Проблема субстанції в філософії XVII ст - Реферат

Обгрунтування методології наукового пізнання філософи Нового часу шукають у загальнофілософських (метафізичних) засадахосмислення буття. На цій основі розробляється ще одна важлива проблема, фундаментальна категорія філософії Нового часу — субстанція як сутність буття. Якщо Б.Паскаль, обґрунтовуючи засадні принципи своєї методології пізнання, звертається до світоглядного осмислення людського буття, то переважна більшість його сучасників ці принципи шукають у сутності буття взагалі, зафіксованій у категорії субстан-ції. Субстанція — це істинне, суттєве, самодостатнє, самопричинне буття, яке породжує всю багатоманітність світу. Субстанцію як Єдине, яка розумілась в епоху Відродження орга-нічною і гармонійною єдністю духовного і природного, філософи Нового часу намагаються переосмислити та конкретизувати через призму нових досягнень наукового пізнання.

Одним з перших таку спробу зробив Р.Декарт, роз'єднавши Єдине на дві самостійні субстанції: природу, матерію, способом буття якої є механічний рух, а атрибутом — протяжність та мислення. Для Декарта природа — це величезний ме-ханізм, вся якісна багатоманітність якого зведена ним до кількісно визначених механічних відношень, а всі закономірності — до законів механіки. Друга самостійна субстанція — особлива, духовна — мис-лення. Декарт вважає, що матерія мислити не може, а між тим, мис-лення існує без сумніву і з самоочевидністю, отже, має існувати і відповідна субстанція. В підході до проблеми субстанції філософія Декарта має дуалістичний характер, складається з матеріалістичної фізики як вчення про матеріальну протяжну субстанцію та ідеаліс-тичної психології як вчення про духовну мислячу субстанцію. Зв'язуючою ланкою між цими двома незалежними самостійними субстан-ціями є Бог, який вносить у природу рух і забезпечує інваріантність усіх її законів. Важливе місце посідає вчення про субстанцію також у творчості Б.Спінози, яке має пантеїстичний характер. Субстанція, на його дум-ку, єдина, вона є Богом, що співпадає з Природою, а атрибутами її є протяжність та мислення. Субстанція — це єдність Бога і Природи, єдність природи, що творить, і природи створеної. Бог — це універ-сальна причина світу, завдяки його нерозривній єдності з Природою. Природа є причиною самої себе (causa sui). Визначивши як основну властивість субстанції-природи самопричинність (causa sui), Спіноза на цій основі виводить усі інші її властивості: вічність, безкінечність, неділимість, єдність і т.д. Субстанція єдина, проте вона виявляє свою єдність через атрибути, тобто необхідні прояви, яких, на думку Спі-нози, безкінечна кількість, але ми знаємо самоочевидно два — про-тяжність і мислення. Крім атрибутів, субстанція має також модуси, які, на відміну від атрибутів, характеризуються не необхідністю, а тільки можливістю існування. Той чи інший модус субстанції може існувати, а може і не існувати. Основними модусами субстанції, на його думку, є рух і спокій, які визначають багатоманітність світу. Субстанцію та її атрибути Спіноза називає природою, що тво-рить, природою творчою, продуктивною, а модуси — природою створе-ною. Продуктивна природа є причиною окремих речей, джерелом безкінечної дії і творчості, виражає єдність речей, а створена — джере-лом багатоманітності. Але і єдність, і багатоманітність є невід'ємними характеристиками єдиної природи — субстанції, тотожної Богові. У природі все суворо детерміновано, все підпорядковано необхід-ності внаслідок того, що єдина природа є причиною самої себе. Спі-ноза переконаний, що випадковості не існує, схиляється до фаталіз-му, проте намагається подолати, пом'якшити останній своїм вченням про свободу. На його думку, необхідність не виключає свободи, а, навпаки, передбачає її. Коли б у природі панував хаос, і коли б люди-на як частина природи не підкорялась необхідності, вона не могла б пізнавати ні природу, ні власні вчинки. А не пізнаючи, не могла б керувати ними, була б рабом своїх вчинків та пристрастей. Завдяки ж пізнанню природи світу та своєї власної природи людина стає вільною, має свободу. Свободу Спіноза розуміє як дію лише за необхід-ністю власної природи, без будь-якого примусу зовні. Свобода про-тиставляється не необхідності, а примусу. Сама ж необхідність може бути як примусовою, так і вільною. Природа в цілому як субстанція співрівна Богу, як причина самої себе (causa sui) є свободою. Людина ж лише в тому випадку має свободу, коли діє за необхідністю своєї власної природи, без примусу, коли навчається підкоряти свої при-страсті розуму. А для цього необхідно пізнати свою природу. Свобода збігається з пізнанням необхідного в своїй природі. Свобода — це пізнана необхідність. Ще одну концепцію субстанції розробляє відомий вчений-енцик-лопедист, один з найвідоміших філософів Європи кінця XVII — по-чатку XVIII ст. Готфрід Лейбніц (1646-1716) Свою плюралістичну концепцію субстанції він розкриває у працях: "Міркування про мета-фізику" (1686), "Нові досліди про людське розуміння" (1705), "Тео-дицея" (1710), "Монадологія" (1714). Центром філософії Г.Лейбніца є вчення про монади як прості неподільні субстанції — монадологія. Лейбніц наголошує, що суб-станцій-монад безкінечна кількість, вони є носіями сили та актив-ності і мають духовну природу. Кожна монада є самостійною одини-цею буття, здатною до активної діяльності. Монада є духовною, ос-кільки матерія (в філософії XVII ст.) — пасивна, не здатна до самору-ху та активної діяльності Монади вічні, вони не виникають і не зни-кають природним шляхом, а є породженням безперервних "випромі-нювань божества". Монади є індивідуальними і неповторними, неза-лежними одна від одної, вони не можуть впливати на внутрішнє бут-тя одна одної. Єдність та узгодженість монад є результатом передба-ченої Богом гармонії, яка перетворює кожну монаду в "живе дзерка-ло Всесвіту. Всі монади об'єднані Всемудрим Творцем. Кожна мо-нада є певним "світом у собі" і в той же час відображає і містить у собі весь світовий порядок. Єдине відношення, яке існує між монада-ми — це гармонія. Завдяки внутрішній активній діяльності кожна монада зберігає свою самобутність, індивідуальність у світі мінливих явищ, має власну якісну визначеність і в той же час, завдяки наперед установленій гармонії, органічно поєднана з універсумом, має своє місце в ньому. Лейбніц розрізняє три види монад, залежно від їхньої доскона-лості, запрограмованої Богом: 1) найнижчі, що характеризуються "пер-цепцією", тобто пасивною здатністю до сприйняття; 2) монади-душі, умовах XVIII ст. географічний детермінізм Монтеск'є був, незважаю-чи на всю свою обмеженість, значним досягненням соціально-філософ-ської думки на шляху вироблення альтернативних теологічним поглядів на розвиток суспільства. Визнання такої суттєвої умови матеріально-го життя суспільства, як географічне середовище, було важливим кро-ком вперед у порівнянні з апеляціями до абстрактної "людської природи" філософів XVII ст. Монтеск'є, характеризуючи психологічні особ-ливості людської природи, починає розглядати її як таку, що сформу-валася під впливом умов життя людей у певному природному середо-вищі, а якоюсь мірою навіть характеру їхньої трудової діяльності. Одним з найзначніших досягнень Монтеск'є була ідея співвідно-шення законів суспільного розвитку та природного середовища, вра-хування кліматичних умов, характеру грунту, площі, способу життя народів, що визначають не тільки "дух законів", а й державне правління. Він розрізняє три види державного правління: республіканське, монархічне та деспотичне. Монтеск'є висуває плідну установку: зрозуміти суспільство як певну цілісність і відмовитись від поверхо-вого погляду на нього як на механічний агрегат індивідів та інститу-тів. Він характеризує соціальну цілісність через поняття "загального духу народів" як результату дії "багатьох речей", що "управляють людьми": клімату, релігії, законів, принципів правління, прикладів минулого, звичаїв, традицій і т.д. Центральним елементом "загально-го духу народів" Монтеск'є вважав специфічні "людські пристрасті", що спонукають людей діяти так, щоб суспільство та його структура мали стійке існування. В республіці таким центром є доброчесність як діяльна любов до вітчизни та рівності; в монархії — честь, як ви-гідні для правителя забобони окремих осіб та суспільних груп і станів; у деспотії — страх. Монтеск'є при цьому підкреслює, що республіки занепадають при послабленні в них доброчесності, монархії — честі, а деспотії — страху. Для кожного способу правління шкідливим є також залучення до нього чужорідних принципів та спонукань до дії. Отже, Монтеск'є поставив і досліджував важливу проблему полі-тичної значимості соціально-психологічних рис народів, проте роль цих рис ним занадто абсолютизувалась. Правда, ця абсолютизація зумовлена у Монтеск'є прагненням виявити об'єктивні детермінанти психології різних народів та властивих для них "способів правління". Ці детермінанти, на його думку, походять від географічного середо-вища, це перш за все клімат, грунт, рельєф місцевості і величина території. Перші два детермінують спосіб правління через вплив на формування психології народів, решта ж через вплив на організацію діяльності людей. Незаперечною заслугою Монтеск'є є також деталь-на розробка локківської ідеї поділу влад на законодавчу, виконавчу та судову. Лише за умови такого поділу, на його думку, можливий дер-жавний лад, за якого нікого не примушуватимуть робити те, до чого не зобов'язує закон, і не робити того, що закон йому дозволяє. Ще одну концепцію атеїстичної філософії просвітництва розроб-ляє Вольтер Франсуа-Марі Аруе (1694—1779), головні ідеї якого викла-дені у працях: "Філософські листи" (1734), "Метафізичний трактат" (1734), "Роздуми про людину" (1737), "Філософський словник" (1764), "Філософія історії" (1765), "Досвід про звичаї та дух народів" (1769). Головне завдання своєї філософії Вольтер вбачає в розвінчуванні релігійної догматики, що заважає людям будувати щасливе життя, культивуючи неуцтво, неосвіченість, фанатизм, брехню, оману. Хрис-тиянство, на його думку, це сітка, якою шахраї протягом багатьох віків обплутують дурнів. Всю історію релігії та церкви він подає як ланцюг шахрайств, злочинів, пограбувань та вбивств, а джерело цього вбачає в самій сутності офіційної релігії та церкви як основи старих феодальних порядків. Проте релігію Вольтер розглядав також і як засіб мирного вирішення суспільних суперечностей, як засіб стриму-вання бідняків проти зазіхань на власність багатих та запобігання сва-віллю "сильних світу цього". "Коли б Бога не було, його слід було б вигадати" — це максима Вольтера, якою він прагне довести, щоб Бог існував і карав би те, чого не в змозі придушити людське правосуддя. В своїх філософських поглядах Вольтер схиляється до емпіризму Ф.Бе-кона, сенсуалізму Д.Локка, фізики І. Ньютона, в експериментальному природознавстві вбачає єдиний надійний шлях пізнання природи світу і природи людини. Спираючись на емпірико-матеріалістичну філо-софську традицію, Вольтер розглядає людську душу як здатність мис-лити та відчувати в прямій залежності від тілесної організації, діяль-ності органів чуття, нервів та мозку. Важливе місце в філософії Воль-тера посідають роздуми про людину як суспільну істоту. Він стверд-жує, що суспільні моральні норми, юридично-політичні закони, які регулюють відносини між людьми, створюються самими людьми, а не Богом. Вольтер вважає, що існують фундаментальні універсальні принципи моральності, які є необхідним результатом осмислення людьми свого життєвого досвіду і функціонують у будь-якому людсь-кому суспільстві. Так, на його думку, виникає той "природний закон моральності", що виражається в сформульованому стародавніми мудре-цями "золотому правилі": чини з іншими так, як би ти хотів, щоб чинили з тобою. Вольтер підкреслює земні, людські мотивації мо-ральної та правової поведінки людей, вважаючи Їх достатніми та ефек-тивними, що не потребують ніяких надприродних причин та спону-кань для свого функціонування. У своїх роздумах про суспільне буття людей Вольтер постійно звер-тався до осмислення історії, спираючись на нього в обгрунтуванні своїх суспільних ідеалів та критиці неприйнятних для нього поглядів, відносин, організацій. Вольтер був видатним істориком XVII ст., ство-рив школу просвітницької історіографії, намагався будувати історич-ну науку на достовірних письмових свідченнях та матеріальних пам'ятках минулого. Він висунув ряд плідних ідей та принципів досліджен-ня історії людства: по-перше, в центрі уваги істориків має бути істо-рія життя народів, а не лише правителів; по-друге, варто досліджува-ти всю духовну культуру народів, а не тільки релігію; по-третє, слід створити історію матеріальної культури людства, дослідити, які галузі економіки були розвинуті в той чи інший історичний період, яким було національне багатство і як воно розподілялось, яким був матері-альний побут людей і т.д.; по-четверте, слід повніше дослідити всес-вітню історію, не обмежуючись лише історією християнського світу, включивши в історію людства цивілізації Індії, Китаю, арабських на-родіі, аборигенів американського континенту, оскільки всі народи здатні до прогресивного розвитку. Вольтер дає філософське осмис-лення історії людства, відкинувши ідею божественного промислу і підкреслюючи, що історію творять самі люди на основі своїх погля-дів, гадок, прагнень, які виникають на підставі життєвого досвіду і оволодівають свідомістю великих мас людей. Ці погляди, думки вели-ких мас людей Вольтер ділить на істинні та хибні. Істинні ведуть до щасливого устрою людського життя, а хибні — до біди та нещастя. До істинних він відносить ті, які просвіщають правителів щодо їхнього обов'язку забезпечувати народам можливість матеріального благопо-луччя, свободи та соціальної справделивості. Хибні ж думки переко-нують правителів, що вони не несуть ніякої відповідальності перед народами і є їхніми абсолютними володарями. Ці протилежні при-нципи підходу до проблем державного управління залежать, на думку Вольтера, від розуміння природи світу та природи людини, людсько-го буття та буття суспільства, свідомості та пізнання. Історію людства, її правдиве висвітлення Вольтер вважав важли-вим засобом просвітницької діяльності. Аналізуючи помилки, люди могли б уникати їх у майбутньому, будуючи життя на принципах ро-зуму. В цілому історія людства є, на думку Вольтера, історією злочи-нів, безчинств та нещастя в зв'язку з пануванням омани, релігійного дурману та фанатизму. Проте він бачив в історії і світлі моменти, свідчення того, що розум і істину неможливо знищити. Істина від-кривається лише розумом і спростовує релігійні вірування як згубну для людства оману. В історичному минулому Вольтер бачив чотири відносно щасливі епохи: розквіт афінської культури при правлінні Перікла; староримської — при правлінні Августа; ренесансної — при Медічі та новоєвропейської в XVII — XVIII ст. Він вважав, що розум, вищим втіленням якого стала філософія, котра спирається на науку і мистецтво, дедалі більше і значніше впливатиме на організацію людсь-кого життя. Головну ж надію Вольтер покладав на те, що висновки філософського розуму про сутність та завдання державної влади ста-нуть надбанням правителів. Він був переконаний у неминучусті встановлення Царства Розуму, де буде ліквідовано соціальне зло і створе-но всі умови для щасливого і справделивого життя людей. При цьому він вважав, що свобода, соціальна справедливість, висока духовна куль-тура можуть стати надбанням усіх без винятку народів світу. Суспіль-но-політичним ідеалом Вольтера була аристократична монархія на чолі з філософськи освіченим монархом. Видатним представником деїстичного напрямку просвітництва був Жан-Жак Руссо (1712—1778), який свою оригінальну концепцію істо-рії, закономірностей та перспектив суспільного розвитку розкриває у працях: "Міркування про науки та мистецтва" (1750), "Міркування про походження та основи нерівності між людьми" (1755), "Юлія, або Нова Елоїза" (1761), "Про суспільний договір" (1762), "Еміль, або Про виховання" (1762). Центральною проблемою у творчості Руссо була проблема нерів-ності між людьми та шляхів її подолання. Він критикує сучасну йому цивілізацію нерівності і відстоює тезу про те, що розвиток науки не сприяв удосконаленню моральності, звичаїв, життя людей в цілому. Основою суспільного життя Руссо вважав матеріальні, "тілесні" по-треби людей, а духовні — їхнім наслідком, що лише опосередковано можуть впливати на суспільне буття. Руссо одним з перших виявив, що розвиток культури створює "штучні" потреби, задоволення яких має дуже суперечливий характер, завдяки яким людина намагається "здаватися", а не бути. Крім того, він вважає, що культура та мистец-тво належать панівним соціальним верствам і є чужими для більшості людей. Проте, хоч Руссо і підкреслював, що наука і культура мало сприяли удосконаленню людського буття, все ж джерело суспільних проблем та конфліктів він вбачав у сфері суспільного розвитку, в со-ціальній нерівності, яку розумів передусім як нерівність майнову. На відміну від Вольтера, Руссо вважав, що нерівність між людьми існува-ла не завжди, а виникла лише на певному рівні історичного розвитку людства з майнових відносин між людьми. Майнова нерівність, поділ на бідних та багатих, на думку Руссо, є першим щаблем нерівності. Другий щабель нерівності він пов'язує з виникненням держави. На певному етапі суспільного розвитку, з його точки зору, багаті та бідні уклали договір, що привів до встановлення державної влади, яка мала б бути гарантом справделивості і миру. Нерівність між багатими і бідними, таким чином, піднімається на новий щабель, перетворюється в нерівність між пануючими, володаря-ми та підлеглими, підвладними. Третій щабель нерівності в суспільстві є результатом перетворення законної влади на деспотизм. Якщо рані-ше народ був одурений державою та законом, то деспот обманює і закони, і народ. Цей третій щабель нерівності створює, між тим, і нову рівність — щодо деспота всі люди стають рівними у своєму без-прав'ї. Таким чином, Руссо намагається обгрунтувати та морально і юридичне виправдати право народу на бунт проти деспота. Отже, головну причину соціальної нерівності Руссо вбачає у май-новій нерівності. З іншого боку, соціальна нерівність укорінена у вза-ємній залежності людей, викликаній суспільним поділом праці та розвитком цивілізації. Тому основну увагу він зосереджує на критиці цивілізації. Природним станом людського життя він вважає такий стан, коли людина є самодостатньою, незалежною від інших людей ні як виробник, ні як споживач. В цьому природному стані всі люди були