Реферат - Населення США

План

1. Чисельність і приріст населення США.

1. 2.  Етнічний склад.
2. 3.  Релігійний склад.
3. 4.  Географія населення.

Чисельність і приріст населення

Після виникнення європейських колоній в Америці їхнє населення почало різко зростати. Наприкінці XVII ст., коли були засновані невеликі поселення Джеймстаун і Плімут, у 12 колоніях проживало близько 250 тис. чоловік. До середи­ни XVIII ст. чисельність колоністів сягнула майже 1,5 млн. Перший перепис населення, проведений у 1790 р., зареєстру­вав 3,9 млн чоловік. Протягом XIX ст. приріст населення від­бувався швидкими темпами, і воно досягло 31,4 млн у 1860 р. і 76 млн у 1900 р. За перші тридцять років XX ст. населення США збільшилося до 123 млн. У 1980 р. воно складало 226,5 млн чоловік. За чисельністю населення США займають третє місце у світі після Китаю й Індії.

Приріст населення в Штатах відбувався завдяки високій народжуваності й масовій імміграції, особливо протягом пер­ших трьох сторіч після заснування англійських колоній у Пів­нічній Америці. У 1800 р. на 1000 жителів припадало 55 немов­лят. До 1860 р. народжуваність знизилася до 44,3 на 1000, а в 1920 р. склала 27,7 на 1000. Найнижчий рівень народжувано­сті (18,4 на 1000) був досягнутий у 1933 і 1936 рр., під час Чисельність і приріст населення в 1995—2001 рр.

Великої депресії. Після закінчення Другої світової війни на­роджуваність знову зросла й у 1950ті роки складала близько 25 на 1000, але до 1969 р. знову знизилася до 17,7 на 1000, а до 1975 р.  до 14,6 на 1000. Наприкінці 1970х  протягом 1980х років був помітний приріст народжуваності, до почат­ку 1990х років вона знову знизилася до 15,5 на 1000 (у 1993р.). Загальне зниження коефіцієнта народжуваності в США супроводжувалося зниженням смертності, особливо дитячої, тому індекс природного приросту населення (коефі цієнт народжуваності мінус коефіцієнт смертності) знижував­ся більш повільними темпами, ніж можна було очікувати.

Смертність скорочувалася такими темпами: 17,2 на 1000 чоловік у 1900 р., 13 на 1000 у 1920 р., і 10,8 на 1000 у 1940 р. З 1950 по 1993рр. коефіцієнт смертності залишався практично незмінним, у 1993 р. він склав близько 9/1000. Коефіцієнт дитячої смертності (з урахуванням тільки живонароджених) знизився з 99,9/1000 у 1915 р. до 47/1000 у 1940 р. і 16,1/1000 у 1975 р.; у 1993 р. він досяг позначки 8,4/1000.

Народжуваність і смертність у 1995—2001 рр. (на 1000 чол.)

Зниження рівня смертності після 1900 р. пояснюється головним чином успіхами медичного обслуговування насе­лення. Найважливішим фактором приросту населення аж до 1920х років залишалася саме імміграція — первісне джерело людських ресурсів, завдяки якому фактично і виникли США. У XIX ст. унаслідок збільшення припливу іммігрантів істотно зросла чисельність населення США і змінився його склад. Перша хвиля імміграції почалася в 1840х роках і досягла піку в 1854 р., коли в країну переселилося 428 тис. чоловік. Під час Громадянської війни імміграція скоротилася, але після ЇЇ закінчення відновилася, досягши максимуму в 1882 р., коли приїхали 789 тис. чоловік. У перші півтора десятиліття XX ст. у США щорічно приїжджало більше 1 млн чоловік (1,285 млн у 1907 р.). Потім потік іммігрантів зменшився, особливо після прийняття обмежувального закону в 1924 р. У роки Великої депресії і Другої світової війни імміграція залишалася на низь­кому рівні. На початку 1990х років у країну щорічно прибу­вали близько 500 тис. чоловік.

Рівень міграції в 1995—2001 рр.

Далеко не всі іммігранти залишалися в США. З 1820 по 1870 рр. частка тих, хто повертався, складала від 10 до 15% від загального числа іммігрантів. Цей показник зріс до 24% у 18701880 рр. і до 45% у 19001910 рр. Індекс приросту населення США, що складається як із природного приросту, так і з різниці між числом іммігрантів й емігрантів, загалом має тенденцію до зниження. У XIX ст. за рахунок високої наро­джуваності, зниження смертності й масової імміграції щоріч­ний приріст населення сягав 3% і навіть більше (це можна порівняти із сучасними темпами приросту населення в країнах Африки, Латинської Америки і Південної Азії). У XX ст. тем­пи приросту сповільнилися у зв'язку зі зменшенням імміграції після 1920х років і скороченням народжуваності. У 1960ті роки щорічний приріст населення складав близько 1,3%, а на­прикінці 1980—1990х років — менше 1%.

 Етнічний склад

Етнічний склад населення США: білі американці 83,5%, афроамериканці 12,4%, вихідці з Азії 3,3%, американські індіан­ці 0,8%.

Білі англосаксонські протестанти. У XIX ст. почав фор­муватися американський етнос. Основною і найбільш значу­щою групою цього етносу є так звані «янкі» — нащадки пересєленцівпуритан. З району Нової Англії вони розсели­лися в західному напрямку через НьюЙорк, північні райони Огайо, Індіану, Іллінойс до Айови і Канзасу. Сильні общинні зв'язки, стійкі релігійні переконання й прагнення до одер­жання освіти висунули представників цієї громади на перші місця в бізнесі, культурі, політиці. Протягом тривалого часу представником цієї громади була Республіканська партія. Нащадки білих переселенців, сконцентровані на Півдні, так звані «діксі», за своїм способом життя залишалися переваж­но сільськими жителями. Вони розселилися на Захід від'Тен­нессі й Кентуккі до Арканзасу, Міссурі, Оклахоми і Техасу. їхній традиційний уклад зберігався до 20х років XIX сто­ліття. Представником їхніх інтересів виступала протягом певного часу Демократична партія.

Нащадки вихідців із континентальної Європи. Серед двох головних громад збереглися також кількісно менші, але не менш впливові етнічні групи. У штаті Пенсільванія протягом трьох століть проживає велика німецька колонія. У XIX ст. більшість німецьких поселенців розсіялася на заході країни (в основному в містах), але нащадки вихідців зберігають зв'язки зі своєю «малою Німеччиною». Процес індустріалізації при­звів до розпаду шотландської, уельської і голландської гра, мад, що існували з початку XIX ст. Інші мова і релігія допомогли вихідцям із Фінляндії, Швеції, Норвегії й Ісландії протягом тривалого часу зберігати свою спільність у місцях компакт­ного проживання (у штаті Міннесота). Релігія стала могут­ньою об'єднавчою силою для двох американських громад— ірландців і євреїв, їхня імміграція виникла і почала розвива­тися з 1840х років. Якщо перші сповідали католицизм і були жертвами політичних репресій англійської влади, то другі були іудеями і шукали в Америці притулку від антисемітизму, роз­повсюдженого в Старому Світі. У 1970х і 1980х роках етніч­ними групами почали називати італійців, поляків, литовців, чехів і словаків. Здебільшого вони проживають у містах пів­нічних штатів і середнього заходу, сповідують католицизм, займають робочі місця і посади начальників нижньої ланки — «сині комірці», проживають невеликими, але згуртованими групами. Корені їхніх предків сягають ньюйоркських райо­нів — «маленька Італія» і «польські пагорби». Біле населення зосереджене в основному у внутрішніх містах Америки. Існу­ючі донині громади переселенців — не пережиток епохи імміг­рації, а відповідь людей на проблеми зростання злочинності, погіршення комунальних послуг, освіти, періодичні громадсь­кі безпорядки. Вони бояться втратити свою мову і культуру серед швидко зростаючого числа нових поселенців; більшість американців італійського і слов'янського походження — пред­ставники середнього класу, а отже, ріст інфляції й податків насамперед б'є по них. Америка для них — країна відкритих можливостей, де завзятою працею й самоосвітою можна досягти успіху.

Афроамериканці. На початку 1960х років у країні прой­шла масова кампанія «Руху за права людини». Учасники руху хотіли привернути увагу білих американців до важкого поло­ження афроамериканського населення. Цей рух був багатона тональним, сповідав принципи ненасильницького опору і пра­гнув до скасування расодискримінаційних законів південних штатів. Із загибеллю М. Л. Кінга — лідера і духовного настав­ника афроамериканців, рух Поступово розпався. Поставлені цілі були частково досягнуті. Становище чорного населення за останні 40 років значно покращилося. Хоча висока політи­ка і великий бізнес, як і раніше, — прерогатива білих американ­ців, значно збільшилося число афроамериканців з вищою осві­тою, виріс рівень заробітної плати, за рівнем доходів чорна громада поступово й неухильно наближається до середнього класу. У Чикаго, ЛосАнджелесі, Клівленді, Балтіморі, Атлан­ті й Вашингтоні (округ Колумбія) були обрані мери — афро­американці. У 1988 р. президентську кампанію вів учень М. Л. Кінга — Джессі Джексон. Сьогодні серед чорного насе­лення Америки поширилася ідея насильницького впливу на владу. Три з п'яти родин афроамериканців так чи інакше під­тримують цю ідею.

Іспаномовні американці. Іспаноамериканці складають 7% від усього населення США. Більшість із них — вихідці з Мек­сики. Щасливий північний сусід багато років приваблює тися­чі легальних і нелегальних іммігрантівмексиканців; у пошу­ках заробітку вони перетинають практично иеохоронюваний кордон. Меншу частину іспаноамериканців складають грома­дяни США, чиї предки жили на території Тєхасу, Арізони, НьюМексико й Каліфорнії до входження цих областей до складу Сполучених Штатів. Ще одна іспаномовна громада — пуерто­риканці. Вони є повноправними громадянами США. Переїзд з острова на материк для них не є юридичною проблемою, як і решта американців, вони досить мобільні при виборі місця роботи. Висока активність чорного населення країни надих­нула багатьох іспаноамериканців до створення національно­го руху. Але роз'єднаність громад перешкоджає створенню загальнонаціональних організацій. У місцевих органах влади невеликі угруповання виступають за поліпшення охорони здо­ров'я, освіти і соціальних послуг у місцях компактного про­живання іспаноамериканців. Окремою групою є кубинська громада. Вона складається з висококваліфікованих фахівців і представників середнього класу, що покинули Кубу за роки правління Ф. Кастро. Політичні погляди кубинцівімміграптів виокремлюють їх з іншого іспаномовного населення. З 1960 р. посилився потік мігрантів із країн Центральної й Пів­денної Америки. Політичних біженців з Гаїті, Ямайки і Барба­досу скоріше можна було б зарахувати до афроамериканців, але вони зберігають свою культуру й мову. Аналогічно до них тримаються біженці із Сальвадору, Нікарагуа й Колумбії. •

Американці азіатського походження. Азіатські американ­ці складають якщо не найчисельнішу, то найбільш закриту гро­маду країни. Першими поселенцямиколоністами були китай­ці, потім — японці. Останні стали жертвою політичного проти­стояння двох країн у 1920—1945 рр. У 1924 р. був прийнятий закон, що забороняє в'їзд до країни іммігрантів із Країни Схід­ного Сонця. У 1942 р. багато японців американського похо­дження, повноправних громадян США, були заслані в табори для депортованих осіб. Підставою до цієї акції були підозри в можливій зраді представників цієї громади в момент ведення війни з Японією. Після Другої світової війни антиазіатські упередження розпалися, багато представників цих громад до­моглися значних успіхів у соціальному становищі. Наприкінці 60х — початку 70х років у країні виникла в'єтнамська грома­да, що складається з політичних біженців (тоді у країнах Індо­китаю велися громадянські війни за участю американських військ).

Корінні жителі Америки — індіанці — це громада тільки в найширшому розумінні слова. Насправді індіанцями назива­ють численні племена з різними мовами і культурами, спосо­бом життя й звичаями. Найбільшою племінною групою індіан­ців є черокі (19%), за ними йдуть навахи (12%) і сіу (5,5%). Східні індіанці, які протягом тривалого часу жили серед біло­го населення, більшою мірою зазнали асиміляції і легше інтег­рувалися в американське суспільство. Індіанці на Заході краї­ни стали жертвою освоєння земель й індустріалізації. Урядова політика, що відрізнялася нестійкістю в цьому питанні (то про­водилася асиміляція племен, то створювалися резервації) при­звела до згубних наслідків. Індіанські резервації — справжні регіони нужди. Рівень оплати праці індіанських працівників дуже низький, більшість із них мають тільки початкову освіту і є декваліфікованими робітниками. Вихідці з індіанських ро­дин, що вступають до інститутів й університетів, відстають за рівнем своїх знань від однолітків. Пауза в соціальному розвит­ку цієї громади, викликана ізоляційною політикою уряду, при­звела до викреслювання з життя американського суспільства цілих племен. Бідність і важке соціальне становище виклика­ли міграцію індіанців у великі міста, особливо Чикаго і ЛосАнджелес, Відсутність високого рівня знань, соціальної підго­товки до життя в місті призвело, за повідомленнями соціаль­них служб, до зростання алкоголізму й самогубств у цій етніч­ній групі. З недавнього часу кілька активістів індіанського руху почали висувати судові позови до уряду США про від­шкодування збитків, заподіяних корінним жителям країни за всю двохсотлітню історію.

Релігійний склад

Протестанти складають 56% віруючих, католики 28%, іудеї 2%, інші релігійні громади складають 4%. У США ніколи не було державної релігії, кожен громадянин країни міг спові­дувати будьяку віру або не сповідати жодної. На сьогодні в країні діють більше 1200 конфесій і громад. З найвідоміших можна назвати церкву «Учнів Христа» (заснована на початку XIX ст.), «Церква Ісуса Христа останніх днів» (мормони, засно­вана в 1830 р.), «Адвентистів Сьомого дня» (заснована 1863 р.), «Свідків Ієгови» (заснована в 1872 р.). Релігії Старого Світу поширені і в Штатах, але набули тут характерних рис. Ка­толики (близько третини американського населення) підкоря­ються Риму, але кожен церковний округ відрізняються один від одного. Близько 6 млн євреїв належать до однієї із трьох за­гальнонаціональних релігійних організацій (Ортодоксальної, Консервативної, Реформістської). Більшість протестантських громад європейського походження — баптисти, методисти, лю­терани. У релігійному житті США представлені пресвітеріан­ські, єпископальна, різні східні церкви (православні), меноніти, реформісти, уніати, квакери, різні братерства. Крім того, мігран­ти з країн Азії й Африки сповідують іслам і буддизм.

Географія населення

Співвідношення міського й сільського населення, а також його розміщення значною мірою змінилися з часу заснування держави. У 1790 р. США були країною фермерів, а в містах проживало тільки 5% населення. Навіть у 1900 р. близько 40% американців припадало на частку міст, що нараховували біль­ше 2,5 тис. жителів. До 1990 р. у містах проживало 75,2% насе­лення (включаючи території, що прилягають до міст із населен­ням понад 50 тис. жителів і характеризуються густотою пасе лення більше 2,5 тис. чоловік на 1 кв. км). Лише близько 3% населення складали фермери. Особливо швидко росли міста на Півдні й Заході. Після Другої світової війни ріст міст здійсню­вався за рахунок передмість, тоді як у центральних кварталах населення зменшувалося. За демографічними прогнозами на початку XXI ст. частка міського населення перевищить 90%. Швидко ростуть три гігантські мегаполіси — уздовж східного узбережжя країни між Бостоном і Вашингтоном, біля півден­них берегів Великих озер між Чикаго і Піттсбургом і на тихо­океанському узбережжі між СанФранциско й СанДієго. Урбанізація в 1980 і 1998 рр.

У 1790 р. центр населеної території знаходився за 37 км на схід від Балтімора (штат Меріленд), і 3,9 млн жителів кра­їни були майже рівномірно розподілені між північчю й пів­днем. З того часу цей центр постійно зміщувався на захід і до 1990 р. досяг штату Міссурі. Іншою найважливішою тенден­цією внутрішньої міграції населення стало переселення афро­американців із півдня на індустріальну північ і тихоокеанське узбережжя, що почалося відразу після Першої світової війни. У 1910р. близько 89% афроамериканців проживали на пів­дні, а в 1990 р. — лише 52%. У середині XX ст. почалася зу­стрічна міграція білого населення на південь, так що після 1960 р. частка півдня в населенні США зросла. Спостерігався відтік населення також із району Великих рівнин. Динаміку регіонального, перерозподілу населення можна простежити з таких даних: у 1900 р. близько 28% американців проживали на північному сході, 35% — на середньому Заході, 32% — на пів­дні й 5% — на заході, а до 1997 р. ці показники змінилися відповідно на 19, 23, 35 і 22%.