Релігійна філософія - Реферат
1. Неотомізм і проблема співвідношення віри і знання (Марітен, Жільсон, Бохенський, Фріз).
Плин сучасної католицької філософії, що базується на навчанні Хоми Аквінського. Одержав статус офіційної філософської доктрини Ватикану після послу опублікування в 1878 р. енцикліки папи Лева 13-го. Після 2-го Ватиканського собору (1962-1965) чітко позначилася переорієнтація неотомізму. Неотомізм орієнтується на розгляд і обґрунтування положень "вічної філософії" через призму людського існування. Центральним для неотомізму є принцип гармонії розуму і віри. Доктрина, що захищається ними, має універсальні можливості, підніматися над полярністю матеріалізму й ідеалізму, сцієнтизму й антисцієнтизму.
Прихильники неотомізму затверджують встановлене зверхунепротиріччя єдності дані віри і розуму, взаємозв'язок теології одкровення, раціонального богослов'я і метафізики. філософський висновок, у інтерпретації неотомізму, покликано орієнтуватися на власні критерії раціональності і направлятися в остаточному підсумку "світлом віри".
Неотомізм базується на вченні Фоми Аквінського, центральним принципом якою є принцип гармонії віри та розуму Послідовники цього вчення розглядають його через призму сучасності, намагаються довести, що доктрині, яку вони захищають, притаманні універсальні можливості піднестися над полярністю матеріалізму та ідеалізму, сцієнтизму та антисцієнтизму Провідний представник неотомізму Е. Жільсон розмірковує таким чином “Мати віру — це значить прийняти дещо тому, що воно явлене Богом А тепер — що означає наука (тобто наукові переконання —Авг.) Це значить приймати дещо, що сприймається як істинне в світлі природного розуму Всім, хто займа¬ється відносинами Розуму та одкровення, ні в якому разі не слід випускати з уваги істотну різницю між цими двома типами прийняття істини Я знаю завдяки розуму, що дещо істинне тому що я бачу, що воно істинне але я вірю, що дещо істинне, тому що Бог сказав, що воно істинне В цих двох випадках причини мого прийняття істини різні і, отже, науку та віру слід розглядати як два зовсім різних типи прийняття істини"
Отже, неотомісти розрізняють два джерела пізнання — природний розум (науку) і божественне одкровення (віру як непохитну впевне¬ність у тому, що Бог відкрив людині через слово і що вимовлене Богом є істинним)
Філософське вчення неотомізму втілене системою різноманітних філософських дисциплін метафізики, гносеології, натурфілософії та ін Ядром є метафізика (загальна та прикладна), яка детально розгля¬дає співвідношення Бога і створеного ним буття Загальна метафізика поділяється на онтологію (вчення про буття взагалі) та природну тео¬логію (філософське вчення про Бога), прикладна метафізика — це філософське вчення про світ та людину
Онтологічне вчення неотомізму має вихід у сферу теорії ціннос¬тей, служить обґрунтуванню гносеологічної, антропологічної, етич¬ної, соціокультурної проблематики Представники неотомізму демон¬струють послідовну прихильність до креаціоністського світорозумін¬ня і стверджують, що основу всього існуючого становить тотальність чистого божественного буття, яке породжує багатоманітність творен¬ня Божественне буття фіксується лише трансценденталіями, такими як "єдність", "істина", "благо", "краса" Ж Марітен, наприклад, так визначав одну із трансценденталій взяте в повному своєму обсязі, Благо належить до трансценденталій Благо трансцендентальне, як і Буття, і рівне Буттю за екстенсивністю Все, що існує, — Благо, ос¬кільки воно є Буттям Тому що Благо, або Бажане, є повнотою буття
Бог, за основними положеннями метафізики неотомізму, є тотож¬ністю сутності та існування По-перше, він створив світ і, значить, світ є проявом його сил і можливостей По-друге, людина створена "за образом і подобою Бога", і їй притаманні розум і свободна воля. І, по-третє, Бог не лише створив світ, він постійно керує цим створеним світом Отже, між Богом і світом існують певні зв'язки, які характе¬ризуються як подібність, аналогія На цьому і побудована неотомістська доктрина "аналогії буття", яка є фундаментом традиційних дове¬день буття Бога Неотомісти вважають, що Бог, створивши світ із ні¬чого, наповнює його власною екзистенціальною повнотою і одночасно будує його за певним суттєвим зразком Екзистенціальна інтерпретація зв'язку божественного буття і царства творіння відіграє роль засобу оновлення креаціоністських уявлень 3 позицій неотомізму, важливими щаблями ієрархи творення є першоматерія, неорганічна природа, світ рослин і тварин, людина, царство "чистих духів", ангелів
З онтології неотомізму логічно випливає його гносеологія, в якій слід розрізняти дві тенденції Перша, — помірковано безпосередній реалізм (Е Жільсон, Ж Марітен), заперечує можливість прийняття в межах гносеології вчення Канта та інших модифікацій трансценден¬тальної філософії, які шукають досвідні, апріорні підвалини не лише пізнання, а й буття людини Марітен, наприклад, стверджуючи мож¬ливість безпосереднього осягнення буття мислячим суб'єктом, якому притаманна інтелектуальна інтуїція, звертав увагу також і на склад¬ний шлях опосередкування, що характеризує процес пізнання.
Людина розуміється в антропології неотомізму як складна субстанція, що складається з двох простих - душі і тіла. Душа - формотворний по відношенню до тіла принцип - з'являється основою особистості. Особистість у неотомізмі має універсальною метою і змістом всього існування споглядання божественного блага. Прагнучи до блага, особистість, відповідно до доктрини неотомізму, знаходить сукупність інтелектуальних, моральних і теологічних чеснот.
2. Релігійний персоналізм про людську сутність (Боун, Хокінс, Брайтмен, Муньє, Лакруа, Бердяєв, Пестов).
Теїстична тенденція в західній філософії, що визнає особистість і її духовні цінності вищому змістом земної цивілізації.
Концепцію етичного персоналізму розробляв Шелер, у нього цінність особистості представлялася вищою аксіологічною ступінню.
Американський персоналізм виник наприкінці 19 го століття, його засновник Боун. Центральне для персоналізму поняття “особистість” трактується як неповторна, унікальна суб'єктивність, спрямована на творення суспільного світу, історія людства з'являється у виді однобічного процесу розвитку особистісного початку людини, а сама людина, відповідно до їх позиції досягає найвищого блаженства в єднанні з богом.
Основна увага приділяється питанням волі і морального виховання. Етика американського персоналізму безпосередньо зв'язана із соціальним навчанням. Відповідно до його крапки зору моральне самовдосконалення громадян веде до суспільства гармонії особистостей. Суспільству як сукупності історично сформованих форм спільної діяльності людей персоналісти протиставляють особистісне суспільство, де відбувається об'єднання людей “по ту сторону слів і систем”.
Соціальна концепція “особистісної філософії” будується на основі критичного аналізу капіталістичної і соціалістичний суспільних систем.
В Франції навчання католицьких філософів - персоналістів групується навколо журналу ”, заснованого Муньє. Їхня концепція зазнала критики, а з 1977 року переважає орієнтація на навчання про постіндустріальне суспільство.
Персоналізм Бердяєва. Центральне місце проблеми волі людської особистості в його філософії.
Головна проблема філософії Бердяєва - сенс існування людини і зі зв'язку з ним зміст буття в цілому. Її рішення, на думку письменника, може бути тільки антропоцентричним - філософія “пізнає буття з людини і через людину”, зміст буття виявляється в сенсі власного існування. Осмислене існування - це існування в істині, досяжне людиною на шляхах порятунку (утечі від світу) чи творчості (активної перебудови світу культурою, соціальною політикою).
На думку російського філософа Г.П. Федотова, “чотири поняття, взаємно зв'язаних, у сутності різні аспекти однієї ідеї, визначають релігійну тему Бердяєва: Особистість, Дух, Воля і Творчість”.
Філософія Бердяєва носить персоналістський характер; він прихильник цінностей індивідуалізму. “Щире рішення проблеми реальності, проблеми волі, проблеми особистості - от дійсний іспит для усякої філософії”, - вважає він. Н.О. Лосский пише: “Особливо ж Бердяєв цікавиться проблемами особистості... вона не частина суспільства, навпроти, суспільство - тільки чи частина аспект особистості. Особистість - не частина космосу, навпроти, космос - частина людської особистості.” Бердяєв був поглинений екзистенціальним інтересом до людини, у “Самопізнанні” він відзначає: “...екзистенціальна філософія ... розуміє філософію як пізнання людського існування і пізнання світу через людське існування...” Однак, на відміну від інших філософів-екзистенціалістів, письменник не задовольняється співпереживанням, його хвилює не стільки трагедія людського існування, скільки воля людської особистості і людської творчості. “Воля для мене первинніша буття. Своєрідність мого філософського типу насамперед у тім, що я поклав у підставу філософії не буття, а волю.” “Воля, особистість, творчість лежать в основі мого світовідчування і світогляду”,- пише Бердяєв. Він онтологізує волю, виводить за рамки звичайних проблем філософії. Воля, своїми коренями уходящая в ірраціональну і трансцендентну безосновність, яка є для нього вихідною і визначальною реальністю людського існування. Бердяєв пише: “Волю не можна ні з чого вивести, у ній можна лише споконвічно перебувати.”
Людська ірраціональна воля корениться з “ніщо”, але це не порожнеча, це первинний принцип, що передує Богу і світу. Бердяєв пише: “Десь незрівнянно більшій глибині є Ungrund, безосновність, до якої незастосовні не тільки категорії добра і зла, але незастосовні і категорії буття і небуття”. (4( Термін “Ungrund” Бердяєв запозичав у німецького містика кінця XVI - початку XVII століття Я. Беме з його навчання “про темний початок у Богу”.
Філософа хвилює проблема теодицеї, тобто примирення зла світу (об'єктивації) з існуванням Бога, що для нього також зв'язана з проблемою волі. Бердяєв вважає, що “важко примирити існування всемогутнього і всеблагого Бога зі злом і стражданнями світу”. Таким чином, він приходить “до неминучості допустити існування нествореної волі”. “Воля не створена Богом, але він сам народжується... з волі і з цієї ж волі, з Ніщо, що потенційно містить у собі Всі, від діє світ.” “Є якесь первісне джерело, ключ буття, з якого б'є вічний потік... у ньому відбувається акт Богородження”. (4( “Бог присутній лише у волі і діє лише через волю”,- от думка письменника. Ця ідея несе в Бердяєва подвійну службу: пояснює наявність зла у світі (“нестворена воля пояснює... виникнення зла”) і визначає волю людини не тільки стосовно світу, але і до Бога. Така концепція волі важко примиренна з розумінням Бога як істоти Абсолютного. Тому що воля не створена Богом, він не має владу над волею. Воля первинна стосовно добра і зла, вона обумовлює можливість як добра, так і зла. Тому Бог-Творець усесильний над буттям, але не має ніяку владу над небуттям, над нествореною волею. Ця безодня первинної волі, що споконвічно передує Богу, є джерелом зла. Бердяєв не міг, подібно Соловйовові, покласти відповідальність за зло у світі на Бога (“Покласти на Творця відповідальність за зло утвори є найбільший зі спокус духу зла...”, (1(). Але він рівною мірою не приймав християнську схему, що укореняла зло в самій людині. Він абсолютизував волю, відокремити її від Бога і людини, щоб тим самим онтологізував зло, занурити його в добуттєвий хаос. Це відкривало шлях до гармонізації буття, що здійснювалася за допомогою творчості. Але оскільки творчість, по переконанню філософа, також виникає з волі, те саме протиборство зла і творчості складає сутність нової релігійної епохи - епохи "третього одкровення", чеканням якої наповнена більшість творів Бердяєва.
Н.О. Лосский вважає, що Бердяєв “відкидає всемогутність Бога і затверджує, що Бог не діє волі істот всесвіт, що виникають з Ungrund, а просто допомагає тому, щоб воля ставала добром. До цього висновку він прийшов завдяки своєму переконанню в тім, що воля не може бути створена і що якби це було так, то Бог був би відповідальним за всесвітнє зло. Тоді... теодицея була б неможливою. Зло з'являється тоді, коли ірраціональна воля приводить до порушення божественної ієрархії буття і до відпадання Бога через гординю духу, що бажає поставити себе на місце Бога...”
На думку письменника, особистість і суб'єктивне знаходяться в конфлікті з загальна й об'єктивної, особистість повстає “проти влади объективованного “загального”. Об'єктивація - одне з основних понять філософії Бердяєва, вона означає трансформацію духу в буття, вічності - у тимчасове, суб'єкта - в об'єкт, породження несправжнього світу явищ, де результати духовної активності людини здобувають форми простору і часу, починають підкорятися причинно-наслідковим відносинам і законам формальної логіки. Письменник так пояснює свою ідею, він говорить, що “об'єктивної реальності не існує, це ілюзія свідомості, існує лише об'єктивація реальності, породжена відомою спрямованістю духу. Объективованний світ не є справжній реальний світ... Об'єкт є породження суб'єкта. Лише суб'єкт екзистенціальний, лише в суб'єкті пізнається реальність.” У книзі “Царство духу і царство кесаря” Бердяєв пише: “Об'єктивація є викидання людини зовні, екстеріоризація, підпорядкування умовам простору, часу, причинності, раціоналізації. В екзистенціальній же глибині людин знаходиться в спілкуванні з духовним світом і з усім космосом.” (7( Таким чином, об'єктивація являє собою не розкриття, виявлення духу, а, навпаки, його закриття, збідніння. У результаті людин виявляється в двоїстому положенні: як особистість він залишається у своїй глибині носієм екзистенціального “я”, образи і подоби Бога, як індивід він стає причетний світу природної і соціальної необхідності. Думка письменника перегукується тут з ідеями західноєвропейських екзистенціалістів про трагічне положення людини в байдужому, байдужому до його існування світі. сам Бердяєв підкреслює подібність цих ідей: “Коли екзистенціалісти... говорять про викид людини у світ і приреченості людини цьому світу, то вони говорять про об'єктивацію, що робить долю людини безвихідної, що випала з глибокої реальності”. Письменник бачить природне зло не тільки в жорстокості боротьби за існування, у стражданні і смерті, а в самому факті необхідності, несвободи, що складає сутність матерії. “Людина з його можливостями духовної волі кинутий у сліпий механічний світ, що поневолює і губить його”. (2( Бердяєв відзначає, що в нього “є напружена спрямованість до трансцендентного, до переходу за грані цього світу.” “Зворотною стороною, - пише він, - цієї спрямованості моєї істоти є свідомість недійсності, неостаточності, цього емпіричного світу”. Філософ затверджує “примат волі над буттям”. “Буття вторинне, є вже детермінація, необхідність, є вже об'єкт”, - вважає автор. У релігійному плані об'єктивація тотожна з актом гріхопадіння - відчуження людини від Бога, що супроводжується влученням суб'єкта в залежність від світу об'єктів. "Якщо світ, - писав Бердяєв, - знаходиться в занепалому стані, те це - не результат способів пізнання (як це думав Тичин). Провина лежить у глибинах світового буття. Це найкраще уподібнити процесу розкладання, поділи і відчуження, що перетерплює ноуменальний світ. Було би помилкою думати, що об'єктивація відбувається тільки в пізнавальній сфері. Вона відбувається насамперед у бутті самому. Вона породжується суб'єктом не тільки що як пізнає, але як буттєвим... У результаті нам здається реальним те, що насправді вдруге, объективвано, і ми сумніваємося в реальності первинного, необ'єктивованого і нераціоналізованого". Усвідомлення первинності духу як творчої реальності і складає, по думці автора, задачу філософії, указує шлях рішення проблеми волі людської особистості.
“Персоналістична революція”, до якої прагнув філософ, “означає скинення влади об'єктивації, руйнування природної необхідності, звільнення суб'єктів-особистостей, прорив до іншому... духовному світу”. (2( Подолання об'єктивації зв'язується Бердяєв не стільки з порятунком, скільки з творчістю як “виявленням надлишкової любові людини до Бога”, відповіддю його “на Божий заклик, на Боже чекання”.
Бердяєв переконаний, що воля трагічна: якщо вона складає сутність людини, то, отже, вона виступає як обов'язок; людина поневолена своєю волею. Вона тяжкий тягар, що несе людину. Він відповідальний за свої вчинки і відбувається у світі. “Воля є моя незалежність і визначеність моєї особистості зсередини... не вибір між поставленим переді мною добром і злом, а моє творення добра і зла, - вважає автор. - Сам стан вибору може давати людині почуття пригніченості... навіть несвободи. Звільнення настає, коли вибір зроблений і коли я йду творчим шляхом”. Бердяєв сприймає волю “не як легкість, а як труднощі”. По думці письменника, навіть проста політична воля, воля вибору переконань і вчинків - це важкий і відповідальний обов'язок. Він пише: “У цьому розумінні волі як боргу, тягаря, як джерела трагізму мені особливо близький Достоєвський. Саме зречення від волі створює легкість...” “Воля породжує страждання, відмовлення ж від волі зменшує страждання... І люди легко відмовляються від волі, щоб полегшити себе”, - ця ідея філософа, на мій погляд, дійсно перегукується з поглядами Достоєвського на цю проблему, для якого проблема волі духу також має центральне значення. У Достоєвського воля - не право людини, а обов'язок, борг; воля - "не легкість, а вага". Не людина жадає від Бога волі, а навпаки, "і в цій волі бачить достоїнство богоподібності людини". Саме з цієї причини “воля аристократична, а не
