Категорії діалектики і загально-наукові поняття - Реферат

• 1.      Поняття закону
• 2.      Основні закони діалектики
• 3.      Категорії діалектики
• 4.      Альтернативи діалектики

Почерпнуті з життя проблеми, які вирішуються на рівні філо­софи, сприяють формуванню світоглядних, духовно-моральних, есте­тичних настанов, ідеалів і соціальних цінностей, вдосконаленню осо­бистості. Для цього філософія надає індивіду, котрий її вивчає, багатий фактичний. матеріал для роздумів, і водночас досить ефективні "інструменти" інтелектуальної діяльності. Вивчення філософії та історії її розвитку - це апробована багатовіковім досвідом людства найкраща школа розумного мислення. Вона дозволяє вільно оперувати поняттям, висувати, обґрунтовувати і критикувати ті чи інші судження, відділяти істотне від неістотного, розкривати взаємозв'язок усіх явищ і процесів об'єктивної реальності.

Філософія стала дійовим стимулом розвитку людини як соціаль­ного суб'єкта, котрій усвідомлює своє місце в світі, займає по відно­шенню до нього певну позицію. Особливого значення філософська думка набуває в періоди суспільних криз, в перехідні епохи, коли со­ціально-політичні і духовні потрясіння дають нові поштовхи для по­ставлення питань про сутність людини та сенс її буття, принципи зв'язку зі світом, суспільством, про покликання, обов'язки, перспекти­ви, можливості, морально-естетичні цінності особистості, шляхи до­сягнення нею поставлених цілей. Кожна філософська школа, філо-софський напрям - це індивідуальне вирішення даних проблем.

Пізнаючи навколишню дійсність, людина не тільки здобуває знання про її сутність, закони функціонування, специфіку зв'язків окремих частин і т. п., а й пізнає саму себе як складову частину цього цілого, але частину особливу, специфічну, неповторну в своїй індивіду­альності. Людина виділяє себе із світу і протистоїть йому як чомусь іншому, без якого, проте, ніяк не обійтись. Усвідомивши себе, своє "Я" на противагу навколишньому, людина починає замислюватись над своїм місцем у світі. Хто для кого існує: людина для світу чи світ для людини? Яка форма зв'язку між "Я" і всім іншим? І для чого це пе­рехідне, тимчасове "Я" взагалі з'явилось у безмежному космосі? Чи має життя сенс, чи воно - абсурд, безглузда випадковість в нескінченних комбінаціях першоматерії, яка хаотично рухається? Якщо поява мого "Я" - закономірність, то в в чому вона полягає, до якої мети слід прагнути, щоб виправдати своє існування? Як співвідносяться корот­кочасність життя і вічність буття? А чи варте життя того, щоб жити? Якщо воно гра випадкового збігу обставин в природі, то навіщо жити? А якщо жити, то як? На які ідеали орієнтуватися, до якої мети прагну­ти, якими засобами її досягати?

Людство ставить ці запитання перед собою постійно. І саме філософські вчення в своїй єдності, проникаючи в сутність людського буття щораз глибше, дають можливість повніше, різнобічніше зро­зуміти сенс життя, його цінність, більш чітко визначити шляхи і засоби досягнення смисло-життєвнх цілей.

Поняття закону

Закон — це, передусім, об'єктивність, те, що не залежить від волі і бажання людини, від її свідомості. Звичайно, мова не йде про юридичні закони, які сьогодні приймаються, а завтра — скасовуються. Якщо, наприклад, ми ведемо мову про закони збереження енергії та речовини чи про закон всесвітнього тяжіння, то було б безглуздям стверджувати, що ми зможемо їх скасувати чи свідомо загальмувати їхню дію. Це стосу­ється також і об'єктивних законів розвитку суспільства, таких, зокре­ма, як залежність суспільної свідомості від суспільного буття, чи ос­новного соціологічного закону про вирішальну роль способу вироб­ництва у суспільному житті. Отже, найсуттєвішою ознакою закону буде те, що він відображає об'єктивний стан речей, об'єктивні зв'яз­ки між речами, предметами, явищами.

Закон — це суттєве відношення, зв'язок між сутностями, який є:

1) об'єктивним; 2) необхідним; 3) загальним; 4) внутрішнім;

5) суттєвим; 6) повторювальним.

Можна виділити три групи законів: 1) окремі закони, притаманні певним формам руху матерії (закони механіки, хімії, біології тощо);

2) особливі закони, притаманні усім або багатьом формам руху матерії (закони математики, кібернетики, закони збереження);

3) загальні, універсальні закони (закони діалектики). Слід розрізняти закони природи і закони суспільства. Перші ді­ють стихійно. Другі виявляються через свідомі дії людей. І це накла­дає певний відбиток на дію законів. Закони суспільства можуть ігно­руватися, гальмуватися людьми тощо.

Суспільне життя підпорядковане певним об'єктивним законам, їх системі. Однак ці закони не рівнозначні. Одні діють завжди і скрізь, інші — лише в певний час і на певній стадії розвитку. Тому у філосо­фії і розрізняють закони розвитку і закони функціонування суспільства.

Закони розвитку — це закони, які діють протягом усієї історії людства і характерні для соціальної форми руху матерії. До таких законів слід віднести закон про визначальну роль способу виробниц­тва у суспільному житті, про визначальну роль суспільного буття щодо суспільної свідомості тощо. Закони розвитку визначають зміну стану суспільної системи у часі. Це масштабні закони. До них також нале­жать основні закони діалектики, які виявляють свою дію і в суспільстві.

Закони функціонування — це закономірні об'єктивні зв'язки, які діють у даний момент часу, на даному етапі розвитку суспільства, на певній його стадії. Скажімо, закон вартості діє лише за умов існуван­ня товарного виробництва. Закони розвитку і закони функціонуван­ня співвідносяться як загальне і особливе.

Є динамічні та статистичні закони. У динамічних законах перед­бачення мають однозначний характер — "так, а не інакше піде про­цес розвитку". У статистичних законах передбачення носять імовір­ний характер" — "може бути, а може ні". Останнє зумовлене дією багатьох випадкових факторів. Статистичні закони виявляються в ре­зультаті взаємодії значної кількості елементів певної системи, скажі­мо, соціальних колективів, соціальних груп, тощо. Вони не дають, звичайно, однозначних, достовірних передбачень, але є єдино мож­ливими під час дослідження масових явищ випадкового характеру і відбивають діалектику необхідності та випадковості, їхнього взаємо­зв'язку.

Динамічний закон — закон класу явищ. При цьому початковий стан однозначно і цілком визначає подальший стан цього явища. Динамічний закон — закон, що відображає відношення між станами однорідних явищ. Такий закон не визначає повністю зміни кожного явища, але зумовлює загальну тенденцію зміни усієї сукупності таких явищ. При цьому сума законів розвитку окремих явищ, зв'язаних із сукупністю, не дає закону сукупності, бо у ній внаслідок інтеграції, взаємодії виникають нові властивості, відмінні від тих, що були при­таманні окремим явищам.

З категорією "закон" має зв'язок категорія "закономірність". Це — не тотожні поняття. Вони є однопорядковими, бо у них відображе­ні необхідні, об'єктивні, загальні зв'язки, що існують в об'єктивній дійсності.

Але закономірність є ширшим, ніж закон поняттям. Це сукупна дія багатьох законів, що конкретизують, наповнюють певним змістом закономірність розвитку природи і суспільства.

Діалектика спирається на три основні, універсальні закони: закон взаємного переходу кількісних змін у якісні, закон єдності та бороть­би протилежностей і закон заперечення заперечення.

Вони називаються основними, універсальними законами діалек­тики, тому що, по-перше, притаманні усім сферам дійсності, тобто діють у природі, суспільстві та пізнанні; по-друге, розкривають гли­бинні основи руху та розвитку, а саме: його джерело, механізм пере­ходу від старого до нового, зв'язки нового із старим, того, що запере­чує, з тим, що заперечується.

Основні закони діалектики

Закони діалектики — загальні форми суттєвого зв'язку в процесі розвитку, які виконують важливу методологічну функцію в побудові теорії. Вони (закони), власне, форму­ють предмет теорії як спосіб зв'язку між категоріями, що є фундаментальними поняттями, які відображають різно­манітні аспекти процесу розвитку.

Закон єдності і боротьби протилежностей посідає в мате­ріалістичній діалектиці особливе місце як закон, що відо­бражає джерело розвитку.

Відображаючи об'єктивне джерело розвитку, визначаю­чи шлях його пізнання, розглядуваний закон орієнтує на ді­яльність, спрямовану на теоретичне і практичне вирішення проблем. Зважаючи на світоглядне, методологічне і прак­тичне значення закону єдності і боротьби протилежностей, філософи вважають його «ядром» діалектики.

Протилежності — це взаємозв'язані сторони єдиного,. які одночасно покладають і виключають одна одну, знахо­дяться у відношенні єдності і «боротьби»; єдність протилеж­ностей—це їх взаємна приналежність до однієї і тієї ж суті, їх взаємопокладання, взаємопроникнення, нерозділь­ність; боротьба протилежностей—це процес їх взаємови-ключення у рамках єдності, конкретний механізм якого ви­значається природою явища, що розвивається; суперечність—це відношення протилежностей як сторін єдиного цілого. Суть його в тому, що сторони, які взаємовиключають одна одну, не можуть існувати одна без одної.

Діалектична суперечність — це не просто відношення од­віку даних протилежностей, а сутнісний процес. Як універ­сальна логічна категорія, «діалектична суперечність» є відображенням загальної форми буття розвитку як єдності і боротьби протилежностей, що фіксується логічним зако­ном «тотожності протилежностей», який стає законом пі­знання і законом об'єктивного світу. Отже, для того, щоб розкрити суперечливість предмета, необхідно його роздво­їти на складові протилежності і зрозуміти їх взаємовідно­шення. В найбільш загальній логічній формі це означає, що предмет, який досліджується, має розумітися як єдність протилежних визначень: теза — антитеза — синтез.

Єдність протилежностей як сторін однієї й тієї ж суті є умовою існування та функціонування явища в його ціліс­ності: життя функціонує як життя, лише будучи єдністю асиміляції та дисиміляції; матеріальне життя суспільства — як єдність і виробництва, і споживання і т. д.

Взаємодія протилежних сторін однієї і тієї ж суті є джерелом саморуху. Саморух явища — це процес його са­мовідтворення, який здійснюється на основі взаємодії його-сторін, що взаємообумовлюють і взаємно доповнюють одна одну. Як така взаємодія та чи інша система (природа, жи­вий організм, суспільство) не потребує зовнішньої сили, яка приводила б її в рух, а містить це джерело в собі. Взаємо­дія, взаємообумовленість, взаємодоповнення протилежностей і є те, що перетворює явище в саморухливе. Такий один бік проблеми джерела саморуху, який, однак, не вичерпує даного питання в цілому.

Як єдність протилежностей те чи інше явище, існуючи в своїй цілісності, містить в собі джерело саморуху. Проте,. будучи єдністю протилежностей, це явище утримує в собі внутрішню необхідність «роздвоєння єдиного», «боротьби» протилежних тенденцій, які, зрештою, ведуть до його змі­ни. Цей суперечливий процес взаємовідносин протилежно­стей і постає «мотивом», «імпульсом», збудником зміни. Існуюча суперечність вимагає свого розв'язання, тобто зняття своєї основи. Умови цього процесу—в активній взаємодії протилежностей, їх «боротьбі», що веде до роз­в'язання суперечності. Оскільки розв'язання суперечності виявляється можливим лише за допомогою виходу за ме­жі даної основи, суперечність постає джерелом розвитку, виникнення нового.

Закон заперечення заперечення. Спочатку з'ясуємо зміст •^категорії заперечення, який насамперед виступає як єдність протилежностей: збереження і подолання.

Категорія заперечення постає загальною і необхідною формою наступної діяльності, формою духовного освоєння майбутнього, його практичного втілення в дійсність. Тому природно, що спосіб заперечення визначається в кожному конкретному випадку як загальною, так і особливою при­родою процесу. «...Для кожного виду предметів, як і для кожного виду уявлень та понять,— писав Ф. Енгельс,— іс­нує свій особливий вид заперечення, такого саме заперечен­ня, що при цьому виходить розвиток» ⁶.

Діалектичне заперечення відносно конкретного явища являє собою його перехід у свою протилежність. Закон за­перечення заперечення і виступає законом зв'язку таких етапів у розвитку явища, які постають як його переходи в протилежність. Просування через переходи в протилежність і є формою руху суперечності по шляху свого вирішення. Наприклад, відношення мислення і буття в сфері суспіль­ного розвитку постає у формі заперечення заперечення:

наявна дійсність — її заперечення в мисленні (понятті) — заперечення поняття як процес формування нової дійснос­ті відповідно до поняття про неї. Сутнісна єдність указаних ланок заперечення реалізується в діяльності людини.

Заперечення заперечення тому і виступає всезагальною, вирішальною формою суперечності, що вона (форма) є внутрішньою формою розвитку суперечності. Тобто запере­чення заперечення охоплює весь процес розвитку супереч­ності — від його виникнення, через дозрівання та вирішен­ня, включаючи і результат цього вирішення.

Становлення результату в процесі і зняття процесу в ре­зультаті є не чим іншим, як моментами, що виражають ха­рактер заперечення (заперечення заперечення, як самоза­перечення). Оскільки кожен із цих моментів розрізняється за змістом і формою, то діалектичне витлумачене запере­чення ніби «розщеплюється» — на себе (перше заперечен­ня) і на свою протилежність (друге заперечення). Зрозу­міло, що друге заперечення «у зародку», в потенції місти­лося в запереченні першому.

Відображаючи складний, суперечливий характер спря­мованості процесу розвитку (поступальність і «повернення», повторюваність, збереження і знищення), закон заперечен­ня заперечення виступає світоглядно-методологічним регу­лятором освоєння як минулого в розвитку людства, так і освоєння його майбутнього. У відношенні до минулого цей закон передбачає необхідність розкриття тих рис, власти­востей здійсненого розвитку, заперечення яких було здій­снене наступним розвитком, а відповідно — їх мобілізацію для теоретичного обгрунтування можливостей майбутнього розвитку, їх практичного розвитку в освоюваному майбут­ньому.

Закон заперечення заперечення не знищує альтернатив­ності розвитку можливостей у реалізації майбутнього, але постає законом свідомої реалізації того майбутнього, яке виражається гуманістичною суттю діалектичної теорії роз­витку.

Закон взаємопереходу кількісних і якісних змін розкриває. механізм формоутворення нового, ще не існуючого. Од­нак, говорячи про специфіку вказаного закону, нам не об­минути питання про його зв'язок з іншими законами. Отже, постає питання про діалектику самих законів. Цілісність процесу розвитку виражається у взаємоперетворенні зако­нів, кожен з яких, у свою чергу, конкретизує зміст іншого. Наприклад, процес «роздвоєння єдиного» є становленням і розвитком самозаперечення предмета, яке являє собою про­цес кількісних змін, оскільки він здійснюється у межах да­ної якості. Разом з тим це — і процес формоутворення ви­значеності протилежностей у складі цілого, і кількісної ви­значеності їх відношення у ньому.

Єдність і протилежність законів діалектики забезпечує розуміння системності розвитку внутрішньорозчленованої цілісності. Це розуміння зумовлює необхідність виведення законів діалектики одного з іншого. Виведення одного за­кону з іншого є