Етнічні та гeографічні назви української зeмлі - Реферат

Поняття та термінологія етноніміки

        Як людина немислима в суспільстві без власної назви, так і плем’я, народ, нація не може існувати серед сусідів без своєї етнічної назви. Потреба ідентифікації етнічних груп, племен і народів з’являється уже на ранніх етапах людської історії. Найтиповішою причиною цього є насамперед протиставлення “ми — вони”. Відрізняючи представників свого племені від представників інших (чужих) племен, люди надавали їм імена.
        Серед власних імен прийнято розрізняти кілька груп:
      етноніми — назви народів, племен, етнічних груп;
      антропоніми — імена та прізвища людей;
      топоніми — назви населених пунктів, місцевостей;
      гідроніми — назви річок, озер, морів.
       Отже, етнічні та географічні назви є невід’ємною частиною національної свідомості кожного народу.
       Перші писемні відомості про етнічні назви племен подають “Велесова книга” ¹ та “Повість врем’яних літ”. Нестор-літописець подав не тільки назви племен, але і особливості їхнього характеру, побуту, місця локалізації, а також зазначив, що їхнім найбільш загальним іменем було слов'яни (словёни). Методологія Нестора (пояснення імені народу за місцем його проживання: поляни — в полі, бужани — по Бугові тощо) була успадкована пізнішими дослідниками.

¹ Автентичність пам’ятки доводять дослідження Володимира Шаяна (Канада), Бориса Яценка (Україна), Бориса Ребіндера (Франція), Олександра Асова (Росія), Сергія Лесного (Канада) та ін.

       Крім того, у деяких давніх хроніках використовувалась методологія Біблії — пояснення етнонімів як похідних від імен прабатьків. Такою ж є методологія Геродота, який часто виводить назви народів від особових імен. Подібним є пояснення назв народів у Великопольській хроніці 1295 p.: від вождів Леха, Чеха і Руса походять ляхи (поляки), чехи і руси.
        Цікаву легенду про походження слов’янських назв (переважно українських) племен подає “Велесова книга”. За 1300 літ до Германаріха, тобто в ІХ ст. до н.е., жив один з прабатьків слов’ян Богумир, котрий мав трьох дочок і двох синів. Від доньки Древи пішли древляни, від доньки Скреви — кривичі, від доньки Полеви — поляни, від сина Сіви — сіверяни, від сина Руса — руси1 ¹.
        Науковими дослідженнями в галузі етноніміки у XVIІІ ст. займалися Василь Татіщев, Михайло Ломоносов; в ХІХ ст.— Олександр Востоков, Микола Греч, Федір Буслаєв, Павел Шафарик, Олександр Потебня та ін. У цей час переважала тенденція виводити етноніми від назв річок або від рис характеру, притаманних тому чи іншому народові. Більший інтерес до етнонімів виявляли історики, ніж лінгвісти, тому часом переважали малообгрунтовані концепції, висновки, які швидше грунтувалися на патріотичних почуттях, ніж на наукових фактах. Хоча і в ХІХ ст. було чимало цікавих досліджень, які не втратили своєї наукової цінності й у наш час.
        Етнонімію можна поділити на дві групи: ті назви, якими сам народ себе називає, і ті, якими цей народ називають інші народи. Наприклад, українська назва німець, німецька — Deutsche; українська назва фін, фінська — Suomaliciset. Самоназви народів прийнято називати терміном автоетноніми (або аутоетноніми, щоб уникнути подібності з авто, що є частиною слів автомобіль, автоматика тощо).<
        Джерелами вивчення етнонімії є насамперед назви, зафіксовані в писемних пам’ятках: літописах, хроніках, пам’ятках ділового письменства, епічній та пісенній творчості народу, а також дані сучасної етноніміки. При цьому слід враховувати, що слов'янські пам'ятки фіксують тільки пізніші етноніми (починаючи з другої половини ІХ ст.). Тому важливий матеріал містять іншомовні джерела (неслов'янські), які, подаючи етноніми, що існували в їхніх мовах, іноді фіксують і назви, запозичені з мови самих слов'ян. Однак слід враховувати, що іншомовні джерела часто подають назви у викривленому вигляді (фонетично чи морфологічно), бо їхні автори, як правило, узгоджували написання слова з принципами вимови і правопису своєї рідної мови.

¹ Яценко Б. Велесова книга. Дослідження, переклад // Русь Київська — 1994.— № 1.

       Поселення давніх племен розташовувалися близько до річки, тому й назви часто отримували від назви річок. В античних джерелах це явище досить поширене: “істри звалися так за назвою ріки, асіаки однойменні річці Асіак”. Помпоній Мела пише: “Борисфен омиває плем’я свого імені”. Отже, поняття “рід — ріка” цілком закономірне. Цінними є вказівки Геродота на два варіанти назв: скіфське Пората і грецьке Піретон. Це дає змогу розглядати і відрізняти скіфські назви у зміненій грецькій транскрипції, а також грецькі переклади місцевих назв. Можна виділити і назви, які дали скіфським рікам греки.

       ПЕЛАСГИ
        До перших писемних пам’яток про племена, котрі заселяли Північне Причорномор’я, належать віршовані рядки легендарного поета Гомера. В “Іліаді” він згадує племена кобилодойців та молокоїдів, яких називає убогими, але “над всіх на землі справедливими”. Звичайно, ці назви умовні. Вони вказують швидше на особливості побуту племен, ніж на їхню етнічну назву. Проте Гомеру відомий народ пеласги, яких він називає “божественними”, “богосвітлими”, а Зевса іменує “пеласгійським богом”.
        Про заселення території України племенами пеласгів у ІV — ІІІ тисячолітті до н.е. висловлювали гіпотези вчені ХІХ ст. (Єгор Классен, Олександр Чертков та ін.)1. Академік Олексій Соболевський ототожнював пеласгів з населенням трипільської археологічної культури і вважав їх предками кіммерійців. Український вчений, археолог Вікентій Хвойка, який відкрив трипільську культуру, був переконаний, що трипільці — це “найдревніші слов’яни”.

¹ Див.: Печерна Г: Забуті праці про пеласгів. — С.37

         Свою назву трипільська культура отримала від села Трипілля, де вперше були знайдені її пам’ятки. Нині археологи мають певний матеріал, що засвідчує наявність письма у трипільців не тільки на території України, але й у Румунії, Болгарії, Угорщині, Югославії. В Україні трипільські написи досліджувалися і дешифрувалися Миколою Суслопаровим1, Валентином Даниленком, проте результати їхньої праці замовчувалися і були майже невідомі ні науковцям, ні тим більше широкому колу читачів. За кордоном, де подібних пам’яток писемності знайдено більше ста, замовчувати їх немає потреби. Нині дешифруванням трипільської писемності займаються відомі шумерологи. Поки що писемних назв чи самоназв народу трипільської культури не виявлено. Проте встановлено, що мова пеласгів була споріднена з латиною або одним з її діалектів2. Алфавітом пеласгів користувалися й греки. Цей же алфавіт був відомий в Італії та Малій Азії як фінікійський. Діодор Сіцилійський у І ст. до н.е. писав, що ці літери могли б називатися пеласгійськими, оскільки пеласги користувалися ними.
        Мало гіпотез і щодо назви пеласгів. Олександр Знойко вважає, що ця назва походить від імені божества Пелле — Полель — Аполон, який був богом світла, небесного вогню. Це божество було відоме кіммерційцям та скіфам. Пеласгів також пов’язують з пеларгами в Афінах та лелегами, які мали тотемного птаха лелеку. Деякі дослідники вважають жіноче ім’я Палажка є залишком етноніма пелазка, тобто “пеласгійська жінка”.

КІММЕРІЙЦІ

        Назва кіммерійці більше досліджена вченими, ніж назва пеласги. Струнку гіпотезу щодо етимології цієї назви пропонує Олексій Стрижак. Він наводить ряд топонімів та гідронімів на території України, які могли бути утворені від етноніма кіммерійці: Чемерівці, р.Чемерня (у басейні Сожу), Чемерин (на Волині), Чемеринці (на Львівщині), Чемерне (на Рівенщині), Чемерпіль (на Кіровоградщині) та ін. Подібні назви с в Італії (м. Кіммерій), на Таманському півострові, у Краснодарському краї. До цього ж

¹ Cycлoпapiв М Про печасгійську мову. — С. 41.
¹Печерна Г. Педасго-український лексикон // Космос древньої України.— К.,1992.— С. 142 — 145.
       ряду належить назва Жмеринка (чергування К—G). Кримські гори в давні часи називалися Кіммерійськими горами. Отже, на думку Олексія Стрижака, слово кіммерійці означало чорноморські (“кір” — “чорний”, “мор” — “море”). В давні часи колір був тісно пов’язаний з символічним позначенням сторін світу. Чорний означав північні країни, а білий — південні, іноді — західні. Так, наприклад, Середземне море звалося Білим морем. Північні краї здавалися південним народам темними, вкритими імлою, суворими. Нині деякі дослідники вважають кіммерійців нащадками шумерів. Академік Микола Марр доводив, що шумери перебували і на Кавказі, а назва їх походить від грузинського Kumer — кумир, Бог.
       СКІФИ
       Назв скіфських племен було дуже багато. Чи були вони етнічно однорідними? Античними авторами зафіксовано такі назви: скіфи-орачі, скіфи-хлібороби, скіфи-сатавки, скіфо-алани, кельто-скіфи, гольте-скіфи, скіфи-кочівники, а також царські племена: царські скіфи, царські саки, царські сармати, царські гунни.
       Етимологію слова скіф іноді пов’язують з грецьким “чаша” — “скіфос”, яку нібито носили скіфи при поясі. Проте таких чаш у скіфських курганах не знайдено. Можливо, у греків це слово мало дещо зневажливий відтінок — адже існував вираз “пити по-скіфському”, який відображав звичай скіфів пити міцні ритуальні напої.
       Інша версія — походження етноніма з давньогерманського скитай, що означало “стріляти”, або арійського скій — “скитатися”.
       На думку Олексія Стрижака тут поєдналася формальна, цілком випадкова етимологія. Адже скитання було характерною рисою частини скіфського населення (скіфи-кочівники), сюди ж приєдналася народна етимологія, яка пов’язувала назву скит з слов’янським словом “скитатися”, що маловірогідно.
       Оскільки всім цим етимологіям бракує системності, Олексій Стрижак пропонує розглядати такі етноніми, як скіфи, саки, сколоти разом, в їх генетичних і функціональних зв’язках.
       Назва саки по-вірменськи означає “велетні” (пор. назву ант, яка теж значить “велетень”). Саки справді були високі на зріст, їхні сліди залишились і у вигляді топонімів, і в антропоніміці: м. Саки, ім’я першого вірменського коронованого царя Скайорді-Сакід, що означало “вірменин, син сака”.
        У скіфському антропоніміконі поширені імена на ск-, -сак-:
        Скіф, Скіфарб, Сколот, Сколопіт, Скіл, Скілур, Арсак, Медосак тощо. Назву сколоти Геродот вжив один раз: “...усі разом вони називаються сколотами за ім’ям царя. Елліни ж звуть їх скіфами”. Отже, виходить, що самоназва скіфів сколоти. Підтвердженням цього є велика кількість назв, залишених сколотами: Сколе, Сокаль, річки Сколот, Сколодинка, Оскіл тощо. Отже, скіфів, сколотів і саків можна ототожнювати як в етнічному, так і в мовному відношенні.
        Як синонім до сколоти Олександр Знойко пропонує розглядати лот-ва (Литва): пор. лоти — ско-лоти. На підтвердження цієї думки наводиться той факт, що мова трипільців-пеласгів, кіммерійців була протолатиною, дуже схожа на сучасну литовську.
       Скіфів легко пов’язати зі слов’янами, бо в багатьох літописах є їх ототожнення. Наведемо один маловідомий текст з Холмогорського літопису: “И в лёто... 3099* Словен и Рус с роды своими отлучишася от Ексипонта... и хождаху по странам вселенныя... и от того времени новопришельцы скифистии начаху именоватися Славяне” ¹.

       САРМАТИ
       Цікаву версію щодо походження цієї назви висунув Єгор Классен. Він вважав, що ця назва не етнічна, а професійна. Тобто іноземні купці, що купували в скіфів вироби зі шкіри, хутра (які, до речі, високо цінувалися на тогочасному міжнародному ринку), називали цих продавців кожум’яками, або сиром’ятниками, що в греків звучало як “sauromatae”, а в римлян — “sarmatae”, a пізніше трансформувалося в сармат. Друга версія: індоарійське “sar+mat” означало “належні жінкам” (цар+мати, або голова+мати).

       СЛОВ’ЯНСЬКІ ПЛЕМЕНА

       * За новим стилем — 2409 р. до н.е.
       1 Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі.- К., 1985.— С. 143.

       Етимологію назви слов’яни пов’язують із світлом. Сонцем, богинею Славою або із словом. Зарубіжні мандрівники уявляли слов’ян такими, як колір вогню, сонця — світлими, русявими, рум’яними.
       Іоани Марінголь у “Богемській хроніці” писав: “Славони суть от Геліса” (Геліс, тобто Геліос — бог Сонця), як тут не згадати, що в “Слові о полку Ігоревім” русичі названі “Дажъбожими внуками”, тобто онуками Сонця. На думку деяких дослідників (Ярослав Боровський), у язичників було богослужіння, яке звалося “славлєніє” — шанування Великої Богині, ім’я якої могло бути Слава. Така гіпотеза підтверджується фактами, які засвідчують таке ім’я богині. Адже безперечно, що антропоніми на -слав- можна вважати найпоширенішими у всіх слов’янських мовах: Слав, Славута, Слав’ята, Слав-бой, Славомил, Славомир, Ярослав, Святослав, Мстислав, Преслав тощо. Багато на території України і назв річок з цим коренем: Словечна, Славигощ, Славута, Слав’янка та ін. За останніми дослідженнями найбільш правдоподібною є версія про походження назви слов’яни від союзу племен сколотів з венедами, що дало назву скловени, склавини, а пізніше — слов’яни.
       Михайло Ломоносов вважав, що одна з назв племен, а саме амазони, або алазони, грецькою мовою означає “самохвали”, тобто ті, що самі себе славлять — “самослави”, “самослови”. Проте існує й інша думка, що алазони — це галичани (у грецькій мові не було звука Ч, тому його передавали через 3, початкове Г з’явилося на українському грунті, оскільки початкове А для українців не характерне).
       За часів Геродота у Скіфії проживали не тільки галичани, а й племена русь і поляни. Геродот ці назви перетлумачив грецькою мовою: “скіфи-георгос”, тобто “скіфи-орачі”. Цікаво, що, за твердженням Діонісія Галікарнаського, етруски називали себе
       расенами (пор. з русинами). У 1944 p. академік Микола Державін у своїй книзі “Происхождение русского народа” писав, що назва Русь — Рос пов’язана з етнонімом етруски — іменем народу видатної стародавньої цивілізації Східного Середземномор’я. Такої думки дотримувався і відомий вчений Олександр Чертков. Він дійшов такого висновку, вивчаючи фольклор і побутові звичаї пеласгів та етрусків, а також застосовуючи метод порівняльної лінгвістики щодо пеласгійської і давньослов’янської мов.
       Карл Паулі довів, що троянці називали себе “тросес”, а це рівнозначно імені етруск. Після падіння Трої (ХІІ ст. до н.е.) етруски довго рухалися на захід і прийшли до Італії (близько VІІ ст. до н.е.). Згадаймо, що в Італії до недавнього часу жителів Подніпров’я вважали спорідненими з італійцями. Ці племена просувалися також до Дунаю і на північ. Плем’я кробозів перемістилося аж до сучасної Білорусії і відоме нам із літописів під іменем кривичів.
       Серед пеласгів малоазійських відомі племена бодричів, карів (карнів, кранів), лелегів, киян, панів, троянів та ін., дуже схожих за звучанням до слов’янських назв.
       Олексій Стрижак пропонує розглянути виникнення назви слов’яни від ослов’яни за назвою населення басейну притоки Сяну — річки Ослави. Тут же неподалік протікає річка Словечна, яку можна протиставити суміжній з нею Желоні — гелонського походження (Етнонімія Птолемеєвої Сарматі’]’, с. 54).
       Племена венедів у науці визнано слов’янами. Їх часто пов’язують з антами; Макс Фасмер виводив назву венедів (veneti) від кореня ven-, що означає “великий”. Однак, його версія не отримала визнання в наукових колах.
       Назва слов’янського племені венети, венеди пов’язує їх з Троєю: за античними хроніками Атенор вигнав венетів із Трої, і вони, рухаючись на північ, заснували м.Венетів (Венецію) й дійшли до Подніпров’я.
       Першою писемною згадкою про антів вважається грецький напис в Керчі — чоловіче ім’я “Антас Папі...” (вірогідно Папіос, або Папіон). Близькість чи спільність мови антів зі слов’янськими засвідчують сучасники. Є чимало імен, які зафіксовані в латинізованому або грецизованому вигляді. Слов’янське походження цього етносу не викликає сумнівів серед науковців, але походження самої назви потребує дослідження.
       В. Філін заперечував слов’янське походження цього етноніма і можливість вживання його слов’янами як самоназви. На його думку слово анти — тюркського походження (аварського) і означає “клятва”, або з монгольського anda, and — “побратим”. Це можна пояснити тим, що у певний період слов’янські племена були союзниками (побратимами) аварських племен у боротьбі з Візантією. О. Трубачов дотримується думки, що назва анти дана слов’янам іззовні. Він пов’язує давньоіндійське anta зі значенням “кінець”, “край”, бо анти займали крайню землю слов’янства, відому пізніше під назвою Україна: “Назвать восточных славян термином anta видимо могло, в силу изложенного, индо-арийское оселое земледельческое население юга Украины — возможно скифы-земледельцы Геродота”.1
       1Трубачев О. Лингвистическая периферия древнейшего славянства // Вопросы языкознания.— 1977.— № 6.— С. 25.
       Макс Фасмер пояснює ім’я антів як “порубіжні жителі/. (пор. літописні оукраинАнъ, а також давньо-індійське antas — “кінець”, antyas — “кінцевий”).

       РУСЬ
       У ІІІ ст. н.е. разом з русами проти флоту данів виступали кгуни (гуни). Зазнавши поразки в морському бою, флот русів під керівництвом ватажка Олімара вирушив до Швеції, де завоював кілька островів, а звідти нападав на Фінляндію. Цим на думку деяких вчених можна пояснити назву Швеції “Руотсі”. Саме ці руси, які в ІХ ст. були вже поскандинавлені, повернулися до своєї прабатьківщини на запрошення новгородців’. Використавши літописну розповідь про варязьких князів, історики