки близько 30 кам'яних будівель кінця XII - XIII ст. Цікавими архітектурними пам'ятками Галицької землі є князівський палац і церква Пантелеймона в Галичі. Одночасно з архітектурою в Південно-Західній Русі розвивалися також живопис, зокрема настінний, іконописання, різьблення по каменю і дереву (декоративне мистецтво), ювелірна справа, особливо виготовлення для князів і бояр різних прикрас із золота й срібла. Розвивалося також музично-пісенне мистецтво. У Галицько-Волинському літописі, зокрема, згадується «словутьний певец» Митуса. Отже, незважаючи на несприятливі умови - часті князівські усобиці, напади половців, татарську навалу, - культура в період феодальної роздробленості продовжувала розвиватися.

Створення й розвиток Галицько-Волинської держави

Між Галицьким і Волинським князівствами розвивалися жваві економічні зв'язки. Спільною у них була і боротьба проти нападів польських і угорських феодалів, які намагалися захопити у 1199 -1240 pp. галицькі й волинські землі. Все це створювало об'єктивні передумови до об'єднання цих земель у єдине князівство. У 1199 р. волинський князь Роман Мстиславич, спираючись на підтримку дружинників, частини середніх і дрібних бояр і міщан, зайняв Галич. Створилося єдине Галицько-Волинське князівство. Для зміцнення своєї влади князь Роман частину знатних бояр винищив, інших змусив до втечі, «загнав» їх у чорноморське Пониззя й Угорщину. За часів Романа Галицько-Волинське князівство успішно воювало з половцями. Активну політику проводив Роман на заході. Він відбивав також напади литовських племен, зокрема ятвягів, і навіть вторгався в їхні землі. З Угорщиною Роман уклав договір про мир, а з Візантією підтримував дружні відносини. В Польщі втручався у феодальні усобиці. Могутність князівства за часів Романа була настільки великою, що навіть Папа римський Інокентій III, ініціатор четвертого хрестового походу (1204 р.), намагався використати його для поширення впливу римсько-католицької церкви на Південно-Західну Русь. Літописи, хроніки, легенди, пісні високо оцінюють діяльність Романа. Вони зображують його розумним, хоробрим, енергійним. Літописець називає його «самодержцем усієї Русі». Він особливо підкреслює заслуги Романа в боротьбі з «поганими» (язичниками), в першу чергу половцями.