Ви тутГоловна>>Історія України>>Чисельність міст і міського населення Волинської губернії наприкінці ХVІІІ – середині ХІХ ст. - Реферат

Чисельність міст і міського населення Волинської губернії наприкінці ХVІІІ – середині ХІХ ст. - Реферат

Оцініть матеріал!
(0 голосів)

Чисельність міст і міського населення Волинської губернії наприкінці ХVІІІ – середині ХІХ ст.  - Реферат

Проблема кількості міст і міського населення Волинської губернії наприкінці ХVІІІ – середині ХІХ ст. залишається складною внаслідок кількох причин. Насамперед серед дослідників донині немає єдиного погляду ні щодо критеріїв поділу поселень на міські й сільські, ні щодо визначення поняття “місто”.

Більшість істориків схиляється до думки про неможливість подати загальне визначення міста для всіх часів як у світовому вимірі, так і в межах однієї країни. В кожну історичну добу і в кожній країні це поняття має конкретне економічне, соціальне й політичне значення.

Можна погодитися із сучасним російським ученим Б.М.Мироновим про актуальність твердження: містами є ті поселення, які визначалися сучасниками містами [2, 282]. Отож, ми маємо справу з містом кожного разу, коли його мешканці вважали, що вони жили в місті. Такий підхід дає змогу історично підійти до міста й об’єктивно оцінити, чим було місто в кожний конкретний період своєї історії і як воно розвивалося.

У Російській імперії від початку ХVІІІ ст. до 1917 р. містом називався населений пункт, визнаний таким офіційно державою. Населення такого міста автоматично набувало юридичних прав міських жителів. Жалувана грамота 1785 р. чітко визначала права міського населення. Офіційні міста мали різні ранги: губернське, повітове і неповітове, або заштатне, місто, тобто місто, яке не мало округи або повіту. До 1860-х років до міських поселень (але не до міст) належали містечка на території, приєднаній унаслідок поділів Польщі.

В офіційних містах складався особливий устрій суспільного життя; вони були центрами адміністративної, судової, військової та релігійної влади; мали переваги у проведенні ярмарків і встановленні пунктів стаціонарної торгівлі, яка заборонялась у селах. У першій половині ХІХ поняття “місто” в науковій літературі та урядових документах асоціювалося з поселенням, яке мало значну кількість населення, зайнятого переважно в торгівлі та промисловості, а село розглядалося як протилежність місту. Й уряд, і вчені розуміли, що такому поняттю відповідають далеко не всі міста в державі, то для означення міст, які відповідали ідельному поняттю, використовувалося слово­сполучення “справжнє місто”, а для інших – “несправжнє місто”. Однак формальні критерії для віднесення поселення до міст залишалися незмінними: статус міста присвоювався урядом, у місті повинні бути специфічні установи.

Під час вивчення питання про кількість міст у Волинській губернії в кінці ХVІІІ – першій половині ХІХ ст. нами враховується адміністративна приналежність поселення. До міст належать поселення, які виступають в офіційних документах як губернські і повітові міста. Містечка розглядаються як особливий тип поселень, переважну більшість яких можна віднести до міських поселень.

Волинська губернія як адміністративна одиниця остаточно склалася у 1797 р. До її складу увійшли повіти Волинського, частково Київського, Берестейського воєводств і Хелмської землі; на цій території було виділено 12 повітів: Володимир-Волинський, Дубнівський, Житомирський, Заславський, Ковельський, Кременецький, Луцький, Овруцький, Острозький, Новоград-Волинський, Рівненський, Старокостянтинівський. Житомир поступово утвердився також як губернський центр, хоча ще на початку 40-х років ХІХ ст. урядом розглядалося питання про перенесення такого центру до Луцька, Дубна чи Новоград-Волинська. У ХІХ – на початку ХХ ст. адміністративний поділ Волинської губернії майже не змінився, за винятком того, що у 1844 р. Бердичів з навколишніми селами був переданий до Київської губернії.

За площею Волинська губернія була найбільшою на Правобережній Україні. Вона займала 6376166 десятин 300 сажень і майже вдвоє перевищувала Подільську, але за чисельністю населення поступалася і Київській, і Подільській губерніям. Найбільшим за територією був Овруцький повіт – 903125 десятин, а найменшим – Острозький, площа якого складала всього 220625 десятин. Наприкінці ХVІІІ ст. густота населення найбільшою була у таких повітах: Острозькому (на одну особу припадало 2,68 десятини), Старокостянтинівському (2,73), Дубнівському (3,33), Заславському (3,55); найменш заселеними були Овруцький (10,62 десятини на одну особу), Рівненський (10,09), Луцький (8,21), Ковельсикй (7,56) повіти. Загалом у губернії наприкінці 90-х років ХVІІІ ст. густота населення складала 5,91 десятини на одну особу.

Наприкінці ХVІІІ і в середині ХІХ ст. кількість міст у Волинській губернії залишалася незмінною. Всі архівні джерела того часу називають містами 12 населених пунктів: Житомир – губернський і повітовий центр, Володимир-Волинський, Дубно, Заслав, Ковель, Кременець, Луцьк, Овруч, Острог, Новоград-Волинський, Рівне, Старокостянтинів – повітові центри. Повітовими центрами були визначені поселення, які виділялися серед інших не тільки рівнем економічного розвитку і кількістю мешканців у них, а й географічним розташуванням у центрі адміністративної території. Суттєвим чинником була майнова приналежність міста. Оскільки половина повітових міст (Дубно, Заслав, Овруч, Острог, Рівне, Старокостянтинів) перебувала у приватній власності, то губернські чиновники не раз пропонували перенести повітові центри у державні містечка, але цього не було зроблено.

Для визначення кількості міських поселень звернемося до архівних джерел. Одним з найперших ґрунтовних переписів населення є “Географічний та економічний опис Волинської губернії 1798 р.”, складений відповідно до указу сенату від 10 квітня 1798 р. на вірогідній джерельній базі. Порівняння даних “Опису” з інвентарями 1798 р. підтверджує достовірність наведених відомостей. Незважаючи на істотне територіальне розширення Волинської губернії порівняно з раніше існуючим воєвод­ством, “Опис” 1798 р. фіксує всього 146 міських поселень (12 міст і 134 містечка) і аж 3380 поселень сільського типу (села, “деревни”, “сельцы”, а також майдани, рудні і поташні заводи, де було організовано не лише видобуток заліза чи виробництво поташу, але й там постійно проживали люди, переважно кріпосні селяни) (див. табл. 1) [4].

Таблиця 1

Кількість міст і містечок, міського і сільського населення Волинської губернії у 1798 р.

Із подимного реєстру 1776 р. відомо, що у Волинському воєводстві налічувалося 103 міста і містечка та 984 села [3, 374-348]. Як бачимо, відбулося зменшення кількості міст і містечок у процентному відношенні. Це пояснюється тим, що на підставі діючого в Росії закону 1785 р. про міста деякі містечка були зараховані до розряду сіл. Серед них можна назвати Боремель Дубнівського повіту, який мав 103 двори, Жидичин Луцького – 64, Поворськ Ковельського – 74, Губків Рівненського – 32 двори та інші.

Як бачимо, кількість міських поселень у тому чи іншому повіті не є показником рівня урбанізації. Наприклад, у Заславському повіті було всього 1місто і 7 містечок, але частка міського населення в ньому складала 21,55 %, що вище загальногубернського показника (16,01 %). У той же час у Ковельському повіті було удвічі більше міських поселень, ніж у Заславському, але міське населення не перещувало 13 % людності повіту. За період 1776-1798 рр. збільшення міського населе­ння проходило у південно-східній частині губернії, тобто у Житомирському, Старокостянтинівсько­му, Заславському і Новоград-Волинськолму повітах. Зменшення міського населення спостерігалося в північно-західних повітах губернії: Овруцькому, Володимир-Волинському, Ковельському.

Наприкінці ХVІІІ століття найбільш залюдненими були такі повітові центри: Дубно – 6535 осіб, Житомир – 5419, Старокостянтинів – 4581, Заслав – 4566, Острог – 4098 осіб, а також такі поселення, які названі містечками: Бердичів – 4815 осіб, Любар – 4556, Корець – 4706, Полонне – 4954 особи. За рівнем розвитку ремесла й торгівлі ці містечка не відрізнялися від міст,  навіть перевищували їх, а Бердичів указом сенату від 8 серпня 1801 р. було “визнано комерційним в Європі містечком” [6, 4].

Щодо кількості містечок у Волинській губернії, то “Опис” 1798 р. містить відомості про 134 містечка. Треба відзначити, що така ж  кількість містечок називається у звітах губернаторів за 30-50-і роки ХІХ ст., хоча в “ревізьких сказках” вона може бути дещо меншою. Наприклад, у складських книгах 8-го (1835 р.) було зазначено 129 містечок [11, 76]. В аналітичних оглядах розвитку ремесла, торгівлі та промислів, зроблених губернаторами у 40-50-х роках ХІХ ст., переважно фігурують 115-120 містечок.

Із фіскальною метою чиновники пропонували деякі містечка офіційно перевести до розряду сіл. Так, на думку волинського губернатора, висловлену в звіті за 1840 р., низку містечок Рівненського повіту (Клевань, Деражну, Олександрію, Тучин, Гориньгород, Людвіполь, Березне, Костопіль, Добровицю, Висоцьк), які “хоча й були утверджені колишнім польським урядом”, але не мають документів на підтвердження своїх привілеїв, можна перейменувати у села. Тоді б власники цих містечок втратили право на збирання податку з різників і продавців продуктів харчування [11, 99-100 зв.].

За кількістю мешканців міські поселення Волинської губернії 1798 р. можна класифікувати таким чином (табл. 2):

Таблиця 2

Класифікація міст і містечок Волинської губернії 1798 р. за кількістю населення.

Складено за: [4].

Як бачимо, наприкінці ХVІІІ ст. близько 60 відсотків міських поселень (а це виключно містечка) налічували до 1000 мешканців. Ще в однієї четверті міських поселень кількість мешканців не перевищувала 2 тисяч осіб. Було лише два міста – Дубно і Житомир , – у яких налічувалося понад 5 тисяч осіб.

У всіх класифікаціях міст за кількістю населення рубіжною є цифра 20-25 тисяч осіб. Це не випадково: саме в містах, населення яких перевищує 20-25 тисяч, створюються умови для радикальної зміни способу життя порівняно із селом. Наприкінці ХVІІІ ст. цілком виправдано вважали великими міста ті, в яких мешкало понад 25 тисяч осіб. Отже, ні одне місто Волині тоді й близько не наблизилося до зазначеної кількості мешканців. Таким чином, у жодному з волинських міст цього часу не склалися умови для формування нових, ринкових, відносин.

Наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ ст. простежувався значний приріст населення міст і містечок Волинської губернії. Основним статистичним матеріалом у вивченні питання про чисель­ність міського населення послужили результати переписів населення Російської держави (V-ХІІ ревізії), статистичні таблиці другої чверті ХІХ ст., а також адміністративно-поліцейські звіти. Про недоліки ревізького обліку населення не раз говорилося в історичних дослідженнях. Тому варто звернути увагу на так званий адміністративно- поліцейський облік населення, введений у Російській імперії наприкінці ХVІІІ ст. Він визначав приблизну чисельність населення в період між ревізіями, однак до середини ХІХ ст. не може вважатися самостійним видом обліку населення., оскільки цілком базувався на матеріалах ревізького і церковного обліків. Відомості про чисельність та рух оподаткованого і неоподаткованого населення губернатори включали до своїх звітів. Із 30-х років ХІХ ст. губернські звіти стали детальнішими. Губернатори щорічно подавали відомості “про рух народонаселення в губернії”, використовуючи матеріали останньої ревізії та церковного обліку про природний рух населення. З початку 40-х років у звіти включаються відомості про чисельність населення за статтю, про народжуваність, смертність та кількість шлюбів у повітових містах і повітах окремо. При цьому дані про населення базувалися не лише на результатах ревізій, але й враховували природній приріст. Тоді ж з’являються перші відомості про національний склад населення: у звіти був уведений спеціальний розділ “Іновірці”.

Таблиця 3

Зміна чисельності населення Волинської губернії та повітових міст у 1798-1853 рр.

Табл. 3 засвідчує про зростання населення міст Волині. Від 1798 до 1853 р. людність 12 міст Волинської губернії збільшилася з 40 тисяч до майже 107 тисяч осіб, тобто у 2,6 раза, а усієї губернії – з 1 млн. 92 тисяч до 1 млн. 497 тисяч, тобто в 1,4 раза. Отже, темпи приросту чисельності населення повітових міст у зазначений період були майже у двічі вищими порівняно з приростом усього населення Волині.

Приріст населення міст відбувався протягом досліджуваного часу, за винятком декількох років, коли панувала епідемія холери: у 1830-1831 рр. і 1848-1849 рр. Наприклад, у 1848 р. епідемія холери виникла в губернії в червні місяці, спочатку в Житомирі, куди була занесена з Києва, а згодом поширилася по усіх повітах, чому сприяло особливо тепле літо. Епідемія тривала до кінця 1848 р., але останні її прояви зникли лише в березні 1849 р. На цю заразну хворобу захворіло 63929 осіб, тобто 4,51 % усього населення губернії, померло 24698 (38,61 %) хворих. Смертність від холери була вищою серед євреїв, що можна пояснити їх більшою мобільністю, скупченістю проживання в містах і містечках [11, 19-20].

У 1848 р. епідемія спричинила зменшення населення міст на 4,45 %, а всієї губернії – на 1,24 %. Найбільше постраждали міста Дубно, Луцьк, Рівне, Острог, де людність зменшилася, відповідно, на 8,51 %; 8,45 %; 7,07 % і 6,36 %. Після епідемії простежувалося поступове зростання чисельності міського населення: у 1853 р. воно збільшилось на 6,61 % порівняно з 1848 р., але порівняно з 1846 р. – всього на 1,49%.

За першу половину ХІХ ст. високими темпами приросту населення виділявся Овруч (772 %), Житомир (334 %), Володимир-Волинський (233 %), Кременець (227 %). Причини швидкого розвитку цих міст були різні: наприклад, Овруч опинився в центрі внутрішньої колонізації, яка тоді інтенсивно проходила в північно-східному регіоні губернії, а піднесення Житомира зумовлене його перетворенням у 40-50-х роках ХІХ ст. на справжній губернський центр.

Повільно зростало населення Дубна (44,5 %), Заслава (83 %), Острога (84 %). Стагнація Дубна почалася в 30-х роках, коли після ліквідації Кременецького ліцею в ньому остаточно занепали великі ярмарки. Через різні причини, пов’язані з їх власниками, не мали сприяливих умов для розвитку Заслав і Острог.

До обезлюднення міст і зменшення міського населення загалом приводили часті пожежі. Погорільці перелесялися у навколишні села. Якщо ними були євреї, то для цього потрібно було мати дозвіл від генерал-губернатора, не зважаючи на те, що до часу пожежі мешкали у приватному містечку. Прикладом може бути містечко Білгородка Заславського повіту. У квітні 1835 р. тут згоріли 31 єврейська і 3 селянські хати. Хоча власник містечка князь Євстахій Сангушко виділив погорільцям по корцю зерна й дозволив безкоштовно використовувати лісоматеріали з найближчого лісу для будівництва житла, але потерпілі бажали за краще переселися у сусідні села [5].

Однак, не зважаючи на швидкий приріст чисельності міської людності, на початку 50-х років у Волинській губернії лише у Старокостянтинові і Кременці кількість мешканців перевищувала 10 тисяч осіб, а в Житомирі наближалася до 25 тисяч. Загалом же частка населення повітових міст зросла з 3,67 % у 1798 р. до 7,14 % у 1853 р.

Наявні у нашому розпорядженні відомості про народжуваність і смерність у повітових містах за 1832, 1835, 1846-1848, 1853 рр. засвідчують, що природний приріст не завжди був основним джерелом поповнення і росту міського населення Волині (для прикладу див. табл. 4).

Таблиця 4

Природний рух населення повітових міст Волинської губернії у 1846-1847 рр.

Складено за: [7, 8].

Збільшення чисельності за рахунок переселення з інших губерній Росії також не проходило; указ сенату від 25 грудня 1796 р. забороняв міщанам переїжджати в інші губернії: щоб перейти в міщанську громаду міста іншої губернії, необхідно було отримати згоду більше 50 % членів міського товариства, затвердження міського голови, магістрату

Прочитано 3865 разів