Ви тутГоловна>>Філософія>>Проблема життя та смерті в духовному досвіді людства - Реферат

Проблема життя та смерті в духовному досвіді людства - Реферат

Оцініть матеріал!
(2 голосів)

Проблема життя та смерті в духовному досвіді людства - Реферат

  • Проблема життя в історичному аспекті
  • У чому сенс життя?
  • Проблема смерті
  • Проблема безсмертя
  • Відношення до смерті, проблеми життя, смерті і безсмертя в релігіях світу

ВВЕДЕННЯ

Життя і смерть - вічні теми духовної культури людства. Про неї міркували пророки й основоположники релігій, філософи і моралісти, діячі мистецтва і літератури, педагоги і медики. Навряд чи знайдеться доросла людина, що рано чи пізно не задумалася б про зміст свого існування, смерть і досягнення безсмертя. Ці думки приходять у голову дітям і зовсім юним людям. Про це говорять вірші і проза, драми і трагедії, листи і щоденники. Тільки раннє дитинство чи старечий маразм рятують людину від необхідності рішення цих проблем.

За невеликими виключеннями у всі часи і всі народи висловлювалися про життя досить негативно. Життя - страждання (Будда, Шопегауер і ін.). Життя - сон (Платон, Паскаль). Життя - безодня зла (Древній Єгипет). "Життя - боротьба і мандрівка по чужині" (Марко Аврелій). "Життя - це повість дурня, яку розповів ідіот, повна шуму і люті, але позбавлена змісту" (Шекспір). "Усе людське життя глибоко занурене в неправду" (Ніцше) і т.п.

Смерть і потенційне безсмертя - найдужча принада для філософського розуму, тому що всі наші життєві справи повинні, так чи інакше, порівнюватися з вічним. Людина приречена на міркування про життя і смерть, і в цьому її відмінність від тварини, що смертна, але не знає про це. Смерть - розплата за ускладнення біологічної системи. Одноклітинні практично безсмертні й амеба в цьому змісті щаслива істота.

Століттями людство намагається, хоча б теоретично, спростувати цю тезу, довести, а потім і втілити в життя реальне безсмертя. Однак ідеалом такого безсмертя є не існування амеби і не ангельське життя в кращому світі. З цього погляду людина повинна жити вічно, знаходячись у постійному розквіті сил. Людина не може примиритися з тим, що саме їй доведеться піти з цього чудового світу, де кипить життя. Бути вічним глядачем цієї грандіозної картини Всесвіту, не випробувати "насичення днями" як біблійні пророки - чи може бути щось більш привабливим?

Але, міркуючи про це, починаєш розуміти, що смерть - мабуть, єдине, перед чим усі рівні: бідні і багаті, брудні і чисті, улюблені і нелюбимі. Хоча й у давнину, і в наші дні постійно робилися і робляться спроби переконати світ, що є люди, що побували "там" і повернулися назад, але здоровий розум відмовляється цьому вірити.

Замічено, що мудрість людини часто виражається у спокійному відношенні до життя і смерті. Як сказав Махатма Ганді: "Ми не знаємо, що краще - жити чи вмерти. Тому нам не варто ні надмірно захоплюватися життям, ні тріпотіти при думці про смерть. Ми повинні однаково відноситися до них обох. Це ідеальний варіант.

ПРОБЛЕМА ЖИТТЯ В ІСТОРИЧНОМУ АСПЕКТІ

Людина - насамперед, жива істота. Для того, щоб виявити специфіку людського життя серед інших організмів, потрібно визначити, що таке життя, у чому його сутність і якісна своєрідність.

Люди віддавна намагалися осягнути таємницю життя. Уже древні мислителі в явищах життя вбачали щось істотне, що відрізняє їх від явищ неживої природи. Так великий давньогрецький філософ Аристотель, розуміючи живу істоту як єдність матерії і форми, тіла і душі, головною ознакою життя вважав здатність до самостійного руху. Але в зв'язку з тим, що матерія сама по собі, на його думку, нездатна до руху, то життєвою силою, що рухає і направляє тіло в його розвитку, як він думав, є душа і форма.

У далекій стародавності людей уже цікавило питання не тільки про те, що таке життя, але і питання про його походження, про те як з'явилися рослини, тварини, людина. Це знайшло відображення в міфах різних народів. Давньогрецькі міфи оповідають, як Зевс наказав зробити людський рід з “кісток великої матері”. Під матір'ю малася на увазі мати-Земля, а під кістками її камені. За деякими іншими древніми сказаннями, людина була створена з глини, землі, дерева чи безформних живих істот. Те ж стверджував у системі своєї матеріалістичної філософії Демокрит. За його уявленнями, атоми, сплітаючись, утворюють різні речовини, а також рослини і тварин не безпричинно, а “на якій-небудь підставі й у силу необхідності.

З поширенням християнства в європейських країнах стало загальноприйнятим біблійне сказання про створення життя на землі богом. Біблійна міфологія відрізала шляхи всякому дослідженню дійсних причин виникнення світу, і середньовічним мислителям залишилося лише “з'ясовувати” яка тривалість життя Адама, “уточнювати” на якій мові він розмовляв з Євою і т.п. Правда, у деяких батьків церкви ми спостерігаємо примирення біблійних сказань із представленнями древніх мислителів. Так, наприклад, один з батьків християнської церкви, Блаженний Августин (354-430), стверджував, що всякий розвиток протікає природним шляхом завдяки тому, що бог вклав у матерію діючу силу. Цей процес, за його словами, можна побачити на прикладі росту дерева з насіння, у якому вже закладені майбутні гілки, листи, але створюються вони поступово, в результаті дії вкладеної богом потенційної сили. Виходячи з цього, Августин стверджував, що сказання Біблії про шість днів творення не можна розуміти буквально, а потрібно вірити, що саме з цієї пори почався перебіг часу.

Наука нового часу на основі строгого методу наукового дослідження прямих чи непрямих спостережень встановила, що явища життя знаходяться у строгій закономірності. Експерименти показали, що в складі живих організмів немає таких простих речовин, яких не було б у неорганічній природі, що багато з'єднань, що створюються в організмах у результаті переходу одних форм речовини в інші, можна створювати штучно, лабораторним шляхом.

З вчених 20 століття більшість вважає приблизно так. Колись на Землі склалися умови для хімічної еволюції, в результаті якої синтезувалися складні органічні молекули. А з них після незліченних проб і помилок сформувалися крихітні згустки органічної речовини, здатні здійснювати обмін речовин і розмноження... У цих гіпотез є єдиний серйозний недолік: немає ні єдиного факту, що підтверджує теоретичну можливість мимовільного зародження живих організмів на Землі з неорганічних речовин.

У ЧОМУ СЕНС ЖИТТЯ?

Кожна людина чи рано пізно задається питанням про кінцівку свого індивідуального існування. Людина – істота, що усвідомлює свою смертність і може робити її предметом міркування. Неминучість власної смерті сприймається людиною не як відвернена істина, а викликає найсильніше емоційне потрясіння, торкається самих глибин її внутрішнього світу. Перша реакція людини після усвідомлення своєї смертності – почуття безнадійності і розгубленості (іноді навіть панічної). Людина, переборюючи це почуття, існує все життя, обтяжена знанням про прийдешню власну смерть; це знання стає проте основним у наступному духовному розвитку людини. Наявністю такого знання в значній мірі і розуміється та гострота, з якою перед людиною постає питання про сенс життя (зміст смерті) і мети життя (мети смерті).

Міркування над цим питанням виявляється вихідним пунктом у виробленні основної “лінії” життя, що підкоряє собі поведінку і вчинки людини на різних рівнях: суспільство в цілому, трудовий колектив, родина, близькі друзі і т.п.. Відхилення від цієї “лінії” приводять до болісних моральних страждань у його життєдіяльності, а втрата “лінії” – до моральної (іноді фізичної) загибелі людини. Мета і зміст індивідуального життя кожної особистості тісно зв'язані із соціальними ідеями і діями, що визначають ціль і зміст усієї людської історії, суспільства, людства як цілого, його призначення, відповідальність на Землі і у Всесвіті. Цією відповідальністю окреслюються межі того, що можуть і чого не можуть робити людина і людство. Цим же визначається і те, якими засобами можуть чи не можуть вони домагатися своїх цілей.

Навіть, якщо людина керується в житті визначеними моральними цілями і використовує для їхнього досягнення адекватні їм засоби, вона знає, що не завжди і не у всіх випадках може домогтися бажаного результату, який у моральних категоріях за всіх часів позначався як добро, правда, справедливість...

Виникає багато питань:

Життя людини єдине і неповторне – якоюсь мірою зрівнюється з життям тих, хто живе безцільно, безглуздо й аморально, діє зло, неправдиво і несправедливо?

Життя кожної людини не нескінченне, а обривається смертю, небуттям?

Чи не втрачають внаслідок цього зміст такі моральні категорії, як добро і зло, правда чи неправда, справедливість і несправедливість?

Чи все приходить у бутті людському і чи все “зрівнюється” у небутті?

Люди завжди шукали вихід з цього обтяжуючого протиріччя. І знаходили його на початку в релігійному постулаті про “безсмертя душі” і загробному “возданні”, потім – в уявленнях про “абсолютний розум” і “абсолютні моральні цінності”, а середньовічні алхіміки століттями шукали “еліксир життя”.

Усвідомлюючи кінцівку свого земного існування і, задаючи питанням про сенс життя, людина починає виробляти власне відношення до життя і до смерті. Ця тема займає центральне місце у всій культурі людства. Історія світової культури розкриває споконвічний зв'язок пошуків змісту людського життя зі спробами розгадати таїнство небуття, а так само з прагненням жити вічно і якщо не матеріально, то хоча б духовно, морально перемогти смерть.

Пошуками відповіді на це питання займаються численні напрямки філософії. Філософія, якщо вона не є догматичною, апелює насамперед до розуму людини і виходить з того, що людина повинна шукати відповідь самостійно, додаючи для цього власні духовні (і фізичні) зусилля. Філософія допомагає людині, акумулюючи і критично аналізуючи попередній досвід людства в цих пошуках.

Філософський матеріалізм заперечує можливість особистого фізичного безсмертя для людини, не залишає йому надії на “загробне життя”. Приймаючи матеріалістичний світогляд, людина робить важкий крок, що вимагає особистої мужності і сили духу, оскільки відмовляється тим самим від можливості розради, хоча б і ілюзорної. Накопичений людством моральний досвід довгий час осмислювався в рамках релігійних систем, а знання моральних цінностей, що обґрунтовуються ними, підпиралося посиланнями на суд і воздання, що очікують кожного після смерті.

Як показало 20 століття, насильницьке масоване нав'язування людям матеріалістичного світогляду неминуче спричиняє серйозні втрати в моральному розвитку. А це особливо тривожно і небезпечно, коли діяльність людини як у науково-технічному, так і соціальному плані стає масштабною за всіма наслідками і тому вимагає особливо відповідального до себе ставлення.

ПРОБЛЕМА СМЕРТІ

Перефразуємо відому російську приказку: “Скажи мені, хто твій ворог, і я скажу, хто ти”. Ворог усього народу -смерть.

Тільки факт смерті глибоко ставить питання про сенс життя. Життя в цьому світі має сенс саме тому, що є смерть. Зміст зв'язаний з кінцем. І якби не було кінця, тобто якби була нескінченність життя, то змісту в житті не було б. Смерть - граничний жах і граничне зло - виявляється єдиним виходом з дурного часу у вічність, і життя безсмертне і вічне виявляється досяжної лише через смерть.

Платон учив, що філософія є не що інше, як готування до смерті. Але лихо лише в тім, що філософія сама по собі не знає, як потрібно вмерти і як перемогти смерть.

Життя шляхетне тільки тому, що в ньому є смерть, є кінець, що свідчить про те, що людина призначена до іншого, вищого життя. У нескінченному часі зміст ніколи не розкривається, зміст лежить у вічності. Але між життям у часі і життям у вічності лежить безодня, через яку перехід можливий тільки лише шляхом смерті, шляхом жаху розриву. Смерть є не тільки нісенітниця життя в цьому світі, тлінність його, але і знак, що йде з глибини, що вказує на існування вищого сенсу життя.

Не низинний страх, але глибока туга і жах, що викликає в нас смерть, є показник того, що ми належимо не тільки поверхні, але і глибині, не тільки щоденності життя в часі, але і вічності. Вічність же в часі не тільки притягає, але і викликає жах і тугу. Зміст смерті полягає в тім, що в часі неможлива вічність, що відсутність кінця в часі є нісенітниця.

Але смерть є явище життя, вона ще по цю сторону життя, вона є реакція життя на вимогу кінця в часі з боку життя. Смерть є явище, що поширюється на все життя. Життя є безупинне вмирання, постійний суд вічності над часом. Життя є постійна боротьба зі смертю і часткове вмирання людського тіла і людської душі.

Час і простір смертоносні, вони породжують розриви, що є частковим переживанням смерті. Коли в часі вмирають і зникають людські почуття, то це є переживання смерті. Коли в просторі відбувається розставання з людиною, з будинком, з містом, із садом, із твариною, що супроводжується відчуттям, що, може бути, ніколи їх більше не побачиш, то це є переживання смерті. Смерть настає для нас не тільки тоді, коли ми самі вмираємо, але і тоді вже, коли вмирають наші близькі. Ми маємо в житті досвід смерті, хоча і не остаточний. Прагнення до вічності всього буття є сутність життя. І разом з тим вічність досягається лише шляхом проходження через смерть, і смерть є доля всього живого в цьому світі, і, чим складніше життя, чим вище рівень життя, тим більше його підстерігає смерть.

Смерть має позитивний сенс. Але смерть є разом з тим найстрашніше і єдине зло. Всяке зло може бути зведене до смерті. Вбивство, ненависть, злість, розпуста, заздрість, помста є смерть і сіяння смерті. Смерть є на дні всякої злої пристрасті. Ніякого іншого зла, крім смерті й убивства не існує. Смерть є злий результат гріха. Безгрішне життя було б безсмертним, вічним. Смерть є заперечення вічності, і в цьому антилогічне зло смерті, її ворожнеча до буття, її спроби повернути творення до небуття. Смерть є повернення до споконвічного небуття.

Смерть негативно свідчить про силу Божу у Світі і про Божий зміст, що виявляються в нісенітниці. Можна навіть сказати, що світ здійснив би свій безбожний задум нескінченного (вічного) життя, якби не було Бога, але тому що є Бог, то цей задум нездійсненний і кінчається смертю. І Син Божий, абсолютно безгрішний і святий, повинний був прийняти смерть, і цим освятив смерть. Звідси подвійне відношення християнства до смерті. У шануванні хреста ми шануємо смерть, що звільняє, що перемагає смерть. Щоб ожити, потрібно вмерти. У хресті смерть перетворюється і веде до життя, до відродження. І все життя цього світу повинно бути проведено через смерть, через розп'яття. Без цього людина не може прийти до відродження, до вічності. Добро, благо є життя, сила і повнота життя, вічність життя. Смерть є божевілля, що стало щоденністю.

Живі, а не мертві страждають, коли смерть зробить свою справу. Мертві більше не можуть страждати; і ми можемо навіть похвалити смерть, коли вона кладе кінець крайньому фізичному болю чи розумовому падінню. Однак неправильно говорити про смерть як про ”винагороду”, оскільки справжня винагорода, як і справжнє покарання, вимагає свідомого переживання факту. У житті кожної людини може наступити момент, коли смерть буде більш діючою для його головних цілей, ніж життя; коли те, що він відстоює, завдяки його смерті стане більш ясним і переконливим.

Смерть - це зовсім природне явище, вона грала корисну і необхідну роль у ході тривалої біологічної еволюції. Дійсно, без смерті, що додала саме повне і серйозне значення факту виживання найбільш пристосованих, і в такий спосіб уможливила прогрес органічних видів.

Соціальне значення смерті також має свої позитивні сторони. Адже смерть робить

Прочитано 2669 разів