Ви тутГоловна>>Філософія>>Філософія київського кола (М.Бердяєв, Л.Шестов, В. Зеньковський та ін.) - Реферат

Філософія київського кола (М.Бердяєв, Л.Шестов, В. Зеньковський та ін.) - Реферат

Оцініть матеріал!
(0 голосів)

Філософія київського кола (М.Бердяєв, Л.Шестов, В. Зеньковський та ін.) - Реферат

Аналізуючи погляди В. Зеньковського, Г. Флоровського, А. Шестова, слід зазначити, що вони не акцентували своєї належності до української культури, хоча як представники післяжовтневого зарубіжжя підтримували стосунки з ба­гатьма представниками української діаспори, а звертаю­чись до історії філософії, не обходили видатних мисли­телів-українців в межах загальноросійської культури того часу. Вираження повної національної ідентифікації як

філософів, вчених, звернення до духовної культури свого народу чітко простежується в поглядах Д. Чижевського, В. Петрова, О. Кульчицького, Б. Цимбалістого, а тим більше в соціально-політичних творах В. Винниченка, Д. Донцова, В. Липинського та ін.

Твердження офіційної марксистсько-ленінської історіографії про те, що на рубежі XIX—XX ст. в Російській імперії, а тим більше в Україні, на загальному фоні бурхливого розвитку марксист­ської філософії відбувається занепад філософ­ської думки — далеке, як ми бачили з попередніх лек­цій, від істини. Вивчаючи історію філософської думки цього періоду, а не «відношення до неї», неважко встано­вити, що в усі передреволюційні роки до 1922 р. філосо­фія в Росії розвивалася надзвичайно активно і досягала небувалого рівня. В ці роки вперше було створено само­бутню метафізику, що спиралася на аналіз історичного, культурного та релігійного досвіду російського буття, от­римавши назву філософії російського духовного Ренесан­су. Значна частина її фундаторів (М. Бердяєв, С. Булгаков, С. Трубецькой, Л. Шестов, Г. Шпет та ін.) жили і працювали в Україні, зокрема в Київському універси­теті, який став на цей час значним центром гуманітарної освіти.

Отримали розвиток і інші філософські школи, течії, формувалися й функціонували філософські товариства не тільки в Петербурзі, Москві, Києві, айв інших містах Росії та України, зростав випуск філософських часописів, масив перекладних праць із доробку західноєвропейських мислителів. Такого творчого філософського життя, такого кола видатних філософів в Російській імперії не було ніколи. І це закономірно. Сама епоха змушувала задума­тись над складними питаннями людського буття, долі люд­ства, шукати на них адекватну відповідь. Зрозуміло, що відповідь на ці питання, поставлені реальним життям, не збігалася з офіційними ідеологічними настановами того часу, навпаки, передбачались ті соціальні та духовні де­формації, з якими доводиться зустрічатися і сьогодні.

На противагу райдужним перспективам ортодоксально­го марксизму з обґрунтуванням можливості появи цих де­формацій виступили мислителі немарксистської орієнтації. Замість того, щоб прислухатися до голосу розуму, радянсь­кий уряд оголосив їхні погляди «ворожими справі побудо­ви соціалізму», вислав у 1922 р. в адміністративному по­рядку велику групу вчених, творчої інтелігенції, серед яких було немало філософів із світовим іменем. Вислані за кор­дон, вони зуміли створити ряд нових філософських течій, висловити цінні філософські та соціально-політичні ідеї, які сьогодні отримують своє осмислення.

Стосовно України, то наступ на українську творчу інте­лігенцію розпочався задовго до 1922 р. У роки громадянсь­кої війни «невідомими» були вбиті видатний український композитор М. Леонтович, перший міністр освіти в укра­їнській державі І. Стешенко, в одеській ЧК був розстріля­ний П. Дорошенко. Встановлення радянської влади, па­діння незалежної Української держави продовжили спи­сок вигнанців і жертв тоталітарного режиму. У вигнан­ні опинилися кращі представники української нації: Д. Ан­тонович (син українського історика В. Антоновича), І. Біднов, В. Винниченко, І. Горбачевський, М. Грушевський, Д. Донцов, Д. Дорошенко, О. Колеса, В. Липинський, О. Лотоцький, І. Мірчук, С. Наріжний, І. Огієнко, М. Шаповал, А. Яковлєв. Доля тих, хто залишився в країні, була більш трагічною.

Тоталітарний режим зламав другого президента Академії наук України М. Василенка, був заарештований і розстрі­ляний «рицар духу» С. Єфремов, в таборах ГУЛАГу заги­нув А. Кримський та ряд інших українських вчених, мит­ців, представників творчої інтелігенції. Невлаштованість життя, відсутність елементарних умов для наукової твор­чості, постійні наладки й цькування примушували виїзди­ти за кордон українських філософів раніше, ніж це відбу­валося в примусовому адміністративному порядку «гуман­ної акції» радянської влади в 1922 р. З таких причин за кордон виїхали професійні філософи В. Зеньковський

 (1919), Г. Флоровський (1920), Л. Шестов (1920), Д. Чижевський (1921), які пізніше плідно працювали на ниві вітчиз­няної та західноєвропейської філософи.

Л.Шестов

На розвиток вітчизняної і світової філософської думки значно вплину­ли погляди вихідця з України Лева Шестова (Лева Ісаковича Шварцмана), одного з фундато­рів впливової філософської течії екзистенціалізму.

Народився Л. Шестов 13 лютого 1866 р. у Києві в родині відомого єврейського фабриканта-мільйонера. З 1873 р. почав навчатися у 3-й Київській гімназії, з якої, буду­чи замішаним у політичній справі, перевівся до Москви. По закінченні гімназії він вступив на фізико-математичний факультет Московського університету, з якого неза­баром перевівся на юридичний. Один семестр навчався в Берліні. Навчання завершив на юридичному факульте­ті Київського університету в 1889 р. Захопившись марк­сизмом, брав участь в організації марксистських гуртків у Києві. Написав дисертацію по законодавству в Росії, проте її публікація була заборонена цензурою. В 1890— 1891 рр. служив в армії, а потім деякий час працював помічником присяжного повіреного. Повернувшись до Києва в 1892 р., працював разом з батьком, відійшовши в 1894 р. від марксизму. В 1895 р. з'явилася перша його публікація на літературно-філософську тематику. Пережив­ши важку нервову депресію, Л. Шестов виїхав за кордон. З 1895 по 1914 р. жив у Фрейбурзі, на о. Лемон. В 1914 р. повернувся до Москви, займаючись літературно-філософ­ською діяльністю. Тут він зблизився з М. Бердяєвим, С. Булгаковим, В'яч. Івановим, Г. Шпетом, Г. Челпановим, М. Гершензоном.

У 1918 р. переїхав до Києва, читав курс давньої філо­софії в Народному університеті. Через рік переїхав до Ялти, став приват-доцентом Таврійського університету (Сімферополь). У січні 1920 р. разом із сім'єю проживав у Константинополі, Генуї, Парижі, Женеві. З 1921 р. осів у Парижі. Тут він читав доповіді з творчості Достоєвського в Релігійно-філософському товаристві та Народному університеті, став викладачем російського історико-філологічного факультету Паризького університету, де протя­гом 15 років читав курс філософії. В 1923—1925 рр. читав курс «Філософські ідеї Достоєвського і Паскаля», а пізні­ше такі курси: «Російська філософська думка», «Володи­мир Соловйов і релігійна філософія», «Російська і євро­пейська філософська думка», «Достоєвський і Керкегор».

Л. Шестов ґрунтовно вивчав індійську філософію. В квіт­ні 1928 р. в Амстердамі познайомився з Е. Гуссерлем. Час­то виїздив до Німеччини, де зустрічався з М. Шеллером, М. Хайдеггером, Е. Гуссерлем. Помер 20 грудня 1938 р.

Автор праць: «Достоевский й Ницше. Философия тра-гедии». — СПб., 1903; «Добро й учение графа Толстого й Нитше (Философия й проповедь)». — СПб., 1907; «Апофе­оз беспочвенности (Опьггадогматического мьппления)». — СПб., 1911; «Великие кануньї». — СПб., 1912; «Откровение смерти». — Париж, 1921; «На весах Иова». — Париж, 1929; «Киркегард й зкзистенциалистическая философия». — Париж, 1939; «Афина Иерусалимская». — Па­риж, 1951; «Умозрение й откровение». — Париж, 1964;

• «8о1а Ріаі». Только вера. Греческая средневековая философия. Лютер й церковь». — Париж, 1966.

Оригінальний мислитель світового масштабу, Л. Шес­тов сформувався під впливом поглядів Ніцше, Достоєв­ського, Толстого. Сприйняв ряд ідей Платона, Плотіна, Кан­та, Паскаля, проте ніколи не належав ні до однієї філо­софської течії, критично ставлячись до традиційних ра­ціоналістичних спекуляцій і побудов здорового глузду, не прагнув до побудови власної філософської системи. Про­тивник будь-якого системотворення, він наголошував на тому, що філософ не повинен посилатись на право зви­чайної людини, а «зобов'язаний сумніватися, сумнівати­ся і сумніватися і саме тоді запитувати, коли ніхто не за­питує, ризикуючи стати посміховиськом для юрби» (Шес-діод Л. Апофеоз беспочвенности. — Л., 1991. — С. 168). Назване, як синтез декартівського сумніву та тертуліанівського кредо мудрості, зумовлювало і його ставлення до авторитетів, поглядів своїх попередників і сучасників: пра­ці великих філософів треба читати, однак жити потрібно своїм розумом; всі судження мають право на існування, і якщо вже говорити про привілеї, то потрібно віддавати перевагу тим, які тепер більш за все в загоні.

Блискучий полеміст, що філософствував всією своєю істотою, він вважав завзятість істотнішим, первіснішим, ніж адекватність. Вона для нього була головною ознакою справжньої думки, а не випадковим гріхом мислення, П вищою правдою. Тому Л. Шестов ніколи не доводив, а по­казував, демонстрував усією своєю творчістю. Особливо сильним він був у запереченнях, оскільки, з його точки зору, «переконувати людей і скучно, і важко, і, в кінці кінців, право, навіть непотрібно» (Том .же. — С. 159).

Філософію Л. Шестов розглядав не як спосіб розумо­вого функціонування, а як виявлення першооснов люд­ського життя, спрямовуючи основну увагу на розгляд долі особи, однієї, неповторної і єдиної в принципі, який вона сповідує. В ім'я цієї єдиної особи він боровся із загаль­ним, універсальним, із загальнообов'язковою мораллю та логікою, що протистояли добру і злу «дробного» життя. Обстоюючи свободу думки, яка може бути тільки думкою власною, хоче цього чи не хоче людина, проте рано чи пізно їй доведеться визнати непридатність всілякого роду шаблонів і почати творити самій, Л. Шестов не сприймав шаблонів ні здорового глузду, ні логічних сурогатів. Для нього судити за абстрактними мірками справжню живу думку означало грати наосліп, оскільки кілок і хрест «здо­рового глузду» є не більше, ніж блеф розсудку, малодуш­ність і самообман розуму, який вважає за краще не бачити нічого, ніж відвернутися від самоочевидного, однак при цьому не жертвуючи нічим з такою легкістю, як очевидни­ми речами, якщо вони вибиваються з ланки загальновиз­наних істин.

Звертаючись до самості, індивідуальності, Л. Шестов різко виступав проти Гегеля як «злого генія людського духу ж за його апологію всезагального, прославлення не­обхідності на противагу єдиному, свободі, спроби затисну­ти все в залізну голу схему логічних суджень. «Звичка логічно мислити, — зазначав він, — вбиває фантазію. Людина переконується, що є тільки один шлях до істини через логіку і звернути з нього означає йти прямо до заблудження. ... Філософія з логікою не повинна мати нічого спільного; філософія є мистецтво, прагнення про­рватися через логічний ланцюг умовисновків, що вино­сить людину в безкрайнє море фантазії, фантастичного, де все однаково можливо і неможливо» (Там же. — С. 59). Тому, кому потрібно насправді що-небудь знати, а не тіль­ки мати «світогляд», той на логіку не розраховує і не за­хоплюється звабливими думками. Йому все життя дово­диться перебиратись з вершини на вершину, а коли по­трібно, зимувати і в долині, бо широкий горизонт правди­вий і корисний. Для повного ознайомлення з предметом треба підійти ближче, доторкнутися до нього, обдивитись зверху, знизу, з усіх боків. Сам процес пізнання є твор­чістю життєвого світу ніяк не меншою мірою, як його спо­глядання. Зняти з себе відповідальність в процесі пізнання об'єктивного світу за його буття означає втратити власну людську гідність, отримати натомість сурогат, статус «транс­цендентного», потойбічного істоті суб'єкта. Це робить людину в буквальному розумінні «нічим», позбавляє П будь-якої індивідуальності, неповторності, важливості, перетво­рює її в «ніщо», яке пізнає світ, в одномірне абстрактне «Я», що нездатне викликати до себе ні любові, ні нена­висті, ніякого ставлення загалом. У свою чергу, цей транс­цендентний суб'єкт і сам байдужий до чужої гідності, йому абсолютно однаково, яке у людей обличчя і що у них на серці. Він незмінно, мов зачарований, повертається до низе спиною і дивиться вдалину — на горизонт істини, де є лише доведення і висновки, які нікому не належать, само­стійного, міфічного Розуму, що обмежує наше життя бла­годаттю порядку.

Аналізуючи погляди Л. Шестова, варто звернути увагу ще на один момент його роздумів про характер пізнання. З його точки зору, прагнення розуміти людей, життя і світ перешкоджає нам взнати все це, тому що «пізнати» і «зрозуміти» — два поняття, які не тільки не однакові, а й прямо протилежні, хоча їх часто використовують як рів­нозначні. Ми вважаємо, що зрозуміли будь-яке явище, коли включили його у зв'язок причин, що раніше відомі. Проте оскільки все наше розумове прагнення зводиться до того, щоб зрозуміти світ, ми відмовляємося пізнавати багато з того, що не вкладається на площину нашого світогляду. Наприклад, лейбніцевське питання, поставлене Кантом в основу критики розуму: як ми можемо пізнати річ, яка знаходиться поза нами, якщо вона не входить в нас? Це незрозуміле, тобто не відповідає нашим уявленням про розуміння, а отже, його потрібно витіснити з поля зору, що і спробував зробити Кант. Однак здавалось би, що в інте­ресах знання потрібно було б жертвувати розумінням, ос­кільки розуміння є другорядна річ (див.: діам .же. — С. 109).

Загалом для Л. Шестова істина як універсальний атри­бут знання і є та брехня, яка загороджує шлях до істини живого субстанційного одкровення — дійсно вільного, особистого, єдино сутнього мислення. Тому слід вивіль­нити думку з ярма небуття перед «лицем знання», відро­дити божий дар, чудо мислення як творчого, неможливо­го. «Любов до ближнього і співчуття, — зазначав Л. Шестов, — вбивають в людині віру і роблять її у філософ­ських поглядах позитивістом чи матеріалістом. Коли вона бачить чуже горе, то перестає роздумувати, бо хоче дія­ти. Думати, справжнім чином думати людина починає тіль­ки тоді, коли вона переконується, що їй нічого робити, що у неї руки зв'язані. Звідси, вірогідно, всяка глибока думка повинна з'являтися з відчаю» (Том же. — С. 113). Виносячи на суд розум і науку, вчений прагнув пов'язати все з совістю людини, її долею, у відірваності від яких вони перетворюються в культ і, проповідуючи влади нау­кової істини «в собі і для себе», приводять до зла.

Такою мірою як не сприймав Л. Шестов загальновизна­них істин, так і не сприймав він загальнообов'язкових прин­ципів моралі через їх всезагальність. «Моральні люди, — писав він, — самі мстиві люди, і свою моральність вони використовують як краще і найбільш витончене знаряддя помсти. Вони не задовольняються тим, що просто став­ляться з презирством і засуджують своїх ближніх, вони хочуть, щоб їх осудження було всезагальним і обов'язко­вим, тобто щоб навіть власна совість засудженого була на їхньому боці» (там же. — С. 69).

Зупинимось ще на одному спостереженні Л. Шестова, яке не втратило своєї актуальності і сьогодні. Він підмі­чав, що в Росії (і, як бачимо, в Україні) замість того, щоб працювати (будувати залізниці, організовувати господар­ство), є лише ідея. Звідси презирливе ставлення до будь-якої науки і знання. Якщо інші народи спираються на

них, росіяни нічого не знають і знати нічого не хочуть, сподіваючись на «віру в себе». «Пошкребіть росіянина, — писав Л. Шестов, — і знайдете татарина. Культура — спад­ковий дар і відразу привити П собі майже ніколи не вдава­лося. До нас в Росію цивілізація з'явилася відразу, коли ми були ще дикунами, і відразу стала в позицію прибор­кувача, діючи спершу приманками, а потім, коли відчула свою владу, і погрозами. Ми піддались, швидко і за ко­роткий час великими дозами проковтнули те, що євро­пейці приймали впродовж століть, поступово, звикаючи до всілякого роду отрути, навіть найсильнішої. Завдяки цьому пересадка культури в Росії виявилась зовсім не невинною справою. Варто російським людям хоч трішки подихати повітрям Європи, і в них починає крутитись го­лова від тлумачення по-своєму, як і годиться дикуну, все, що йому доводилось чути і слухати про успіхи західної культури» (Там же. — С. 60).

Як бачимо, на рубежі двох століть Л. Шестов передба­чив майбутні колізії, заявив про ті суперечності і пробле­ми, які стоятимуть перед європейською філософською думкою в 20-ті роки і ввійдуть в канони екзистенціальної філософії: відчуження людини, появу її раціоналістично­го і механічного типу, пов'язаного з наступом науки і техніки, штучної, позбавленої душі людської істоти. За­суджуючи будь-який ідеологічний утопізм, вчений закли­кав до тверезості і конкретності дії, цінування життя на землі, обстоював новий тип філософії про людину, її дух, права та свободи людського індивіда перед культом необ­хідності, вимагав особистого вдосконалення людини, де свобода та індивідуальність не придавлюються ніякою необхідністю і всезагальністю. Спасіння людини від со­ціального та духовного рабства Л. Шестов вбачав у вірі, протиставляючи її бездуховному знанню, пошукам «сво­го Бога» і надії на власне «божество». Він вважав, що тільки це відкриє перед людиною можливості П самореалізації; незважаючи ні на страх буття, ні на норми всезагальної моралі, вона зможе стати по той бік добра і зла.

В.В.Зеньковський

Український та російський філософ Василь Васильович Зеньковський народився 4 липня 1891 р. в м. Прос­курові (нині м. Хмельницький) у родині священика. Вищу освіту він здобув на історико-філологічному факультеті Київського університету, де був одним з безпосередніх учнів Г. Челпанова. Доцент, а після стажування за кордо­ном, закінчення якого збіглося з початком першої світової війни, та захисту докторської дисертації з 1915 р. — про­фесор кафедри філософії університету. Читав курс психо­логії та логіки.

У 1918 р. В. Зеньковський ввійшов до складу уряду Скоропадського, обійнявши в ньому посаду міністра ві­росповідань. У 1919 р. виїхав за кордон, спочатку до Юго­славії, де викладав філософію у Белградському універ­ситеті, а з 1926 р. працював у Парижі на посаді професо­ра

Прочитано 1206 разів