Ви тутГоловна>>Історія України>>Провісник - Реферат

Попередження

JUser::_load: неможливо завантажити користувача з id: 836

Провісник - Реферат

Оцініть матеріал!
(0 голосів)

Провісник - Реферат

Тепер, коли стало можливим з усією об'єктивністю оглядати наше недавнє минуле, наспів, на мою думку, час для другого, нового прочитання творчої спадщини Олек­сандра Петровича Довженка. Передовсім — його кіноповісті «Україна в огні» та «Що­денника», який у повному обсязі приходить до нас лише сьогодні. Далеко не всі знають, що в січні 1944 року Сталін заборонив «Україну в огні» для друку й постановки, в резуль­таті чого світове кіномистецтво не дорахувалося ще одного Довженкового шедевра. Більше того, після заборони атмосфера довкола Довженка почала згущуватись і за­грожувала навіть самому життю художника. Про це ми довідуємось із неопублікованих досі щоденникових записів. Автора чи не найсильнішого і найдраматичнішого твору про перший період війни, написаного по гарячих слідах подій, звинувачували мало не в ста смертних гріхах аж до того, що він своїми творами нібито духовно роззброював рідний народ у боротьбі з фашизмом. Виродок роду людського Берія чекав лише моменту... Про­те, на щастя наше, в установі, якою він керував, були й люди високої честі і мужності. Хо­четься низько вклонитися генералу-чекістові, якому доручено було збирати матеріал, що компрометував би митця. Однак, не без ризику для власного життя, генерал не вико­нав невдячної місії.

Здебільшого вони приходять у мої думки разом — один більш ніж через 120 років після своєї смерті, другий — через тридцять з лишком. Можливо, викликано це тим, що в трагічних долях обох є чимало спільного і що обидва — генії. Про першого знаю з непе-ребутнього «Кобзаря» та численних спогадів його сучасників, з другим — мав щастя спілкуватися.

Генії починаються змалку. Так чи так виявляють вони себе замолоду — винятковою допитливістю, разючою відмінністю від дітей інших. Чи кожній, скажімо, дитині спаде на думку шукати залізних стовпів, що нібито підпирають небо, до чого вдався був шести­річний Тарас? І чи не ця допитливість привела його потім, уже дорослого, до чогось сут­тєвішого й реальнішого — до пошуку правди й справедливості. Малий же Сашко Дов­женко теж вирізнявся з-поміж своїх товаришів дитинства. Якось один із його сосниць-ких земляків розповідав мені: «Ідемо, бувало, в ліс або на Десну, розмовляємо. Місця сходжені й переходжені, нічого такого не впадає в око. А Сашко візьме та й зверне нашу увагу то на крону якогось дерева, то на хмару, яка йому щось нагадує. Правду кажучи, воно мало нас цікавило».

Напевне, були й інші вияви самобутнього світосприймання юного Сашка, яких не могли не помічати батько-матір, ровесники. Однак переважна більшість односельців, якщо не всі до одного, насамперед дивилися на цю хлоп'ячу незвичайність як на дивацтво.

Багатьма роками пізніше Олександр Петрович, уже визнаний майстер кіно, напише в знаменитій своїй «Зачарованій Десні»: «Неспокій, рух і боротьбу я бачив скрізь — в дубовій, вербовій корі, в старих пеньках, у дуплах, в болотній воді, на поколупаних сті­нах. На чому б не спинялось моє око, скрізь і завжди я бачу щось подібне до людей, ко­ней, вовків, гадюк, святих; щось схоже на війну, пожар, бійку чи потоп. Все жило в моїх очах двоїстим життям. Все кликало на порівняння, все було до чогось подібне, давно десь бачене, уявлене й пережите».

Ми вельми вдячні Довженкові за це зізнання. Воно розкриває нам первісний секрет

таланту, що запліднюється,. як бачимо, винятковою спостережливістю та вразливістю людської вдачі. Отже, висновок сам напрошується: письменник, митець починається з уяви, з того, яка вона в нього — приземлена, однозначна чи жива й багатюща, як сама природа. Без багатої уяви неможливе художнє мислення, яке відтворює навколишню дійс­ність не фотографічно, а в образах. Цим саме відрізняються письменники й художники від істориків та фотографів.

Образне бачення... Відколи чуємо й пишемо про нього, а до кінця й не усвідомлюємо, скільком із тих, хто вважає себе художником, його бракує. Ніяке знання законів твор­чості, ні неперевершена досконалість форми, без властивого тобі одному світовідчуття, не робить твір літературним явищем, в той час як при його наявності твоя робота може стати не лише національним, а й світовим набутком, незважаючи на її ідеологічну спрямованість. Чим іншим можна пояснити той факт, що кінофестивалі наскрізь кому­ністичних Довженкових фільмів відбуваються час від часу в Італії, Франції, Іспанії, США, Канаді, Японії, в соціалістичних країнах; Мистецтво є мистецтвом, і закони його непо­рушні. «Я мислив образами, тому що я художник. Се була творчість радісна, легка і, зда­валось, бездонна. У мене була крилата душа, і розум, і серце. Все якось гармонічно спо­лучалось в мені... Ішли літа. І все частіше й частіше почало здаватися мені, що я вже не той. Думання образами стало покидати мене. Із крил моїх немовби вирвало вітрами пір'я. Я став мислить ідеями, завданнями, тематичними планами, тому щб мені вже точно до­кументально відомо, на який рік у моїх почуттях створення мого Євгенія Онєгіна, мого Тараса Бульби, Короля Ліра мого заплановано... Я думаю тепер теж ідеями. У мене їх багато. І всі вони прекрасні й високі... Тільки образи покинули мене. Одвернулись од мене мої улюблені, рідні, дорогі». Такий ось підсумок підведе під кінець життя митець. Хай вибачить читач за довгу цитату, але вона, як ніщо інше, проливає світло на природу художньої творчості і на те, в який час і за яких умов довелося творити навіть таким ге­ніальним митцям, як Довженко. По-друге, нехай наведені вище слова візьмуть собі на озброєння критики й літературознавці як єдино можливий критерій оцінки літератур­ного твору: засвічує ідею образне мислення — є твір, не засвічує — немає твору.

Саме за цим принципом творилися широковідомі картини Олександра Довженка — «Звенигора», «Арсенал», «Земля», «Аероград», «Іван», «Щорс», «Мічурін» і «Поема про море», роботу над якою обірвала смерть митця, але яка була завершена дружиною Юлією Солнцевою. Що не фільм, то й вторгнення художника в іще неосвоєну царину людського духу, країни, епохи. Коли ж інколи й озирався митець у минуле («Звенигора», «Арсенал», «Щорс»), то й це робилося, щоб прозирнути майбутнє, утвердитися світоглядно й творчо. Особливе місце в літературній спадщині О. Довженка посідає «Україна в огні».

Я не ставлю собі за мету розгляд мистецького доробку Олександра Довженка як визна­ного майстра світового кіно, його творчих засад. Про це написано безліч статей, аж до монографій — як у нашій країні, так і за кордоном. Насамперед мене хвилює, бентежить мій розум доля «України в огні» та реакція на неї Сталіна і його камарильї. Чому так не сподобався твір «генію» людства? Що так обурило й роздратувало «великого» полковод­ця? Чому після того в житті славетного митця почалася чорна й безпросвітна смуга? «Україна в огні» — чесна, неприхована правда про перший період війни. Через шев­ченківську перейнятість автора всенародною трагедією я, не вагаючись, ставлю її на пер­ше місце з-поміж творів, написаних на цю тему в той час. За широтою охоплення мате­ріалу, глибиною і правдивістю зображення, за справді-таки шекспірівськими колізіями

цей твір у радянській літературі тих часів не має собі рівного. Чого варта лише доля од­нієї з героїнь Христі Хуторної, в образі якої проглядається значно більше, ніж доля од­нієї людини.

У творі діють дві основні сили: прості радянські люди — голова колгоспу Лаврін За­порожець, його дорослі сини, дочка Олеся, її подруга Христя, Мина Товченик, інші одно­сельці. З другого боку — завойовники — німецький полковник фон Краузе, його син Людвіг, італійський капітан Пальма, фашистський посіпака Заброда. Щось середнє між добром і злом — військовий прокурор Лиманчук, весь просякнутий підозрою до рідних людей, бездушністю й показним патріотизмом. Тяжка й нерівна боротьба розгортаєть­ся між цими двома таборами не на життя, а на смерть. Дві ідеології, два антагоністичні світи. Хто кого? Зазнавши нелюдських страждань і мук, пройшовши через перипетії, від яких холоне душа, довженківські герої все ж перемагають. «Так у чому справа? — може запитати читач.— Все правильно, все як і повинно бути». Все, та не зовсім. Сповідуючи правд}', Олександр Довженко виявив дивовижну на ті часи безкомпромісність — пер­ший у радянській літературі піддав сумніву непогрішність сталінського «генія», прига­давши йому довоєнні пророцтва, що так ганебно провалилися в перші ж години війни. Митець, по суті, став на прю з найсильнішим світу сього. Жодного доброго слова про Сталіна на всю повість! Та й чи міг Довженко прославляти того, хто напередодні війни так захопився був нищенням військових кадрів, соратників Леніна, ветеранів революції, цвіту художньої, наукової, медичної інтелігенції, аж до фольклористів, що проґавив напад фашистської Німеччини, тим самим додавши до незліченних жертв довоєнних ще й кіль­ка мільйонів жертв у перші роки війни. Такого безголів'я не зазнав, мабуть, жоден народ у світовій історії. Громадянська мужність Олександра Довженка була за межами мож­ливого:

«Лишившись один, Запорожець зняв з покуття портрет Сталіна.

— Прощай, товаришу. Не думали ми з вами, що так вийде. Та сталося: не малою, ве­
ликою кров'ю на території,— тихо промовив він до портрета.— Що буде з народом на­
шим? Виживе він чи загине, що й сліду не стане ніякого? Розженуть його по каторгах та
по лісах, байраках та гнилих болотах, як вовків сіроманців, та натруять одне на одного,
так що й живі завидуватимуть мертвим. Горе нам... Народ безсмертний, ви казали, то­
варишу мій. Ой важке наше безсмертя.

— ...Почувся стук у двері.

— Прощайте, йдуть.— Лаврін повернув портрета до стіни й поставив д о л і».

Важко повірити, що твір був написаний за життя Сталіна і що його читав сам дикта­тор. Але це не все. Торкаючись наших воєнних поразок 1941 року, Довженко не згоджу­ється з сталінською концепцією щодо загострення класової боротьби в міру просування нашої країни до соціалізму, а також із довоєнними методами виховання молодого поко­ління. «Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де іс­торія вважалася чимсь забороненим, ворожим і контрреволюційним,— це Україна. Дру­гої такої країни на земній кулі нема. Де ж і рождатися, де плодитися дезертирам, як не у нас. Де рости слабодухим і запроданцям, як не у нас»,— з гіркотою занотовує Дов­женко до свого записника 14 квітня 1942 р. Саме так пояснюватимуть потім причини поразок герої знаменитої кіноповісті, і з цим не можна не погодитись. Уважно прочитай­мо цей твір!

Чи багато письменників і митців Радянського Союзу в роки війни і в годину всесвітньо-

історичної перемоги не піддалися загальній ейфорії — масовому культівському психозу, воздаючи осанну «найсвітлішому» і «наймудрішому»? Тільки не Довженко. І в тяжкі ро­ки війни і після неї він бачив глибше й далі, ніж будь-хто. Сягала його думка найрізно­манітніших сфер — суспільно-політичної, економічної, ідеологічної... І в кожній із них митець виявляв себе як мислитель, першовідкривач, провісник. Прозирав на багато років уперед. Мислив категоріями, до яких ми наближаємося лише сьогодні. Можна тільки дивуватися його проникливості і всерозумінню. І, як Шевченко, сильно і беззастережно любив свій народ, Україну. Не знаю, хто ще після Тараса так близько узяв до серця долю народу в грізний для Батьківщини час, як Довженко. Хто болів всіма його болями, мучив­ся всіма його муками, як Довженко. І цей біль, ці муки будили його сумління, проясню­вали розум і серце, підводили до розуміння причин трагедії, що сталася. І по-шевчен-ківськи заболіло його серце, коли за такий короткий час вся Україна, Білорусія, значна частина західних областей Росії опинилися під фашистським чоботом. Неможливо було осягнути, важко повірити. Для Довженка, у якого будь-яка безневинна жертва ви­кликала протест, втрата ж на початку війни колосальної території з населенням понад 70 мільйонів стала справжньою трагедією. Йому це заболіло так, що він «крикнув», і цей «крик» вилився в кіноповість «Україна в огні», яку й сьогодні не можна читати спокійно. Людиноненависницькій душі Сталіна, для якої й мільйони безневинних жертв нічого не значили, не сподобався Довженків біль. Підозрілою була й ота історія з портретом. До чого вона? Чи не збирається автор посіяти недовіру до його, Сталіна, керівництва? Чи не намагається перекласти часом на нього, Сталіна, вину за всенародне лихо, за всі муки й страждання, що випали на долю Вітчизни? А оті балачки, розкидані по тексту, з приводі' незнання молодим поколінням рідної історії, про неправильне його виховання? До чого воно? Деспот не міг змиритися з цим. Не допомогли, не стали у пригоді й колишні його симпатії до видатного художника, адже, за визнанням самого Довженка, Сталін двічі рятував йому життя. На геть посивілу голову митця посипалися громи. Довжен­ка було звинувачено в націоналізмі.

На засіданні ЦК, де відбувалося обговорення «України в огні», були присутні й три представники українського письменства — М. Бажан, О. Корнійчук, М. Рильський. Вони дивилися колись знамениті Довженкові фільми «Арсенал», «Земля», «Аероград», «Щорс» та інші. Жоден український націоналіст, певна річ, не створив би нічого подіб­ного. Вони читали також його оповідання «Мати», де ідея інтернаціоналізму радянських людей знайшла свій найвищий вияв. Так само жодний український націоналіст не здатний був на такий твір. Знали вони й про те, що талант у митця могутній, рідкісний, який народжується раз на сто років. До того ж О. Корнійчук користувався у деспота прихильністю. Але й він не зважився, не посмів заступитися за генія, щоб хоч якось по­м'якшити присуд. Після того засідання, як розповідає дружина митця, Олександр Петро­вич знищив три записні книжки.

Звинувачений у націоналізмі, що його засудив Довженко ще в «Арсеналі», він був під­даний остракізму. Його ім'я викинули з правлінь і президій різних комітетів і товариств, де членство Олександра Петровича було більш ніж бажаним. Нічого йому так не хоті­лося тоді, як повернутися на Україну, на створену ним кіностудію, щоб рештки творчих сил покласти на відродження українського радянського кіно. Але йому було відмовлено. Чимало записів у «Щоденнику» свідчать про тяжкі душевні переживання митця, спри­чинені горезвісним обговоренням. Воно пригнобило, спантеличило його, негативно від-

билося на здоров'ї. Але чи не найдужче гнітила невідомість: звідки й чому звалилася на нього ця біда, адже іще недавно два члени Політбюро — Хрущов і Маленков, про що ми дізнаємося сьогодні з «Щоденника», ознайомилися з кіноповістю і висловилися за не­гайну її публікацію і постановку. Що ж скоїлося? Чому, з якого дива так жорстоко поста­вився до неї Сталін?

Уже вкотре читаю й перечитую «Україну в огні» якнайуважніше, з максимальною прискіпливістю, поставивши собі за мету будь-що виловити хоч краплину якогось «ізму». Але, крім оголеної правди тих днів та завидного знання тогочасної дійсності, не зна­ходжу нічого. Навпаки. З кожною прочитаною сторінкою все більше переконуюся в про­тилежному: в глибоко органічному інтернаціоналізмові автора. Ось — чорним по білому:

«Лаврін оглянувся. Партизани стояли кругом нього — українські, російські, казах­ські, татарські, киргизькі, його сподвижники й брати». - Або:

«Перед ним стояли учасники великих подій, жива грізна історія, її автори і криваві її виконавці..

— За що ми б'ємося? За що умираємо? — Голос Кравчини затремтів од глибокого напруженого хвилювання, і хвилювання передалось бійцям.— Вороги наші б'ються за особисті багатства, за владу над нашою землею. Наші друзі воюють за мир, і лад, і радості багатого, щасливого життя своїх країн, і здивовано питаються один одного по кабінетах, за що ж бореться радянська людина? За стільки, мовляв, доларів або марок чи не за стільки? За стільки гектарів землі, як Гітлер обіцяє кожному солдату? Ні, не за стільки, брати. Ми б'ємось за те, чому нема ціни у всьому світі,— за Батьківщину».

Отже, звинувачення Довженка в націоналізмі — чистісінької води абсурд. Чи, може, Сталін прийняв за націоналізм загальнолюдську ідею продовження роду, яку з таким тактом і художньою майстерністю провів Довженко через героїв кіноповісті — Василя й Олесю? Чи видався йому націоналізмом Довженків гуманізм, загострене почуття справедливості, намагання підставити своє плече, полегшити хоч трохи долю рідному, поневоленому Гітлером народові у найтрагічніші для нього години, про що він з край­ньою одвертістю запише в «Щоденнику»: «У цьому оповіданні (мова йде про «Україну в огні») я якось напівсвідомо, себто цілковито органічно, заступився за народ свій, що несе тяжкі втрати на війні. Кому ж, як не мені, сказати було слово на захист, коли отака велика загроза нависла над нещасною моєю землею?» (28.ХІ 1943).

Тоді що ж це було? Хто зважився кинути на Довженка тінь перед диктатором? Схоже на те, що між Сталіним і Довженком стояв хтось третій, хто критичні місця твору, про які йшлося вище, міг використати з корисливою метою, аби таким чином самому виви­щитись в очах диктатора. В «сталінські часи» нездорове суперництво, боротьба за при­хильність і симпатії «вождя» визначали поведінку багатьох. Справа честі українських ра­дянських літературознавців дошукатися сьогодні до причин Довженкового шельмуван­ня, розшифрувати такий запис у «Щоденнику»: «І тільки сьогодні, майже через два роки, довідавсь я, що була гадина, що вкусила мене нишком під серце, що «доказала научно» Берії свідомість (тут у значенні «навмисність».—О. Я.) і цілеспрямованість моєї без­помилкової акції. А Берії — значить, і Сталіну. Знайшлася потвора, холоднодуха й зла, якій я стояв на дорозі».

Так, знайшлася. В цьому немає жодного сумніву. Все було покладено на карту, щоб спаплюжити, очорнити, принизити могутній талант, не дати йому випростатися на пов-

ний зріст — як виросло б наше красне письменство, як збагатився б український кінематограф! Через рік після того засідання Довженко запише до свого «Щоденника»: «Сьогодні роковини моєї смерті. Тридцять першого січня 1945 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і окривавлені частини моєї душі було розки­дано на ганьбу й поталу на всіх зборищах. Все, що було злого, недоброго, мстивого, все топтало й поганило мене. Я народився і жив для добра і любові. Мене вбила ненависть і зло великих якраз у момент їхньої малості».

Багаторічна розлука з Україною не могла не позначитися на моральному стані мит­ця. Проте він не здавався, тримався з усіх сил, писав сценарій за сценарієм — «Повість полум'яних літ», «Прощай, Америко», «Зачарована Десна», «Антарктида» тощо. Але жоден, крім «Мічуріна», не. був поставлений. Можна було зневіритись, втратити бажання працювати, нарешті, проклясти все на світі. Не такий був Довженко! З початком будів­ництва Каховського моря митець, не по літах постарілий, незважаючи на хворе серце, поспішає на новобудову. За його словами, він мріє створити іще бодай одну-дві картини про комунізм. В гуркоті робітничих буднів воскресає його душа. Йому здається навіть, що він «перехитрить» самого себе: повертаючись із Каховки, матиме нагоду провідати в Киє­ві рідну сестру та заодно спробує пробитися до київського начальства й закинути «ву­дочку» про переїзд до Києва. Здається, визріли для цього всі умови, відбувся вже й істо­ричний Двадцятий з'їзд, після чого багато що прояснилося. Виявилося, що себе пере­хитрити легше, ніж когось. Ніхто не прийняв Олександра Петровича ні за першим за­їздом, ні за другим. Недаром вихопилося було колись: «Ой земле рідна, мати моя і пе­чаль. Прийми мене хоч мертвого».

Прочитано 1246 разів