Становлення державності незалежної України і конституційний процес: історико-правовий аспект  - Реферат

1. Україна на шляху до здобуття незалежності............................................................ 3
2. Історичні предумови розвитку конституційного процесу в Україні.................... 7
3. Прийняття Конституції 1996р. - історична подія в житті незалежної України.. 15

Список використаної літератури................................................................................. 17

1. Україна на шляху до здобуття незалежності.

Останнє десятиріччя XX ст. ввійде в історію вельми суттє­вими геополітичними змінами. Серед нових політичних реа­лій - творення Української незалежної держави з-поміж інших країн пострадянського простору.

Передумовами глобальних зрушень на континенті були: подолання військово-політичного протиборства Схід - Захід, падіння комунізму і переорієнтація низки держав на засади цінностей західної демократії. Внаслідок цих подій світ із дво­полюсного, чітко розмежованого поступово набирає обрисів багатополюсного, взаємозалежного, зростають взаємовпливи дер­жав і народів. Тісно пов'язані між собою процеси подолання розколу Європи й Німеччини, ослаблення полюса сили, що його уособлювала Москва, та самовизначення народів східноєвро­пейських держав і національно-державного волевиявлення народів колишнього Радянського Союзу. На Сході припинили існування воєнно-політичний блок країн Варшавського Дого­вору, Рада Економічної Взаємодопомоги та СРСР як світова наддержава.

Поява на політичній карті світу незалежної України запо­чаткувала глобальні трансформації не лише в даному регіоні Досягнення суверенного статусу Українською державою, за визначенням американського політолога 3. Бжезінського, є однією з найвідчутніших геополітичних подій XX ст.

Верховна Рада Української РСР 16 липня 1990 p. прийняла знаменний, історичного значення документ - Декларацію про державний суверенітет України. Із 385 де­путатів, присутніх у цей день на засіданні парламенту, за Декларацію проголосували 355, проти - чотири, не взяли участі у голосуванні - 26 (однак 18 з них звернулися до секретаріату з проханням приєднати їхні голоси до голосів “за”).

Декларація складалася зі вступу (преамбули) та деся­ти розділів: І. Самовизначення української нації. II. Наро­довладдя. III. Державна влада. IV. Громадянство Україн­ської РСР. V. Територіальне верховенство. VI. Економічна самостійність. VII. Екологічна безпека. VIII. Культурний розвиток. IX. Зовнішня і внутрішня безпека. X. Міжнарод­ні відносини.

У Декларації записані слова: “Верховна Рада Україн­ської РСР, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб все­бічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи на­ціональні права всіх народів, дбаючи про повноцінний по­літичний, економічний, соціальний та духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самовря­дування народу України, проголошує державний су­веренітет України як верховенство, самостійність, пов­ноту і неподільність влади Республіки в межах її те­риторії та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах”.

Далі зазначалося, що Україна як суверенна держава розвиватиметься в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією невід'ємного права на самовизначення. Будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку політичних партій, громадських організа­цій чи окремих осіб переслідуються законом. “Грома­дяни Республіки всіх національностей, - підкреслюва­лося у Декларації, - становлять народ України”. Народ України є єдиним джерелом державної влади.

Українська держава “забезпечує рівність перед законом усіх громадян Республіки, незалежно від походження, со­ціального і майнового стану, расової та національної при­належності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релі­гійних переконань, роду і характеру занять, місця прожи­вання та інших обставин”. Україна є самостійною у розв'я­занні будь-яких питань свого державного життя, а держав­на влада здійснюється за принципом її розподілу на зако­нодавчу, виконавчу і судову; найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів у державі здійснює Гене­ральний прокурор.

Територія України в існуючих кордонах є недоторканою і не може бути змінена чи використана без її згоди.

Національним багатством країни володіє, користується і розпоряджається тільки народ України. Вона самостійно встановляє порядок організації охорони природи і порядок використання природних ресурсів, може заборонити будів­ництво й припинити функціонування будь-яких підпри­ємств, установ та інших об'єктів, які спричиняють загрозу екологічній безпеці.

Україна “самостійна у вирішеннях питань науки, осві­ти, культурного і духовного розвитку української нації, гарантує всім національностям, що проживають на території Республіки, право їх вільного національно-культурного розвитку.

Незважаючи на прийняття Декларації про державний суверенітет, Україна продовжувала залишатися у складі Союзу РСР, хоча з цього часу діяла самостійніше, сміливі­ше, без огляду на Москву. Впродовж короткого часу (з літа 1990 p. до літа 1991 'p.) Верховна Рада УРСР схва­лила близько 40 законів і 68 постанов з різних аспектів економічної політики. Серед них - закон про економічну самостійність України (серпень, 1990 р.) та постанова (листопад, 1990 p.) “Про проекти концепції та програми переходу Української РСР до ринкової економіки”, інші акти. Закон про економічну самостійність визначав зміст, мету й основні принципи економічної самостійності Украї­ни як суверенної держави, механізм господарювання, ре­гулювання економіки й соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової систем. В Ук­раїні 1991 p. розпочато реформу цін. Однак введення з 1 січня 1991 p. нових закупівельних і оптових цін створило для багатьох промислових підприємств критичну ситуацію, оскільки нові ціни на більшість товарів народного спожи­вання перевищили діючі роздрібні. Це призвело до пору­шення госпрозрахункових відносин при реалізації продукції і, як наслідок,-до порожніх полиць крамниць. Тільки з 2 квітня були запроваджені нові державні фіксовані, регульовані й вільні роздрібні ціни. Цей крок виявився ду­же непопулярним серед населення. З 1 листопада уряд був змушений до насичення ринку товарами ввести продаж продовольчих і непродовольчих товарів з використанням картки споживача з купонами.

Розпочався новий етап - етап загальнодемократичної революції, в ході якої юридично ліквідовано компартійну систему, припинив існування “непорушний” Союз РСР. Розпочався незворотний процес об'єктивної суверенізації республік, який М. Горбачов з гіркою іронією назвав “па­радом суверенітетів”. Однак це був не парад, а природний рух народів до волі, прагнення утворити свої суверенні держави.

Позачергова сесія Верховної Ради України 24 серпня 1991 p. розглянула надзвичайно важливе для долі народу питання: про політичну ситуацію в республіці й заходи, які необхідно вжити для недопущення можливості повторення подібних дій у майбутньому. Сесія прийняла історичний документ - Акт проголошення незалежності України, в якому підкреслювалося:

“Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 p.,

- продовжуючи тисячолітню традицію державотворен­ня в Україні,

- виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими доку­ментами,

- здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціаліс­тичної Республіки урочисто проголошує незалежність Ук­раїни та створення самостійної Української держави - України.

Територія України є неподільною і недоторканою. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

Цей Акт набирає чинності з моменту його схвалення”.

Акт проголошення незалежності України, день прийнят­тя якого був незабаром проголошений національним свя­том, не був випадковим явищем, навіяним серпневим пут­чем. Прагнення до національного суверенітету випробува­но віками. Право самовизначення - право народу самому визначати свою долю. Акт проголошення незалежності Ук­раїни український народ прийняв, продовжуючи тисячоліт­ню традицію державотворення в Україні з урахуванням природного права на самовизначення. Отже, це не витвір політиків чи партій - це об'єктивна потреба, об'єктивний процес розвитку людства в сучасну епоху.

Прагнучи утвердження на території України загально­людських соціальних цінностей і благ, зокрема, принципів свободи людини, гуманізму, соціальної справедливості, рівноправності усіх націй та етнічних груп, беручи до ува­ги, що на території держави проживають громадяни понад 100 національностей, які разом з українцями становлять 52-мільйонний народ України, Верховна Рада 1 листопада 1991 p. прийняла “Декларацію прав національностей Ук­раїни”.

Дуже важливим завданням молодої держави було ство­рення власних Збройних сил - гаранта захисту державної незалежності, територіальної цілісності та суверенітету країни. Без надійних і достатніх збройних сил будь-яка держава не могла б довго проіснувати.

Прагнучи забезпечити економічний суверенітет, вхо­дження у світове господарське співтовариство, добробут і умови для вільної, творчої праці громадян, Україна роз­почала перехід до ринкової економіки, визначила рівно­правність усіх форм власності.

2. Історичні предумови розвитку конституційного процесу в Україні.

Ідеї конституціоналізму в Укра­їні мають давні історичні вито­ки. Вони сягають часів Київ­ської Русі, коли на віче укла­далися договори між князем і народом, князем і дружиною що відображено, в різних редакціях "Руської Правди".

Пізніше особливу роль у формуванні конституційних ідей відіграла конституція Пилипа Орлика 1710 р. В силу історичних причин вона не розглядала Украшу як цілко­вито самостійну державу, однак, запровадила низку демок­ратичних на той час державних інституцій.

У 1846-1847 pp. Г. Андрузький - один із членів Кирило-Мефодіївського братства підготував "Начерки Конституції Республіки". Більш докладний проект Кон­ституції України під назвою "Проэктъ основаній устава украинскаго общества "Вольный союзъ" - "Вільна спіл­ка" був розроблений у 1884 p. видатним українським вче­ним та політичним діячем М. Драгомановим. Відповідно до нього Російська імперія мала бути перетворена на де­централізовану федеративну державу на зразок США або Швейцарії.

Значно радикальніший проект Конституції України було опубліковано у вересні 1905 р. в першому номері ча­сопису Української народної партії "Самостійна Україна" під назвою "Основний закон "Самостійної України" - спілки народу українського". Цей проект уже передбачав цілковиту самостійність України.

Питання конституційного будівництва в Україні, ідеї національно-територіальної децентралізації Російської ім­перії висунуто і М. Грушевським у статті "Конституційне питання і українство в Росії", опублікованій у травні 1905 p.

Однак, незважаючи на значимість вказаних конститу­ційних проектів та науково-публіцистичних праць, навряд чи можна твердити про початок в Україні за тих часів са­мостійного конституційного процесу. Такий процес пови­нен мати відповідні соціально-економічні та політичні передумови, нормативну базу тощо. Із огляду на минуле, можна відзначити лише наявність відповідних ідеологічних передумов, що сприяли подальшому становленню і роз­витку в Україні вже саме конституційного процесу.

Демократично спрямований конституційний процес (а саме цим визначалися особливості розробки проектів конституцій України за умов російського самодержавства) не міг бути політичною реальністю у повному розумінні цього слова доти, поки цей устрій існував. Уся ця політико-ідеологічна діяльність мала суттєве значення з точки зору підготовки відправних позицій для запровадження та дії майбутньої демократичної Конституції вільної України.

Початок реального конституцій­ного процесу в Україні пов'яза­ний із поваленням самодержав­ства і організацією у перших числах березня 1917 p. Центральної Ради.

Продовжуючи за принципово нових умов демокра­тичний конституційний процес, ми повинні не тільки кри­тично ставитися до тих негативних ідейнних перекру­чень демократичної конституційності, які мали місце за радянських часів, а й зважати на найголовніше за револю­ційної доби - на пошук шляхів економічного, політич­ного, соціального і духовного звільнення, на глибокі теоре­тичні розробки питань узгодження соціальних, націо­нальних та конфесійних інтересів, які свого часу були сфальсифіковані, вилучені з наукового обігу, із сфери практичної політики. Тому нині слід неупереджено про­аналізувати ті історичні документи, які започаткували кон­ституційний процес в Україні після повалення самодер­жавства.

Підгрунтя становлення української державності за­клали універсали Центральної Ради, перший з яких було прийнято у червні 1917 p. Він розглядався як "статут авто­номії України", здійснюваної за принципом: "Українські справи вирішують Українські Збори (Сойм), загальноросійські - Центральне Російське Правительство". Однак ці демократичні ідеї були відхилені російським Тимчасовим урядом і Центральна Рада звернулася до населення Украї­ни із закликом встановити нове життя, обіцяла прийняти нові закони.

Суттєве значення на той час мала і Декларація Гене­рального Секретаріату Центральної Ради від 27 червня 1917 p., тобто Декларація першого українського уряду. Го­ловне її завдання полягало у трансформації моральної влади, яку мала Центральна Рада, у публічно-правову з чітким розмежуванням повноважень кожного секретарства (міністерства) щодо управління відповідними галузями на­родного господарства.

До певного часу, зазначалося в Декларації, головним завданням Центральної Ради було об'єднання української демократії на засадах лише національно-політичних дома­гань. Однак економічне й соціальне становище потребува­ло відповідних управлінських дій, які й було зроблено Ге­неральним Секретаріатом Центральної Ради.

Отже, Центральна Рада перетворювалася на законо­давчий орган, а Генеральний Секретаріат - на орган цен­тральної виконавчої влади.

Віхою у розвитку конституційного процесу стало прийняття 3 липня 1917 p. II Універсалу Центральної Ради, який можна розглядати як своєрідний договір про порозу­міння між Центральною Радою і Тимчасовим урядом. Згід­но з ним Центральна Рада поповнювалася представниками інших національностей, що проживали в Україні. Крім того, зазначалося, що "прямуючи до автономного ладу на Україні, Центральна Рада в згоді з національними меншос­тями України підготовлятиме проект законів про авто­номний устрій України для внесення на затвердження Учредительного зібрання".

Документами, що мають суттєве значення для харак­теристики тогочасного конституційного процесу в Україні, є також "Основи тимчасового управління на Україні" і "Тимчасова Інструкція Генеральному Секретаріатові Тим­часового Уряду на Україні". У них визначалися основні питання організації структурної побудови та функціону­вання Генерального Секретаріату як найвищого органу уп­равління в Україні.

Розвиток подій у другій половині 1917р. підводив Ук­раїну до проголошення