Контрольна робота по рпс на тему: Народногосподарський комплекс України

Народногосподарський комплекс України охоплює всі ланки суспільного виробництва, розподілу та обліку на своїй території. Для економіки України характерною  є диференційована та диверсифікована структура, для якої характерно висока вага важкої індустрії, недостатній розвиток галузей та виробництв товарів народного споживання, наявність галузей  забезпечення НТП, розширення та поглиблення внутрішньогалузевих та міжгалузевих виробничих зв’язків. На галузеву структуру значно впливають економічні та природні фактори (рівень розвитку продуктивних сил, елементи зростання виробництва, рівень забезпечення сировинною та паливо – енергетичними ресурсами).

Удосконалення народногосподарського комплексу пов’язане з раціональним використанням природних, матеріальних та трудових ресурсів, інтенсивним розвитком економіки, охороною навколишнього природного середовища.

У галузевій структурі України виділяється машинобудування (38,7 % вартості продукції народогосподарства), харчова промисловість (15,3 %), легка промисловість (12 %).

Структура засобів виробництва складається з співвідношення видобувних та обробних галузей. До видобувних належать видобуток мінерального палива, виробництво електроенергії, видобуток руд чорних та кольорових металів, чірничо – хімічна та мінерально – будівельна сировина, лісозаготівлі, вилов риби та морських продуктів.

Видобувна промисловість має підвищену фондомісткість, на неї припадає 20% основних виробничих фондів, а фондовіддачу має нижчу.

Галузі є однорідними, тобто подібними між собою за призначенням продукції, яка виробляється (галузі паливної промисловості), спільності використовуваної сировини (галузі машинобудування) та за характером технології.

Науково – технічний прогрес посилює динамічність зрушення у структурі промисловості. Існують значні відмінності у територіальній концентрації промислового виробництва між південно – східними та деякими  західними і центральними областями, у господарчій структурі яких висока питана вага аграрного сектора економіки.

Потрібні пропорції можна забезпечити на основі удосконалення інвестиційної політики, управління, економії сировини та енергії.

З переходом до ринку значення галузевих економічних розробок прогнозового характеру зберігається, а в умовах ринку значно посилюється.

Методи регулювання у розвинених країнах є економічні, зокрема податкова політика стимуляційного чи гальмівного характеру. Особлтво важливими є правові важелі управління розвитку економіки. Галузеві схеми розміщення господарства регіону мають врахувати зарубіжний досвід, бути науково обгрунтованими, мати рекомендаційний характер.

 Методи економічного обгрунтування галузевого розміщення виробництва включають наступні етапи:

аналіз сучасного розвитку та розміщення галузі;

визначення умов та факторів розвитку галузі, окремих підприємств;

вибір альтернативних варіантів, пошук оптимального варіанту.

На першому етапі досліджують наступні показники:

сировинні ресурси;

виробництво продукції в поступальних одиницях;

собівартість одиниці продукції та послуг;

матеріаломісткість;

енергомісткість;

обсяг та структура капіталовкладень;

вартість незавершеного будівництва та невставленого устаткування;

приріст продукції на 1 грн. капіталовкладень;

рентабельність;

вартість основних фондів;

фондовіддача;

 показники фінансового стану підприємства;

співвідношення рівня виробництва з потребами ринку;

технічний рівень галузі;

забезпечення у територіальному розрізі ресурсами;

удосконалення управління та територіальної організації галузі;

транспортні потреби галузі;

участь галузі у міжнародному поділі праці.

На другому етапі досліджують основні умови та фактори, зокрема визначення потреби ринку у конкретному виді продукції, врахування виробничо – технічних особливостей та рівня науково – технічного прогресу у галузі, ресурсний фактор та інші фактори (див. тему 2, питання 3).

На третьому етапі вибирають оптимальні місця розтошування виробництва, обсяги та напрями розвитку.

Екологічна експертиза, як один з видів екологічної оцінки виробничих проєктів за мету має визначення екологічної безпеки будь – якої господарської діяльності з критерієм у вигляді спеціально вироблених екологічних стандартів та нормативів.

До екологічної експертизи належать:

оцінка впливу та навколишнє природне середовище;

прогнозування стану довкілля;

висновки та рекомендації зі зниження негативного антропогенного впливу;

експертні висновки про можливості реалізації проекту.

Методика еколого – економічної оцінки включає наступні етапи:

оцінка екологічного допуску виробництва, при цьому сумарний обсяг вкладів виробництва не може бути більшим за гранично допустиму концентрацію у воді та повітрі;

розрахунок та порівняння витрат на охорону довкілля за за проектним та базовим (нормативним, еталонним) варіантом;

подолання негативного впливу, де забруднення більше за ГДК (гранично допустиму концентрацію), мінімізація впливу господарського обєкта на навколишнє природне середовище.

Вибирають мінімальний за показниками варіант:

оцінка екологічної ефективності природноохоронних заходів:

Е = [(Сб – С) + (Кб – К)Ен]А + (У – Уб)А,  де Сб, С – поточні витрати базового та проектованого підприємства на одиницю продукції; Кб, К – питомі капіталовкладення; А – річний обсяг виробництва; У, Уб – річне запобігання втратам на одиницю продукції.

Оцінюється соціальна небезпека. Останній етап заключається у наданні рекомендацій органам влади.

Крім загальних методів обгрунтування розвитку та розміщення продуктивних сил застосовують спеціальні методи (див. тему 5, питання 2).

На промисловість як найважливішу структурну ланку народного господарства припадає близько 33% основних фондів, 35% зайнятого у народному господарстві населення.

У 1989 р. була наступна структура промисловості:

Умовні позначення:

група А – виробництво засобів виробництва;

група Б – виробництво предметів споживання.

Проблема ефективного розвитку промисловості  може  вирішитись  зменшенням  частки  виробництва  групи  А   та  збільшенням  обсягів  асортименту  та  якості  виробництва  групи  Б.

Під  впливом  промисловості  розвивається  система  міжгалузевих  та  міжрайонних  зв’язків,  розвивається  виробнича  та  соціальна  інфраструктура.

Якщо у населеному пункті розміщено одне підприємство, то це буде промисловий пункт, якщо декілька – промисловий центр.

Промислові вузли – це локальні виробничо – територіальні угрупування комплексного характеру, де взаємноблизькі підприємства мають тісні виробничо – технологічні звязки, єдине транспортно – географічне положення, спільну інфраструктуру (наприклад, Донецьк).

Промисловий район – це ширше угрупування, яке виникає на основі комплексів, угрупувань. 

ПЕК – це  складна міжгалузева система видобутку та виробництва палива, енергії, їх транспортування, розподілу та використання, який складається з паливної промисловості (нафтової, газової, вугільної, сланцевої, торфової) та електроенергетики.

Від вирішення паливно-енергетичної проблеми залежать можливості, темпи та напрями економічного то соціального розвитку. Вугілля оцінюється за глибиною залягання та за марочним складом і якістю (кам’яне, буре, коксівне, енергетичне). Потенційні запаси нафти в надрах становлять 185-390 млрд.т. Загальні запаси торфу оцінюють в 1,9 млрд.т. Нафтопереробні заводи є більш ніж в 90 країнах світу. Достовірні запаси природного газу на початок 90-х років становили 142 трлн.м.

Електроенергетика є капіталомісткою складовою частиною паливно-енергетичного комплексу держави, являючись його базовою галуззю. Це провідна галузь у розвитку НТП, яка в багатьох країнах світу фінансується з держаного бюджету.

2. Вугільна промисловість

Вугільна промисловість за обсягом видобутку палива у натуральному виразі є першою серед галузей ПЕК, де зосереджено більшість працівників та основних фондів паливної промисловості. Вугілля видобувають на 295 шахтах, з них 131 шахта з коксівним вугіллям. У 1995 році видобуток камяного вугілля разом з бурим склав 83,8 млн. тон. Основним районом видобутку камяного вугілля є Донецікий басейн.Основні ланки вуглевидобутку шахним способом є наступні:

шахта з комплексом наземних і підземних споруд, енергосиловим господарством;

вуглезбагачувальна фабрика;

транспортні комунікації;

водогосподарські споруди;

районні експертичні центри;

складське господарство;

підприємства та установи невиробничої сфери.

Вугільні шахти розташовані у центральній та північній частинах Донецької та південній частинах Луганської області.

У Львівсько – Волинському камяновугільному басейні добувають 14 млн. тон камяного вугля (має працювати 2 шахти з 15 діючих).

Дніпровський буровугільний басейн складається з 12 буровугільних районів, включає понад 100 родовищ Правобережжя України. Щорічно видобувають близько 4,0 – 4,5 млн. тон бурого вугля.

В інфраструктуру бурої промисловості входять великі механізовані вуглорозрізи, шахти, вуглебрикетні фабрики, допоміжні підприємства.

Нафтова промисловість України характеризується невисокими показниками, проте потенціал є набагато вищщий.

Нафтові рудовища у старопромислових районах у Західній Україні вичерпані. Проводиться геологічна розвідка шельфової зони Чорного та Азовського морів, Причорноморської низовини. Нафтогазоносними районами є Лівобережна Україна (Гнідинцівське, Прилуцьке, Охтирське, Качанівське, Сагайдацьке, Зачипилівське, Радченківське родовища).Половину нафти та газу виробляє Прикарпатська нафтогазоносна провінція (нафтогазовидобувні управління Бориславнафтогаз та Долинонафтогаз).

Нафта України має високу собівартість, тому що фентанним способом як найдешевшим її практично не добувають.

Нафтопереробна промисловість України включає Лисичанський, Кременчуцький, Херсонський, Бердянський, Дрогобицький, Львівський, Надвірпянський нафтопереробні заводи.

Потреба України складає 40 – 45 млн. тонн нафти за рік. Одним з шляхів виходу з енергетичної кризи є розвідка, розробка нетрадиційних нафтогазоносних об¢єктів – глибинних зон кристалічної земної кори, зон гідратоутворення у підводних надрах Чорного моря.